У другій частині інтерв’ю для сайту “24” покровителька українського спорту за океаном Лариса Барабаш-Темпл розповіла про те, як батьки тікали з окупованого “совєтами” Львова і ставали на ноги в Канаді, за що їй дякували і за що ображалися після Олімпіади-2002 у Солт-Лейк-Сіті, про Музей українського спорту в США і віру в міністра Уляну Супрун.

Шокувало, що наші атлети сідали в літак без щеплення проти грипу

Пані Ларисо, ваше ім’я в контексті українського спорту тісно асоціюється з Олімпіадою-1996, але відомо, що діаспора сприяла українській збірній і під час її виступів на наступних Олімпіадах.

У Нагано команді допомагав Стах Габа. Я ж вдруге мала прямий стосунок до збірної під час зимових Ігор у Солт-Лейк-Сіті-2002. Теж забезпечувала команді умови для тренувань і проживання напередодні Олімпіади. Потреби команд були схожими з Атлантою. Проблема полягала лишень у тому, що на заході США зв’язків у мене не було взагалі. Майже, окрім Сан-Веллі, штат Айдахо, де знаходиться один із найкращих гірськолижних курортів у США. У 1999-му була там, коли діти гуляли весілля. Познайомилася з невістчиними батьками. У першій частині інтерв’ю добрий “ангел українських олімпійців”, як її називають самі спортсмени, розповіла про свою родину, життя в еміграції, дружбу з українськими тренерами та інше:
Тож коли почали шукати варіанти для українських олімпійців, зателефонувала сватові. “Потрібна база для підготовки біатлоністів, фігуристів”, – кажу. Чоловік познайомив мене з потрібними людьми. Пояснила їм ситуацію, сказала, що великих грошей Україна платити не може. В підсумку домовилася на ті ж умови, що й у Атланті – 25 доларів за добу проживання й харчування з особи.

Впродовж двох років команди приїздили до Сан-Веллі регулярно. Особливо тішилися фігуристи, адже крім гарних умов для тренувань, вони знайшли змогу майже весь рік виступати в місцевих льодових шоу. Найпопулярнішим серед українців був Дмитро Дмитренко. Люди його любили надзвичайно. Настільки, що місцеві керівники хотіли залишити Дмитра в себе назавжди. Також серед інших виділялася Альона Савченко, яка нещодавно виграла Олімпіаду в Пхьончхані, а днями вшосте стала чемпіонкою світу. Тоді вона була ще зовсім юною дівчинкою. Проте було видно, що дитя обдароване. Її теж любили.

ЛАРИСА БАРАБАШ-ТЕМПЛ: її називають «Добрим ангелом українських олімпійців»

Олімпіаду-2002 Україна вперше в історії завершила без медалей. Найбільший резонанс викликали провал біатлоністів і виступ хокейної збірної.

Ми тоді змогли посприяти, щоб у складі хокейної команди виступало двоє представників Національної хокейної ліги – Руслан Федотенко та Олексій Понікаровський. Дуже допоміг інший українець родом з Атланти, Ігор, запеклий фанат хокею. З його допомогою ми знайшли потрібні контакти і допомогли залучити не лише енхаелівців, а й декого з представників нижчих американських ліг. Провела переговори. Була готова покрити витрати на час відсутності гравців, але приємно вразило те, що всі клуби від компенсації відмовилися.

Стосовно ж біатлоністів, то чула чимало розмов, мовляв, команда тренувалася не на тій висоті, допущені прорахунки. Але що показово, моїми зусиллями українці в Сан-Веллі в’їхали першими. Крім них, там не тренувався ніхто. Наша команда мала авторитет, хлопці й дівчата спілкувалися з представниками інших збірних. Вони розповіли про умови в Сан-Веллі, і через якийсь час там тренувалося вже близько десятка команд. Зайшла тоді в офіс до власників курорту, всміхнулася і запитала: “Я вам відплатила?” Люди сміялися.

На кінцевому етапі українську збірну сильно підкосив грип. Захворіло більшість спортсменів, причому складною формою, довго не могли вилікуватися. Звісно, я не професіонал, але як на мене, хвороба стала однією з головних причин олімпійського провалу. Але хвороба – це справа життєва. Це доки не дізналася, що добираючись до Солт-Лейк-Сіті міжнародними рейсами, наші атлети сідали в літак без щеплення проти грипу. Я не спортсменка, але такого собі не дозволяла ніколи. Як на мене, без вакцинації сідати в літак узимку просто неприпустимо.

Не дивно, що спортсмени почали масово хворіти. Ради на те не було. Через лікаря, який допомагав збірній України в Атланті, привезла “Таміфлю”. Це гарні ліки, але вони ставлять на ноги тільки в разі, якщо їх приймеш впродовж перших 24-х годин захворювання. Задавнених форм ці пігулки не лікують. Коли “Таміфлю” не допомагав, на мене почали ображатися. Ці спогади залишили прикрий осад. Разом із тим, Василь Карленко, який тоді був головним тренером біатлонної збірної, відповіді на питання, чому не було вакцинації, мені так і не дав.

Після повернення додому біатлоністи тоді отримали страшенно. Настільки, що всі тренери, зокрема і Карленко, пішли у відставку. Команді зрізали фінансування, а найсильніша біатлоністка Олена Зубрилова переїхала в Білорусь.

Розбірки були ще в Солт-Лейк-Сіті. Я про них знала, але не була вхожа в команду настільки, як у Атланті. З тодішньою главою НОК Марією Булатовою ми були практично незнайомі, тому моє спілкування фактично обмежувалося командами з тих видів спорту, які тренувалися у Сан-Веллі.

Ми, українці у США, розглядаємо нинішню війну крізь призму історії

Після 2002-го ви у спортивному житті України помічені не були. Чому?

Наступних дві Олімпіади були у Європі, Ігри-2008 відбувалися у Пекіні, а Ванкувером займалися інші люди. Можна сказати, що весь цей час я залишаюся вболівальницею. Хоча зараз, звісно, основна увага діаспори зосереджена не на спорті. Ні, наших атлетів ми любимо і ними захоплюємося. Однак після 2014-го більше хвилюємося за долю України загалом.

Власне, зацікавленість українською тематикою після того, як Путін почав атакувати нашу державу, зросла у США загалом. Мене регулярно запрошували читати лекції про Україну різні університети Атланти. Але останнім часом від виступів відмовляюся, бо вже не та пам’ять. Почала відчувати це в останніх два роки. Тобто, події пам’ятаю, але можу не згадати назви чи імені, які в цьому контексті важливі.

Тут, у США ми дуже хвилюємося за долю України. Чимало людей допомагає нашим військовим матеріально. Дуже вразила нас історія Майка Паславскі. З початком війни чоловік поїхав в Україну і поклав у боротьбі з Росією життя. Майк – родич моїх друзів у Нью-Джерсі.

Звичайно, тонкощів дипломатичних процесів, які супроводжують українсько-російські відносини зараз, ми не знаємо і не скоро дізнаємося. Ми, українці у США, розглядаємо нинішню війну крізь призму історії. Росія – наш одвічний ворог і поневолювач. Тому те, що зараз відбувається, лише продовження тривалого процесу. Історія не бреше. Україна змогла проіснувати кількасот років у статусі незалежної ще до того, як була створена Московія. Потім почалися проблеми. Історія постійно повторюється. На жаль.

Ваші батьки виїхали з України з початком “совєцкої” окупації?

Поки ще можна було виїхати. Бо згодом люди мали бажання, але їх уже ніхто не випускав. Проте в той момент, коли “совєцкі” війська випихали німців, з Галичини виїхало дуже багато українців. В основному перебиралися до Австрії чи Німеччини, звідки була нагода переїхати до Канади чи США. Власне, так було й у нас. Народилася я в австрійському Зеєфельді, але ще коли була немовлятком, батьки перебралися до Торонто. В основному жили там, хоча на якийсь час перебиралися до Вінніпегу. Родина в Торонто у мене залишається й зараз.

Виходить, місця свого народження ви не пам’ятаєте взагалі?

Я навчалася в Європі, у Швейцарії. Звісно, там багато подорожувала. Іноді була в Австрії. Але Швейцарію знала ліпше.

“Її дідо – Кравців, її чоловік – прямий нащадок Джефферсона. Решта не має значення”

Наскільки непростою була для ваших батьків адаптація до американських умов життя?

Татові було легше, бо родина в Канаді вже була. Мама, професійний музикант, з отриманою у Відні музичною освітою, теж знайшла себе в новій країні легко. Свого часу вона започаткувала музичний фестиваль, який проводиться у Канаді понині. Переважно виступають на ньому діти, які грають на фортепіано. Хоча інші інструменти, а також спів теж залучені. Проте є умова – всі учасники виконують виключно твори українських композиторів. Крім того, мама видала дуже багато книжок творів українських композиторів. Щороку обирають нову персону. Торік це був Микола Лисенко. Також мама причетна до видавництва величезної енциклопедії української народної музики. Вона продовжила починання Леська. А я трохи згодом пересилала ці книжки до різних українських університетів, щоб українці теж мали до тих праць доступ.

Власне, тим самим займався й тато. Він відправив в Україну величезну кількість літератури не лише у виші, а в масу різних установ. Батько заснував у Торонто фундацію “Прометей” Мирона Барабаша. Взагалі, тато в Канаді став успішним бізнесменом. У нього був до того дар. За освітою батько інженер, але він був дуже підприємливим. Хоча ці риси тато розвинув у США. Навряд чи у Львові з огляду на молодість він мав якісь статки. Особливо з урахуванням, що це були воєнні роки.

А ще тато брав активну участь у житті української діаспори. В принципі, не лише він, а вся їхня генерація. Вони збудували для української спільноти за океаном багато церков, різних установ. Зростати в такій атмосфері було дуже приємно. Тато був причетний майже до всіх українських починань, які робилися в Торонто.

 

Якщо не помиляюся, ваші родичі брали активну участь у національному відродженні нашої держави ще проживаючи у Львові.

Мій дідо по маминій лінії Михайло Кравців у 1941 році разом із Ярославом Стецьком проголошували незалежність України. Пізніше він був в’язнем нацистських концентраційних таборів. А татів батько мав за плечима не менше 20-ти років сибірських катівень. Усю їхню родину репресували. Потім дідо доживав віку в рідному Ходорові. Тата з мамою чекала та ж доля, але їм, перебравшись до Львова з Ходорова і Стрия відповідно, емігрувати було простіше.

Правда, що українці в еміграції, щоб зберегти коріння, навіть одружувалися один на одному?

Так ставалося. Бо українська спільнота тісно переплетена, люди постійно спілкуються. У мене вийшло інакше. Мій чоловік Вільям – прямий нащадок третього президента США Томаса Джефферсона. У цьому контексті згадалася історія. Запросивши мене вкотре виступити перед українською громадою Нью-Йорка, Аскольд Лозинський якось представив мене так:

Є дві речі, які вам треба знати про Ларису. Її дідо – Михайло Кравців, її чоловік – прямий нащадок Томаса Джефферсона. Решта не важливо.

Білл нині, звісно, вже на пенсії, але повністю професійної діяльності, одначе, не закинув. До нього постійно звертаються попередні клієнти та фірми, яким він надавав юридичні послуги.

Бентежить, що більшість представників діаспори здалися і покинули український уряд

Ви теж, здається, ставати пенсіонеркою в класичному розумінні не поспішаєте.

Радію, коли є нагода принести користь українській справі. Чимало зусиль зараз спрямовую на розвиток Музею українського спорту. Відкрився він нещодавно, у 2016 році, з ініціативи і за кошти голови Української спортової централі Америки та Канади Мирона Бица та його дружини Христі. Почався збір експонатів, відкрили Зал слави українського спорту, куди щороку приймають нових спортивних діячів, не обов’язково атлетів. Туди вже увійшли Борзов, брати Клички, Ліля Подкопаєва, Сергій Бубка. Нині займаємося розглядом достойників, які поповнять Зал у 2018-му. Зрозуміло, що є багато олімпійських чемпіонів, але намагаємося вдосконалити структуру прийняття.

 

Знаходиться Музей наразі у Нью-Джерсі. Місті, де живуть Мирон і Христя. Але в найближчому майбутньому експонати мають перевезти до будівлі української спортової організації “Тризуб”, неподалік від Філадельфії. Там більше місця. Але надалі планується будівництво правдивого Музейного будинку. Мої діти мають фірму, яка спеціалізується на рекламній діяльності. Хочу їх переконати, щоб створили для нас олімпійську музейну програму, щоб людина, яка відвідуватиме наш заклад, могла чи на великому екрані, чи на окремому моніторі познайомитися з історією спорту в Україні.

Пані Ларисо, на ваш погляд, Україна після перемоги Революції Гідності змінюється?

Звичайно, всі ми очікували стрімкіших змін, рішучіших реформ. Мені важливо чути те, що кажуть жителі України, читаю найрізноманітнішу українську пресу. Спілкуюся з людьми зі Львова, Києва, Харкова. Що несподівано – від харків’ян чую набагато більше позитиву, ніж від львів’ян. Проте навіть за таких умов дати якусь однозначну оцінку всім тим процесам, які відбуваються в Україні, важко. Бодай тому, що правда спотворюється за допомогою російської пропаганди, яка діє не лише прямо, з їхніх телеканалів, але й приховано. Крім того, треба враховувати, що інформація, яка подається українськими ЗМІ, теж буває перекрученою і не до кінця чесною.

Мене особисто найбільше бентежить, що здалися і пішли із займаних посад майже всі, крім міністра охорони здоров’я Уляни Супрун, спеціалісти з діаспори.

Мене це теж бентежить. Зламати систему, яка формувалася десятиліттями, непросто і не кожен вочевидь до такого протистояння готовий. Сподіваюся, Уляні вистачить стійкості довести ті реформи в медичній галузі, які вона започаткувала, до кінця. Хоча я бачу, з яким жорстким опором зіштовхується пані Супрун. Особливо відзначила б появу великої кількості контраверсійної інформації щодо Уляни останнім часом. Мабуть, хтось у цьому зацікавлений. Бо донедавна вона мала всебічну підтримку. Найбільший плюс – Уляна під цим тиском не змінюється, провадить те, що вважає правильним.

Чи згодні з тим, що молоде покоління вихідців з України у США і Канаді налаштоване до своєї історичної Батьківщини вже не так патріотично?

Не зовсім. Останнім часом українська діаспора в Америці поповнилася багатьма новоприбулими. Приміром, в Атланті українців раніше було дуже мало. Я навіть говорила, що є ті, що потрібні. Ті, хто міг заплатити і мав зв’язки. Але тепер наша діаспора в Атланті суттєво розширилася людьми, які емігрували в останні 25 років. Мушу сказати, що їхня поява дуже збагатила діаспорне життя. Хоча, звісно, їм було легше, адже церкви, українські школи, різноманітні установи побудовані раніше. Нові люди дають українському життю в США і Канаді свіже дихання.

Є немало прикладів, коли після здобуття Україною незалежності колишні емігранти поверталися додому.

Я теж хотіла. Але діти виросли у США, їм переїжджати було б набагато важче…

24 КАНАЛ, 28 березня

 

https://24tv.ua/larisa_barabash_templ_miy_dido_u_1940_u_razom_zi_stetskom_progoloshuvav_u_lvovi_nezalezhnist_n944476