Владика Василь Івасюк: Найперше мене вразила смерть цієї молодої монахині – згодом блаженномучениці Тарсикії (Частина друга)
– Ваше преосвященство, дозвольте поцікавитися, яким предметам ви надавали перевагу в школі?
– Розумію, до чого ви хилите. Хочете з’ясувати чи мав нахил до гуманітарного циклу. У мене все-таки математика та геометрія на кращому рівні стояли. Але я би не сказав, що слабенький у гуманітарних предметах. Як в одних, так і в других нормально розбираюся. І по сьогодні люблю математику.
Колись приходжу до школярів, а вони дивуються, що розуміюся на інтегралах. Чи із законами Ньютона обізнаний і т.п. Питаю в них: а ви закони Кеплера зараз вивчаєте? Ні, – кажуть. А ми вчили під час уроків астрономії.
Варто додати, що мене цікавило буквально все. Тому кажу, що дуже важливо дати дитині можливість пізнати багато речей. Аби вона вміла і молитися, і завдання вирішувати. Стосується це і духовних проводирів. От дивлюся на владику Семенюка: від нього виходять хлопці, які, направду, коли ідуть десь на схід України, або попадають на якусь парафію, то можуть не тільки молитися. Вони – люди технічні, дуже багато чого можуть зробити своїми руками. Не чекають, що хтось прийде і зробить за них: заб’є, скажімо, цвях у дошку. Також і я: як мужчина мушу багато речей уміти. Хоча не мушу все робити (сміється).
Підсумовуючи, скажу, що головною моєю метою було здобути вищу освіту. Про що твердив владика Стернюк. По-друге: хотілося не тільки бачити світ зі сторони молитви, теології, але ще й з іншої. Тому мій вибір припав на технічний вуз.
– Проте, це ж не останні ваші університети були?
– Трохи пізніше, в серпні 1990 року, мене перевели до Бережан на становище декана. Тоді Бережанський і Підгаєцький райони Тернопільщини були разом. А в 1993 році організовано Зборівську єпархію, яка простягалася на Підгаєччину, Бережанщину, Козівщину, Зборівщину (Тернопілля), Бродівщину, Радехівщину та Сокальщину (Львівщина). Вона нагадувала вигнуту, у вигляді лука, територію. І всі розуміли, що колись мусить перетерпіти певні зміни: переформатуватися в більш компакту. Тоді ж, у вересні 1993 року, владика Михаїл Колтун закликав мене до Зборова, де я став спершу віце-канцлером, а згодом канцлером, протосинкелом. На останній посаді ще й навчався в Люблінському католицькому університеті на відділі канонічного права. Не закінчив його, бо спрямували на стаціонар до Риму в Григоріанський університет на факультет фундаментальної теології. Звідти повернувся в 2003 році.
Перепочинку не дали, бо Блаженніший Любомир Гузар заявив: «Нам потрібен єпископ на Одесу». Хоч планував трошки інше, адже хотів поїхати до Англії, щоб вивчити мову, проте відповів: «Добре». Розумів, що треба. І 28 вересня 2003 року мене висвятили на єпископа Одесько-Кримського. Прийшов на південну землю, яка виявилася дещо чужою. Звичайно, не в прямому змісті цього слова. Як би краще висловитися?
– Мабуть, за ментальністю?
– Ось-ось. Там було тоді всього сім-вісім священиків. Якщо ми йшли до влади реєструвати греко-католицький храм, то на нас дивилися, неначе на чужинців. Але завдяки титанічній праці владики Любомира Гузара, його авторитету, я зміг краще застановитися на півдні України. Коли ж закінчував служіння, то налічувалося 40 священиків. Багато це чи мало – не мені судити. П’ять областей і 40 священиків…
– Чи є вже суто свої храми?
-Безумовно. На території Криму – Керч. Незавершені в Сімферополі, Євпаторії, Севастополі. В Ялті було питання з землею. У Херсоні закінчили будівництво храму. Село Зміївка біля Нової Каховки. Далі – Южноукраїнськ Миколаївської області. У Скадовську й Антонівц закінчили споруджувати. Наш храм святого Юрія – найвищий. Далі: у Врадіївці, яка недавно стала «знаменитою» через бурхливі події. А в тому районі три храми зведено. В Одеській області маємо п’ять: чотири менші, а один більший у місті Южному. І на кінець свого служіння в Одесі, де нам упродовж десяти років ніяк не виділяли землю, вдалося досягти поставленої мети. Розуміючи, що влада не дасть нам бодай невеличкого клаптика, я все ж ходив і докучав можновладцям. Але, з іншої сторони, потихеньку збирав гроші, до чого долучались доброчинці з Канади, ще звідкись. На кінець нам вдалося купити майже 42 сотики землі біля самої Одеси. Місце гарне, перспективне. Думаю, що нововисявчений наш єпископ Михайло (Бубній) має тепер трохи кращу базу, ніж я, коли починав. Бо, направду не було де спати, жити. Не кажу вже про канцелярію. То ж нехай Господь Бог допоможе йому ще раз так доробитися, як я доробився.
– А в самій Одесі, владико, де відбуваються Богослужіння?Чому питаю, бо в мене є родичі там.
– Коли прийшов туди, то застав нашу громаду, яка служила в підвалі римо-католицького храму на вулиці Катерининській. Це неподалік від Дерибасівської, яка розташована в самому серці Одеси. Застав отця Михайла Іванцика, що надавав вірянам духовну опіку. І ми відправляли в підвалі. Багато людей попросту не могли нас знайти. За той час, що минув, зібрано кошти і куплено невеличку квартиру біля залізничного вокзалу. Там і наша канцелярія, і наша головна каплиця. Адреса: вулиця Гімназійна, 22. А на вулиці лейтенанта Шмідта, 22 – наша резиденція. То все поряд.
Коли почали служити в окремій каплиці дві-три Служби Божі, (влітку дві, а так, зазвичай, три Богослуження), то людей збільшилося. Приблизно 400-500 осіб. І я завдячую за це як Всевишньому, так і духовенству, серед якого є дуже здібні священики. Вони не є в легких обставинах, хоча душпастиреві ніде не легко. Але завдяки посильній праці їм вдалося збудувати парафію. Нині ми всі переживаємо певні труднощі, але мимо того Церква в труднощах росте, розвивається.
Ось такий мій шлях від родинного гнізда до священика, єпископа, а колись мирянина.
– Тепер дозвольте повернутися до вашого теперішнього становища як єпарха Коломийсько-Чернівецького, задавши єдине запитання. Мене цікавить, передусім, село Семаківці Городенківського району Івано-Франківської області. Так ось: цього року наприкінці червня ви в Семаківцях особисто освятили новозбудований храм блаженнішого Миколая Чарнецького. Згідно з документами там повинен невдовзі постати паломницький центр. Питання: як ви оцінюєте майбутнє цього проекту, розробленим покійним вашим попередником владикою Миколою Сімкайлом? Чи єпархія і наша Церква в цілому зацікавлені у його розбудові?
– Бачите: владика Чарнецький для мене не є чужий чоловік.
– Деталізуйте: чому?
– Тому що ще в старших класах школи прочитав його життєпис. Ті кілька книжок зіграли величезну роль в моєму становленні. Я зачудовано читав про його формуваня у багатодітній родині, як вчився, як став єпископом, як потрапив на Волинь. Воно, коли молода людина дізнається про такого мученика, то це захоплює. І тоді маєш приклад для наслідування. Від блаженного Чарнецького я набрався потужного духа, любові до Церкви, до народу, жертовності.
А зараз відкриваю ще одну сторінку. Коли тільки-но прийшов у Коломию і почув, що будемо посвячувати святиню, то дуже зрадів. Адже доля послала в мої руки такий шанс, на який ніколи не сподівався. На урочисте посвячення запросив митрополита Івано-Франківського Володимира Війтишина, владику Михаїла Колтуна. Людей було надзвичайно багато. Накрапав дощик. Глянувши на небо, я промовив: «Зараз дощ перестане». Як у воду глядів. Там надзвичайно гарне місце, тому хочу, щоб постав відпустовий центр. Як його назвати: єпархіальний, архиєпархіальний – нема різниці. Зрештою, мені про назву не ходить. Важливіше, щоби там забурлило духовне життя. І отак як Чарнецький потягнув мене, я б мріяв, аби він потягнув інших.
Крім цього хотів би бачити й інші подібні центри в нашій єпархії. Я їх уже намітив, але наразі оголошувати не буду. Натомість докладатиму всіх зусиль, щоби розвинути цю Богоугодну справу. В тому числі по відношенню до блаженномученика Чарнецького. Щоби його дух не лише укріпити в нашому народі, але й поширити його.
У цьому контексті ще раз нагадаю про 25-річчя завершення переслідування нашої Церкви у фізичному плані. Хотілося б про це якнайбільше розповісти молоді, яка не знає того часу. Крім того, пошановуючи історію наших славних попередників, ми «заливаємо» добрий фундамент для нашого близького і подальшого майбутнього. Вважаю, що коли так будемо ставитися до наших духовних мучеників, блаженних, які вийшли з нашого народу, а їх набагато більше, ще не проголошених, то отримаємо благословення на покликання, які зараз так потрібні для монаших згромаджень, семінарій. Церква в цілому потребує добрих священиків – мужів молитви. І то в першу чергу.
Як на мене, молитва – то успіх. Так, як це було в житті Чарнецького. Звісно, він дуже багато перетерпів, але Господь Бог зробив його руками багато. Бо він любив свій народ, своє служіння, якому повністю віддавався. А ще Пресвяту Богородицю – Матір Божу Неустанної Помочі. Я також у своїх науках згадую її, вважаючи, що вона багато в чому нам допоможе. Пресвята Богородиця готова так чинити, тільки нам потрібно краще до неї молитися.
– А тепер перенесімось до мого рідного Ходорова на Львівщині. Що вам пригадується про перенесення мощей блаженномучениці Тарсикії 2 вересня 2007 року? Ви тоді співслужили під час урочистої літургії разом з покійним владикою Юліаном Ґбуром та єпископом Михаїлом Колтуном.
– Найперше мене вразила смерть цієї молодої монахині. То було в Кристинополі, а теперішньому Червонограді. Вийшла дівчина, відчинила двері, думаючи, що священик іде на Службу, а дістала кулю. Така жертва. Напевно, так хотів Бог.
Що мені ще згадується? Будучи деканом Бережанським, я спілкувався із сестрами-служебницями, котрі перебували в Кристинополі у підпіллі, працювали в лікарні. Направду, вони залишили в моїй пам’яті найкращі спомини. Вони вже повмирали, але їхню поведінку, дух молитви, бажання послужити людям, твердість віри не забуду ніколи. Ось така паралель: Червоноград наприкінці Другої світової війни і теперішні Бережани, вулиця Ковшевича, – простота, небагата обстановка, але надзвичайна вірність Церкві, любов до свого народу. Таке гідне подиву й наслідування.
– Щиро вдячний за бесіду, преосвященний владико Василію. Нехай всемилостивий Господь і надалі благословляє вас для плідної праці у Своєму винограднику, а Небесна Володарка зміцнює ваші сили, даруючи наснагу й покриваючи своїм омофором.
Бесіду вів Любомир КАЛИНЕЦЬ.