Виконавчий комітет Львівської міської ради на засіданні 31 березня погодив встановлення меморіальної таблиці українському правозахиснику, дисиденту, громадському діячу Михайлові Гориню на фасаді будинку №33 на вул. Шептицьких.
Замовником на проектування, виготовлення та встановлення меморіальної таблиці буде Ветеранське об’єднання «Українська Гельсінська Спілка».
Нагадаємо, Михайло Горинь народився 17 червня 1930 року у родині Миколи Гориня – активіста Організації українських націоналістів. Через участь глави сім’ї в українському підпіллі на початку грудня 1944 р. родина Горинів була заарештована НКВД та спрямована на заслання до Сибіру. Але ще в Галичині варта дала їм змогу втекти. Після цього до весни 1945 р. вся родина Горинів жила у підпіллі. Потім Михайло Горинь разом із родичами подався до Ходорова, де вони й оселились.
З 1949 до 1955 рр. Михайло Горинь навчався на відділенні логіки та психології Львівського університету. 1953 року був короткотривало відсторонений від навчання за відмову вступити в комсомол. Увесь цей час підтримував контакт з українським підпіллям, виготовляв і розповсюджував листівки.
Учителював в різних школах Дрогобицького району, завідував районним методичним кабінетом, працював інспектором Стрілківського райВНО. З 1961 р. займався науковою діяльністю, зокрема, організував при Львівському заводі автонавантажувачів першу в СРСР експериментальну науково-практичну лабораторію психології і фізіології праці.
Того ж часу почались перші його контакти з шістдесятниками. У 1963 р. виступив як один із фундаторів Львівського клубу творчої молоді «Пролісок». Відтоді стосунки між Михайлом Горинем і владою погіршувались, і 26 серпня 1965 р. його заарештували за «антирадянську агітацію і пропаганду». 18 квітня 1966 р. на закритому засіданні Львівський обласний суд засудив Михайла Гориня на шість років таборів суворого режиму.
Вирок відбував у мордовських таборах, але за поширення самвидаву серед в’язнів у липні 1967 р. Зубово-Полянський районний суд присудив йому три роки ув’язнення у Владимирській тюрмі. 26 серпня 1971 р. вийшов на свободу й оселився у Львові. Незабаром переїхав до Рівненської області, де влаштувався машиністом на будівництві хімкомбінату. З 1972-го до 1977 р. працював кочегаром у котельнях Львова, а потім – психологом економічної лабораторії Львівського ВО «Кінескоп». Увесь цей час він залишався політично активним, брав участь в роботі Української Гельсінкської групи.
3 листопада 1981 р. був удруге заарештуваний. Попри оголошене ним голодування та пов’язаний із цим серцевий напад, 25 червня 1982 р. був засуджений на 10 років позбавлення волі в таборах особливо суворого режиму та п’ять років заслання. Покарання відбував у таборі особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино Чусовського району Пермської області. Через велику кількість захворюваннь (запалення нирок, гіпертонія, аритмія, інфаркт міокарда) 28 листопада 1986 р. М.Гориня етапували до Львова, де його наздогнав другий інфаркт. Через це потрапив до лікарні, після виходу з якої знову був змушений їхати на Урал. 2 липня 1987 р. був помилуваний.
Відразу після звільнення повернувся до політики й узяв участь у створенні УГС та НРУ. Напередодні виборів до Верховної Ради УРСР в березні 1990 року один із трудових колективів Залізничного району Львова висунув Михайла Гориня кандидатом на посаду народного депутата України від Залізничного виборчого округу № 260 м. Львова. У першому турі, який відбувся 4 березня, Михайло Горинь набрав 70,72% голосів виборців і отримав депутатський мандат, який обіймав до травня 1994 року.
У 1990 році був одним з ключових організаторів «Свята козацької слави», пішої ходи по Запоріжжю і мітингів, які відбулися на території «червоних» областей – Дніпропетровської і Запорізької і після екологічного мітингу у Запоріжжі стали першим потужним народним протестом проти чинної тоді комуністичної влади.
27 березня 1994 р. балотувався на посаду народного депутата України від одномандатного виборчого округу № 261. Посів лише друге місце і не був переобраний до Верховної Ради (24,93% голосів виборців).
В квітні 1990 р. став одним із фундаторів Української республіканської партії (УРП). Паралельно залишався головою секретаріату НРУ, який на той час ще не був партією. 28 лютого 1992 р. це дало йому, членові проводу УРП, змогу стати співголовою НРУ. Але вже незабаром Михайло Горинь залишив лави НРУ. 1 квітня 1992 р. він був обраний головою УРП. Цю посаду обіймав до 21 жовтня 1995 р., коли став почесним головою партії. Але вже незабаром М.Горинь вступив у конфлікт із елітою УРП, через що 15 березня 1997 р. був виключений із лав партії. Після цього разом із однодумцями створив Республіканську християнську партію (РХП), в якій до дати смерті обіймав посаду почесного голови.
На парламентських виборах 29 березня 1998 р. виступав під № 2 виборчого списку РХП. Партія не подолала прохідний бар’єр – Михайло Горинь знову не потрапив до парламенту.
З 19 травня 2000 р. до 20 серпня 2006 р. працював головою Української всесвітньої координаційної ради. Згодом відійшов від активної політичної діяльності.
Помер Михайло Горинь 13 січня 2013 року у Львові, пише Вікіпедія.