ЛАРИСА БАРАБАШ-ТЕМПЛ: її називають «Добрим ангелом українських олімпійців»

Posted on Кві 6 2018 - 5:43pm by Любомир Калинець

Лариса Барабаш-Темпл про українську спортивну діаспору та допомогу вітчизняним спортсменам

Її називають “Добрим ангелом українських олімпійців”. Усі учасники перших для нашої держави літніх Ігор 1996 року в Атланті згадують про Ларису Барабаш-Темпл, доньку українських емігрантів із Галичини, з надзвичайною теплотою. Це не дивно, адже пані Лариса ставилася до земляків-атлетів із виключною турботою, створила їм майже ідеальні, як на той час, умови для тренувань і проживання.

Наша довідка

Лариса Барабаш-Темпл (Laryssa Barabash Temple) – видатна організатор громадсько-суспільного та спортивного життя української громади західної діаспори, одна із активних зарубіжних партнерів Національного Олімпійського Комітету України, аташе НОК України до Олімпійських Ігор в Атланті 1996 та Солт Лейк Ситі 2002.

Родинні корені пов’язані зі Львівщиною (батько народився у Ходорові, мама у Стрию). Батьки емігрували з Західної України до початку Другої Світової війни. Лариса Барабаш народилася в містечку Зеєфельд (Zeefeld, Austria). Виховувалася в українському середовищі у Вінніпезі та Торонті (Канада).

Мешкає в Атланті (США) (Аtlanta, Georgia and Naples, Florida). Громадянство – США.

Лариса Барабаш-Темпл відіграла надзвичайно важливу роль у налагодженні дієвої співпраці українського світового українства та керівних органів галузі фізичної культури та спорту в період утвердження українського спорту на світовій арені як самостійного державницького суб’єкта та входження НОК України в міжнародний олімпійський рух.

В Атланті очолювала Комітет приятелів НОК України. Як аташе НОК України Лариса Барабаш-Темпл здійснила низку важливих акцій з підготовки дебютних виступів національних збірних команд України на міжнародній олімпійській арені – Зимових Олімпійських Ігор в Лілегаммері 1996 (Lillihammer, Norway) та літніх Олімпійських Ігор в Атланті 1996 (Atlanta, USA). Зокрема, у 1993-1996 роках зорганізувала масштабну безпрецедентну акцію щодо фінансової підтримки НОК України, на яку жертвенно відгукнулися українські кредитові спілки і банки, громадські організації, фундації та численні поодинокі члени громад; влаштовувала представницькі зустрічі першого президента НОК України В. Борзова з українською громадою США та Канади; дбала про забезпечення квиткових олімпійських програм, роботи волонтерів, організувала роботу унікального Українського Дому в Атланті, сприяла в наданні допомоги посольством України в США створення дипломатичного представництва в Атланті; в налагодженні співпраці з окремими командами професійної ліґи гокею NHL, наданні медичної допомоги національним олімпійським збірним командам, навчанню медичного персоналу та придбання спеціалізованого медичного обладнання для української спортивної медицини; всебічної допомоги параоліміпйцям України тощо.

Українська та зарубіжна преса того часу справедливо іменувала Л. Барабаш-Темпл «добрим ангелом українських атлетів».

Активно співпрацювала та співпрацює з Українським Конгресовим Комітетом Америки (УККА), Українською Спортовою Централею Америки і Канади (УСЦАК), окремими державними, політичними, бізнесовими, медійними та спортивними діячами України та Львівської області (звідки походить її родовід) та зарубіжних країн – серед яких Аскольд Лозинський, с.п. Мирон Стебельський, Ярослав та Всеволод Соколики, с.п. Стах Габа, Гаррі Боумен (Роман Оленич), Стефан Романів, Валерій Борзов, с.п. Володимир Кулик, Василь Карленко, Анатолій Власков, Володимир Бринзак, Мирослав Герцик та ін.

За активну участь у розбудові олімпійського руху України відзначалася на урядовому рівні та подяками НОК України.

30 березня ц.р. Л. Барабаш-Темпл запрошена на Всеукраїнську урочисту церемонію «Герої спортивного року-2012» для вручення їй спеціальної нагороди НОК України – Олімпійського ордену.

В інтерв’ю сайту “24” Лариса Барабаш-Темпл, яка зараз є головою комісії спорту у Світовому конґресі українців, розповіла, як через роки, перебуваючи за тисячі кілометрів від Батьківщини, не втратила українського єства, за що легкоатлета Борзова вважають кумиром української діаспори, про свою дружбу з тренерами Савлоховим і Карленком, а також про сучасні українські реалії.

Діти спілкуються українською вільно

Пані Ларисо, в Україні вас, якщо не помиляюся, не було вже доволі давно.

П’ять років тому востаннє приїжджала, коли Сергій Бубка нагороджував мене орденом Національного олімпійського комітету України. До того, зазвичай, бувала частіше, відвідувала Київ раз на два-три місяці, приїздила до Львова, щоб відсвяткувати з рідними Різдво. Останнім часом для таких дальніх подорожей постійно бракує часу. Але чоловік сказав, що хоче відвідати Україну в червні. Білл хоче пізнати Україну ближче. Звісно, з моєю допомогою, бо без знання мови йому буде важко.

З іншого боку, знаєте, що мене здивувало? Коли була в Україні попереднього разу, відвідувала загальноосвітню школу в Стрию, на Львівщині. Діти там розмовляли англійською ліпше за мене, взагалі без акценту. Хоча запам’яталося й інше. Якось вечеряли з Валерієм Борзовим та американським лікарем-ортопедом, який допомагав українській збірній під час Олімпіади в Атланті. “Знаєте, в Україні половина людей гарно спілкується англійською”, – сказав тоді Валерій.

Тоді я знайомий виключно з тією другою половиною,
– відповів медик (сміється).

Нині живете в Атланті?

Жила там відтоді, відколи вийшла заміж. Наш будинок там залишився, але зараз живемо на морському узбережжі, на півдні Флориди, поруч із Мексиканською затокою. Дуже радію, коли до нас приїжджають внучки Анна і Зеня. У нас із Біллом двоє дітей, Христина і Данило, обоє одружені, але діти є тільки у доньки.

Діти ще розмовляють українською?

Так. Христина взагалі навчалася у Києво-Могилянській академії. Також раніше були шеститижневі літні курси української мови при Гарвардському університеті. Мої діти їх постійно відвідували. Також Христина з Данилом постійно їздили виключно в українські літні табори. Вони були пластунами, брали участь у “союзівці” у спортивних таборах. Внучки теж трохи українську розуміють, але вже не мають того зв’язку з нашою землею. То Христина з Данилом постійно сиділи в моєї мами.

Нехай би кожен українець зробив для України стільки, як Руслан Савлохов

За новинами в нашій державі стежите?

Звичайно, все, що відбувається в Україні, мене цікавить. Постійно читаю новини, спілкуюся з українськими друзями. Маю свою думку, але публічно її майже не висловлюю. Щоправда, не стрималася, коли дізналася, що група ласих до влади людей збирається усунути від керівництва збірною України з вільної боротьби Руслана Савлохова. З Русланом і його покійними братами ми знайомі ще з середини 90-х років минулого століття, коли вони приїздили до нас на передолімпійський турнір. Бачила, які то професіонали, скільки зусиль, знань і вочевидь коштів вони вкладали для того, щоб українська боротьба була на чільних позиціях у світі.

Не буду приховувати: мене обурило, що люди, які не зробили для українського спорту й десятої частини того, що зробив Руслан, зараз поливають його брудом. Але найприкріше те, що головним їхнім аргументом є неукраїнське походження Савлохова. Вибачте, але скільки років він живе в Україні, скількох чемпіонів для держави підготував? Спілкуюся з Русланом і його сім’єю особисто постійно, коли буваю у Києві, в них гостюю.

Підтримувала цих людей зокрема й у найважчі для них часи, коли вбили Русланового брата Тимура, а Борис потрапив до в’язниці, але звідти не вийшов. То були важкі для України часи, коли творилося страшне беззаконня. Савлохов у той час міг повернутися в Осетію і, мабуть, мав би рацію. Але він залишився в Україні та приніс їй чимало користі. Я знайома з його дружиною, дітьми, які вільно розмовляють українською мовою. Нехай би кожен українець зробив для України стільки, як Руслан. Може, життя в державі стало б іншим.

Контакти з українським спортом у вас нині обмежуються борцівською командою?

Також маю хороші відносини з біатлоністами. З колишнім тренером збірної Василем Карленком взагалі зідзвонюємося ледь не щотижня. Це теж величезний професіонал своєї справи. Раділа за Василя, коли він у Сочі привів нашу збірну до перемоги в естафетній гонці. Карленко заслужив на цю медаль не менше, ніж дівчата, які реалізували, зокрема, й тренерську працю на олімпійській трасі.

Звертаються біатлоністи до мене й перед виїздом на змагання чи тренувальні збори в США або Канаду. При нагоді допомагаю нашій Федерації в окремих організаційних питаннях. Підтримую зв’язки зі Львовом, з провідними спеціалістами державного університету фізичної культури Оксаною Вацебою і Мирославом Герциком. Власне, наша комісія приділяє проблемам спорту в Україні чималу увагу. Якщо наша допомога комусь потрібна, завжди раді посприяти.

О, Борзов! То мій близький друг!

Професійно спортом ви не займалися. То звідки та любов до нього?

Думаю, то любов власне до українського спорту. Можна сказати, сама доля мене знайшла. На першу літню Олімпіаду в статусі незалежної команди Україна їхала в Атланту, місто, в якому я тоді мешкала. До мене звернулися, щоб посприяла, аби перебування українців на американській землі було комфортним. Це був дуже інтенсивний відрізок мого життя. Все пережите залишилося в серці і облишити українського спорту більше не змогла.

Кажуть, що на той час ви витратили для забезпечення достойних умов українських спортсменів в Атланті чимало своїх коштів?

Нам тоді, можна сказати, сильно поталанило. У баскетбольному клубі “Атланта Гокс” тоді працював чемпіон Мехіко-1968 з легкої атлетики Мел Пендер, у якого мій чоловік Білл був юристом. Власне, через Мела мені як етнічній українці запропонували взяти шефство над українською олімпійською командою. Коли сказала Мелові, що президентом НОК України є Валерій Борзов, той відреагував дуже емоційно:

О, то мій близький друг!

Почувши, що я працюю з Валерієм, десь через три тижні Пендер представив мене керівникам оргкомітету Олімпіади-1996.

Тоді у США про український спорт не знали майже нічого, не мали уявлення, в яких видах буде представлена наша команда. Мусила зібрати цю інформацію, після чого ми разом із Мелом домовилися, що основним тренувальним центром збірної України стане Керолтон, що на відстані 45-ти миль від Атланти. У цьому місті є університет. Відповідно, проблем із розміщенням великої групи атлетів не виникло. Для нас навіть збудували легкоатлетичний трек, такий, щоб був максимально схожий на олімпійський. Борзов наполягав на тому, щоб все обладнання було олімпійського калібру.

А коштів у нас тоді було обмаль. Та знову ж добре, що керівником УКК (українського конґресового комітету США) тоді був Аскольд Лозинський. З ним і його дружиною ми тісно дружимо майже все життя. Коли розповіла Аскольдові, що мені треба, фінансову допомогу він надав практично відразу. Тож коли приїхала до Києва вдруге, щоб предметно порозмовляти з Борзовим і зустрітися з пресою, в нас уже був готовий тренувальний центр.

Залишалося лишень отримати на руки графік прибуття команд з різних олімпійських видів спорту, які разом із представниками інших країн почали прибувати у США приблизно за два роки до початку Ігор-1996. Це ж не лише Атланта, а отже нам треба було подбати про додаткові бази підготовки. Величезну увагу мусили приділити гімнастам. Адже у нас тоді були неймовірні команди як у спортивній гімнастиці, так і в художній. Розмістили їх у Чатанузі, штат Теннессі, подбали про придбання найякіснішого обладнання. У Мейконі відшукали басейн для плавання, стрибуни у воду готувалися в Молтрі.

Лариса із чоловіком (зліва), Валерій Борзов (посередині), Орися Фішер та Мел Пендер (праворуч) люди, які допомогли українським олімпійцям під час Ігор-1996 в Атланті

Коли Аскольд дав старт фінансовій акції, Борзов приїхав до США і ми почали зустрічатися з представниками українських діаспор у різних містах. Почали з Нью-Йорка, потім поїхали до Філадельфії, Чікаго і Клівленду. Людей прийшло вельми багато, кожен жертвував на потреби українських олімпійців, скільки міг. Було багато людей похилого віку, які давали по два, по десять доларів. Організації, скажімо, банки чи кредитні спілки, які були при кожній великій українській громаді, виділяли тисячі. Це для того, щоб наші спортсмени в Америці не почувалися обділеними, щоб оплатити оренду тренувальних об’єктів. У Торонто схожу діяльність вів Стах Габа.

Грішми не розпоряджався хтось один. Ми залишили їх у кредитних спілках, і в разі необхідності потрібна сума поступала безпосередньо на рахунок тієї установи, послугами якої ми користувалися. Мені було принципово не витягувати коштів з банку, щоб люди розуміли, куди витрачається кожна копійка. Коли ж, приміром, як після закупки обладнання для тренувального залу гімнастів, якісь кошти залишалися, ми спрямовували їх на часткову виплату добових українським учасникам зимових Олімпійських ігор в Ліллегаммері у 1994 році. В Україні потрібних грошей просто не було.

У США нам йшли назустріч ще й тому, що розуміли, що Україна – молода держава, яка перебуває у процесі становлення. Скажімо, мені вдалося домовитися, що за проживання і харчування ми платили по 25 доларів за особу на день. Для Америки це майже нонсенс, але кожен з тим погодився.

Крім того, на всі змагання молодіжні організації (СУМ, Пласт) присилали по три-чотири особи, які виконували роль волонтерів, водіїв, перекладачів, допомагали нашим спортсменам і тренерам. Організації оплачували своїм представникам дорогу, а ми – проживання і харчування.

А чи витрачала я свої кошти? Можна сказати, чоловік оплачував мені мою роботу. Якось в Україні журналіст запитав: “Чому замість займатися такою діяльністю не куплю собі ще однієї шуби?” Зізнаюся, мене таке питання здивувало.

Коли літала в Україну, привозила дружині Волкова передачі від чоловіка

Правда, що до постаті Борзова члени україської діаспори ставляться по-особливому?

Безперечно. Коли вперше попросила в Аскольда посприяти, він, почувши прізвище Борзова, відразу згадав дві золотих олімпійських нагороди у Мюнхені-1972. Казав, що на нього ті перемоги справили велике враження. Однак найперше в діаспорі Валерія цінують за інтерв’ю, яке він дав невдовзі після чемпіонського фінішу. Коли журналіст сказав, мовляв, ви представляєте Росію, Борзов його виправив:

Ні, я представляю Україну.

Людей тут, за океаном, ці слова дуже вразили. Валерій здобув у колах діаспори довічний авторитет. У ті часи подібного не наважився сказати жоден атлет.

Ви ту Олімпіаду теж мали б пам’ятати.

Звичайно, спорту в нашому житті тоді, у 70-ті, було дуже багато, адже ним займалися діти. Завдяки чоловікові ми мали квитки на більшість спортивних змагань, які відбувалися в Атланті. Ходили на хокей, американський футбол, баскетбол. До речі, за “Атланту Гокс” на початку 90-х грав український баскетболіст Олександр Волков. Звичайно, познайомилися з ним, потім підтримували зв’язок вже коли Сашко повернувся до Києва. Спочатку дружина Волкова залишалася в Атланті, коли літала в Україну, привозила їй передачі від чоловіка.

А в 1976-му Олімпіада проходила майже поряд, у Монреалі. Та найсмішніше, що я там не була, але діти, приїхавши до моїх батьків на канікули в Торонто, олімпійські змагання відвідували. Я стежила за подіями всіх Олімпіад по телевізору.

Мала за честь познайомитися з українською чемпіонкою Ліллегаммера з фігурного катання Оксаною Баюл, коли дівчина вже перебралася у США. Оксана тоді кілька разів виступала для діаспори у Каліфорнії. Зібрані на тих заходах кошти ми спрямували на підтримку українського фігурного катання. Якось в аеропорту Оксану на автівці зустрічав мій чоловік. Їде та отримує дзвінок. “Не можу говорити, – каже. – Бо маю дуже дорогоцінний багаж”. Взагалі, не бачила Баюл уже дуже давно. Це Віктор Петренко торік відвідав наш Музей українського спорту.

Мушу сказати, що одна справа, коли спостерігаєш за перипетіями в статусі стороннього глядача, і зовсім інша, коли ти сам причетний до виступу команди. Тому усі спогади повертають мене найперше у 1996-й.

Що вразило під час Оліміпади в Атланті найбільше?

Чимало знакових подій було. Взяти бодай перше золото борця В’ячеслава Олійника. Раділа тоді і за спортсмена, і за тренерів. Деякі змагання відвідували, хоча не так часто, як у передолімпійський період, коли стежила за спортивними перипетіями майже пліч-о-пліч з тренерами. Під час Олімпіади організаційних клопотів мали чимало, адже контролювали діяльність Українського дому, в якому проводилися офіційні прийоми.

Звичайно, особливі емоції викликала золота нагорода Лілі Подкопаєвої в абсолютній першості гімнасток. Ажіотаж навколо тих змагань був чималий, фінал особисто відвідав навіть тодішній президент США Білл Клінтон. Американці розраховували на перемогу своїх спортсменів, але найсильнішою стала Подкопаєва. З Лілею, до слова, ми бачимося доволі регулярно, адже у США раз чи два на рік вона приїздить.

А ще запам’ятався Володя Кличко. Зовсім молодий хлопчик. Через лічені години після фіналу він перепрошував, що не може подати руки, бо руки болять аж надто сильно. Тримав руки біля тіла, відчувалося, що має дискомфорт.

Мушу сказати, що у США тоді дуже здивувалися, що українці виграли аж 23 медалі, з яких дев’ять – золоті. Ніхто не очікував, що молода держава змагатиметься на рівні з топовими збірними.

Далі буде…

Іван ВЕРБИЦЬКИЙ.

СТОЖАРИ,  29 березня

 

ЛАРИСА БАРАБАШ-ТЕМПЛ: Мій дідо у 1941-му разом зі Стецьком проголошував у Львові незалежність (Частина друга)