У моєму проханні поспілкуватися з єпикопом-ординарієм Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ владикою Василем Івасюком посприяв його тезко – прес-секретар цієї ж єпархії отець Василь Перцович. Деякі труднощі полягали в тому, щоб погодити графік владики з моїм короткочасним перебуванням під час відпустки в Україні. Але молодий священик успішно полагодив усі формальності, за що я йому щиро вдячний.

І ось 22 вересня, відразу після світлого празника Різдва Пресвятої Богородиці, ми розмовляємо з владикою Василем у його осідку в Коломиї.

– Ваше преосвященство, цьогоріч святкуємо 25 років виходу УГКЦ з підпілля. Ви, як відомо, також пройшли через це «горнило». Знаю, що походите з села Дора поблизу Яремча, яке тепер з’єдналося з ним в одну адміністративну одиницю. Саме в Дорі, ще у часи її окремішності, напрочуд діяльною була наша підпільна, або, як її ще називали, «катакомбна» Церква.

Якими є ваші перші спогади про ті нелегкі часи? Як влилися в ритм релігійного життя? Хто спонукав до цього і був проводирем? Можливо, багато питань відразу, але всі вони пронизані наскрізною ниткою.

– Цього року дійсно маємо 25 років відтоді, як минув період переслідування в житті «катакомбної» Церкви. З цього приводу думаю: для чого все це згадуємо? На моє глибоке переконання, це потрібно для молодшого покоління, щоби звідти брало певні уроки, робило відповідні висновки.

Хто мене привів до церкви? Народився в 1960-их роках, коли багато єпископів і священиків засудили, чимало з них сиділи по тюрмах. Не відкрию Америку, коли скажу, що великий вплив на формацію дитини мають батьки. Отож і мої мама Параска й тато Ілько вчили мене молитися. Коли ще не вмів читати, не ходив до школи, саме вони провадили молитву «Отче наш» і «Богородице Діво». Словом, щоденні молитви, які є в катехизмі нашої Церкви. Так було і вранці, і ввечері. Разом з тим батьки закладали в мені любов до людей, до краси цього світу, вчили розуміти ближнього свого. Ось такою, власне, і була моя перша катехитична школа – в родинному домі.

– Ваші мама і тато – вихідці з Дори і чи саме там їхнє коріння? Тому що Івасюки – розповсюджене і знане прізвище. Скажімо, не варто багато говорити про композитора Володимира Івасюка, хоча він родом з Буковини.

– Ні, мої батьки таки з Дори. Попри це маємо багато Івасюків і в Чернівцях, і в Рунґурах біля Коломиї. Прийшов цієї п’ятниці, на Чудо Архистратига Михаїла, до цього села. Вони ж заявляють: ви є наш єпископ – і на тому кінець. Тому, дійсно, це прізвище поширене.

Але продовжу про родичів. Батько готував мене до першої сповіді. Так ось: чи не в другому класі я відбув її у знаменитого для того часу отця Порфирія – в миру Петра Чучмана. Направду, саме він на другому етапі моєї формації здійснив величезний вплив на мене. І то, здається, простими методами. Пригадую як він одного разу каже: «Занесіть ці продукти бідним». Напевно, у такий спосіб ще більше приверталося до Церкви: не тільки молитвою, сповіддю, але й конкретними ділами.

Наступним моїм учителем-проводирем був уродженець нашої Дори отець Василь Семенюк – теперішній митрополит Тернопільсько-Зборівський. Йому завдячую тим, що вклав у мене теологічне формування. А він, у свою чергу, розвинувся під впливом нашого покійного митрополита Володимира Стернюка. Так що моє становлення пов’язане, значною мірою, зі Львовом. На той час я познайомився з отцями-студитами: Стефаном і Дмитром, теперішнім київським владикою Йосифом Міляном, покійним єпископом Дрогобицько-Самбірським Юліаном Вороновським.

– Владико, а ось з відомим дорівським підпільним душпастирем Михайлом Косилом ваші стежки не пересікалися? 

– Так, ми бачилися. Щоправда, з ним мав усього декілька зустрічей. Чомусь так сталося, що більше з львівським духовенством спілкувався.

Дещо пізніше, 16 серпня 1989 року, владика Юліан Вороновський висвятив мене на священика. Відбулася ця знаменна для мене подія в одному приватному будиночку в рідній Дорі. Спочатку, відверто кажучи, я не знав: що, де, куди і як. Прийшли і поставили перед фактом, оскільки дуже сильно боялися переслідування, арештів. Само собою зрозуміло, як у той час приймали тайну священства чи монашества. Направду, люди це робили лише з релігійних міркувань. Розуміли, що треба послужити як Всевишньому, так і своєму народові. Тому готові були, що можуть заарештувати, посадити до в’язниці. Мені, до певної міри, пощастило. Після рукоположення в складі групи душпастирів вдалося виїхати до Польщі. То було важко, але не неможливо.

Якраз тоді потрапили на свячення отця Івана Мартиняка на єпископа. Та урочиста подія в чудотворній Ченстохові, де зібралися єпископи зі Східної Європи, залишила такий величезний слід у моєму серці. Пригадую ще молодого отця Івана Дацька та інших. То було, направду, величезне торжество УГКЦ!

А після повернення в Україну з благословення митрополита Володимира Стернюка почав обслуговувати Підгаєччину, Чортків, Борщівський район Тернопільщини. Тоді ще часи підпілля не минули. У Калуші, пригадую, мав реколекції для жінок «третього чину». Там познайомився з підпільним священиком отцем Петрашем. Дуже поважна особа, глибоко вчена. Казали, що він був кандидатом на єпископа, але відмовився.

Пізніше, коли нарешті почався вихід Церкви з підпілля, то в народі визріла настільки потужна сила, немов той вулкан розворушився, якого стримати вже ніхто не міг.

– Ринула лава і покотилася.

– Так. Тоді одну з перших прилюдних Служб ми відправляли в лісі у Доброму Полі біля Зарваниці.

– Де отець Семенюк був дуже діяльним.

– Дуже. Так ось: зимою служимо літургію. І тут окрик: «Міліція іде!» А я сиджу і сповідаю. Бічним зором спостерігаю як один міліціонер минає мене зліва, інший – справа. Нічого абсолютно не кажуть. Навіть не знаю, чому так сталося. Напевно, віруючими були ті міліціонери.

Після того у лютому розпочав служити на першій моїй парафії – Старому Місті біля Підгайців. Невдовзі там відкрили храм святого Юрія. А потім ціла Підгаєччина за допомогою молитов навернулася в лоно Греко-Католицької Церкви. Молитва, скажу вам, – головне.

– Дозвольте повернути вас ще трішки назад, коли ви задумалися про служіння Всевишньому в якості священика. Під тиском чого прийшло таке розуміння?

– Знаєте: я би не наголошував, що то якийсь тиск обставин.

– Згода. Мабуть, доречніше це трактувати як покликання Боже.

– Наступає час, і людина дозріває. Власне, дуже важливо правильно подати цей момент молодим людям сьогодні. От наприклад, кажуть: нам треба дівчат у монастир. Усі думають, що мама повинна віддати дитину туди, де вікна заґратовані, де нема права десь вийти. А потрібно всього-навсього грамотно розтовкмачити, що нам украй необхідні добрі покликання – священики, монахині. Все залежить від батьків, тому їх треба повчити, щоб вони розуміли, яким є служіння в Церкві. Що то щаслива, навіть у дечому радісна справа. Звісно, доводиться багато боротися, терпіти, від чого нікуди не подінемося. Але Церкву воістину пронизує любов. Крім цього, тато, мама, діти – це родинна церква. І коли людина молиться, чинить добрі діла, то Господь Бог посилає таких людей, які відкривають красу того служіння.

Дуже важливу роль відграє також і читання. Що зараз зауважую? Ми маємо студентів, то ж бачу, що вони мало читають. Більше зайняті комп’ютерами. То добре, звичайно, що книжки в інтернеті є. Але в цілому стали менше читати. Я також раніше набагато більше читав, а зараз часу бракує катастрофічно. Думалося: навіщо так багато читати літератури?.. Але ж інакше не можна, коли вирішив священиком стати. Хоча й вряди-годи  інші думки закрадалися.

– Так-так, адже ви поступили і вчилися в Рівненському інституті меліорації.

– Тоді він називався так: Український інститут інженерів водного господарства. Бачите: дуже рідко, щоби людина з «першого пострілу» поцілила в «десятку». Пригадую, що владика Стернюк наголошував: «Ми зараз не маємо семінарії. Але треба, щоби ви всі мали принаймні вищу освіту». І я дуже щиро дякую Богові, що зумів багато речей пізнати, котрі зараз мені допомагають.

Коли, для прикладу, розмовляєш зі студентами, то, як душпастир, повинен орієнтуватися не лише  в Богослов’ї. А бодай у загальному в усіх речах. Як то кажуть: до танцю, і до рожанцю.

Щодо покликання , то воно з часом шліфується. І не викристалізовувалося в мене під якимось тиском. До цього поступово доходив. Бо фактично, поступаючи до інституту, вже мав поважну формацію. Особливо молитовну. Це, зрештою, рекомендував би всім. Якщо людина прагне чогось досягнути, – мусить молитися. Не буде цього – нічого не вийде. І це не лише аксіома для священика, але й для світської людини.

Погляньмо з цього ракурсу на камінь, що падає в гірську річку. Який він? Гострий, правда? Коли ж надибаєте на нього за десяток кілометрів, то він уже відшліфований. Його приємно в руки взяти, прихопити як сувенір, якщо має файну структуру. Так само і людина. Треба молитися та вчитися й тоді обов’язково буде результат. Тому наша молодь мусить сьогодні докладати особистих зусиль у цьому напрямку, бо без праці нічого не досягнеш.

І дуже добре, щоби нашу молодь в Церкві охоплювала любов. Знаєте до якої формули недавно дійшов? Хоча, може, її хтось уже і мав, чи має. Коли розмовляю з людьми, то стараюся пояснити їм, що таке любов. Ось спитайте будь-кого, хай вам скаже, що це таке. В кращому випадку пояснять, що почуття. Я ж вивів просту формулу: любов – це чеснота, яка тримається на трьох точках.

– А може краще назвати їх «трьома китами»?

– Нехай буде й так (сміється). Але конкретизую. Перше: коли ми молимося один за одного, тобто молитва. Друге: коли вміємо терпіти один одному. Значить – терпіння. Третє: коли  прощаємо один одному. Себто прощення. Якщо ці три елементи присутні,  то це – любов. Ось її я як єпископ, ми всі, як духовні особи, добрі християни, маємо намагатися прививати нашому суспільству.

Даруйте, що, можливо, і відійшов від відповіді на ваше запитання.

– То не біда, до нього ж можна повернутися. А ось на тих кардинальних речах, про які ви мовите, все одно б вартувало зупинитися детальніше. 

– І я так вважаю. Та повернімось до того, про що ви запитували. Словом, свої перші зрілі рішення я зробив після спілкування з отцем Михаїлом Косилом. Його вплив на моє становлення важко оцінити, хоча й мало з ним зустрічався. Потім до цього додалися враження від зустрічей з отцями Порфирієм і Василем Семенюком, а закріпили розмови з митрополитом Володимиром Стернюком. Це було в дев’ятому-десятому класах, тобто в 1975-76 роках. Бачите: хотілося бути у Львові, але він перебував під більш пильним оком певних служб.

– Не відчували тоді стеження за собою?

– Що сказати? На підсвідомому рівні розумів, що існує певний нагляд, але прямо ніхто нічого не говорив, не відчувалося й стеження. Тобто переслідування не торкнулись мене. Проте добре затямив, що згідно з законом за ті речі можуть притягнути до відповідальності. Попри те: щоб на мене «тиснули» силові структури, то якось Бог милував. Я вам уже розказував про Зарваницю, коли мене обминули міліціонери. Скажу ще й таке: і серед наших силовиків є добрі люди, котрі прекрасно все розуміють. Якщо є можливість захистити священика, то вони це зроблять. Врешті решт, видно в Рівне мене сам Бог послав.

(Продовження незабаром)

Розмову веде Любомир КАЛИНЕЦЬ.