– Цікаво було б почути як ти потрапив до Іспанії. Хоча спочатку побував у Німеччині.
– Оскільки і в школі, і в інституті студіював німецьку мову, то вирішив їхати в Німеччину. Отож помандрував туди і виконував свої пісні перед німцями. Тоді вони високо цінували українську народну пісню, стверджуючи: «Ваша народна музика чи не найкраща. Ми такої в себе не знаємо». Особливо їм подобалися мелодії у кобзарському характері. Бо спочатку я поїхав з кобзою. Для багатьох тамтешніх мешканців це виявилося чимось екзотичним, і вони з задоволенням слухали. Хоча з того часу минуло вісім років. Побувавши там знову в 2006 році, зауважив, що молодше покоління надає перевагу естрадній музиці. Тобто смаки поступово міняються.
У Німеччині виступав, в основному, біля музеїв. Наприклад, біля знаменитої Дрезденської картинної галереї. Треба було офіційно сплатити певний податок за те, що граєш, а далі стій, скільки душі заманеться. Все це в порядку речей. Ніхто жебраком мене не вважав. Навпаки оцінювали нормально, отож непогано заробляв.
– Відчувається, що кажучи це, ти одночасно соромишся зізнаватися, що був вуличним музикантом.
– Доля істини у цьому є. Мабуть, таких осіб вважають вуличними музикантами. Хоча кожен має право вважати себе ким хоче. Я себе вуличним музикантом не вважав. Просто грав на вулиці. Гарні літні дні, і ти співаєш для свого натхнення. І одночасно для людей намагався віддавати душу, де б то не було: чи на концертах, чи на вулиці. Деколи навіть відомі артисти зупинялись, щоб послухати. Якось підійшов викладач з Московської консерваторії і запитав: «Ви, напевно, в опері співаєте?» «Та ні, – кажу, – я естрадний співак, хоч деякі речі виконую більш поставленим голосом». Адже на вулиці треба давати більшу силу звуку. Хоча грати на баяні й співати не так просто. Діафрагма ж затиснута. А голос повинен звучати гучніше, ніж інструмент.
– В Україні не було прийнято грати на вулиці. Якщо вряди-годи і траплялося, то це вважалося одним з видів жебракування. Хоч зараз і в нас приживається такий вид мистецтва. Але твій комплекс зрозумілий. З однієї сторони вища музична освіта, композиторство, з іншої – гра на вулиці.
– Особливим ентузіазмом до цього, ясна річ, не палав. Та й пощастило мені. Бо, приїхавши до Німеччини, відразу ж потрапив у російський ресторан «Избушка». Там дали баян, на якому відіграв приблизно місяць. Але робота завершилася і потрібно було кудись подітися. Вирішив вийти на вулицю. Була неділя. Якраз люди вийшли з костелу. І я на кобзі почав награвати українські мелодії. Робив це через силу, оскільки відчував сором і ніяковість. Підійшли дві німкені й запитали чи я бува не з Угорщини. Дізнавшись, що українець, послухали мій спів і дали гроші. Тоді за дві години заробив сорок марок. Такий початок підніс настрій і вселив оптимізм. Познайомившись з двома нашими хлопцями, створили дуети. Разом зазвучали кобза і баян чи кобза і саксофон. Або грали разом з білорусом: я – на баяні, він – на кларнеті. Стало цікавіше й веселіше. Все ж не один-однісінький, немов сирота.
– Про інші заробітки не думав?
– Ні. Мені вистачало, тому нічим іншим не хотів займатися.
– Поінформований, що в Німеччині ти познайомився з моїм земляком з Ходорова, випускником Львівської консерваторії Володимиром Презлятою. Тепер він, здається, керує відомим не лише у нашому місті, але й далеко за його межами, жіночим вокальним ансамблем «Калина».
– Так. З Володею у нас склалися приятельські відносини. Він – хороший музикант, віртуозно грає на сопілці. Приємно згадати його. Цікаво, що не так давно, здається торік, телефонував мені, передавав вітання від тебе … з України. Адже, зустрівшись з ним вдома, ти дав йому номер мого телефону. Володя попросив ще й якусь деталь при нагоді для його автомобіля підшукати, але мені з об’єктивних причин не вдалося виконати це прохання. Словом, гора з горою не сходяться, а людина з людиною…
– Все-таки, коли і якими вітрами занесло тебе в Іспанію?
– У липні 2003 року, коли приїхав додому, зустрів знайомого музиканта Йосипа Топольницького, з яким разом грали в муніципальному оркестрі. Він уже п’ять років як працював у Мадриді, тому запропонував спробувати там. Я вирішив ризикнути. З 1 жовтня 2003 року знаходжуся в країні фламенко.
– І як тобі ведеться?
– Перед поїздкою міркував, що займатимуся не лише музикою, а й зароблятиму на хліб насущний. Бо треба думати і про те, щоб підняти себе матеріально. Підробляв на охороні. Мав, проте, багато часу, щоб займатися і музикою. Вивчив багато нових п’єс для гітари. Обмінювався нотами з одним іспанським гітаристом. Працював над джазовими обробками. Вважав, що це обов’язково пригодиться для концертної діяльності, адже можна робити «прокладки» між піснями. Зрештою, самому хочеться вивчити якнайбільше мелодій для душі. Одне діло, коли ти слухаєш музику, а коли сам граєш. Тоді більше її сприймаєш, вона виходить від серця, стає ближчою.
– Але і на вулицю інколи виходив також. Наприклад, у 2004 році. Відомий тенор, уродженець Англії, щоправда з українським корінням, Павло Гунька, якого наші заробітчани нещодавно бачили в іспанській столиці в іпостасі художнього керівника хору «Булава», розповів цікавий випадок. Під час гастролей в Мадридській опері, де виконував одну з арій в «Піковій дамі», він почув як ти неподалік співаєш пісню «Стоїть гора високая». Тоді він приєднався до тебе і почав підспівувати. Слухачі були надзвичайно зворушені, почувши такий номер у виконанні вашого дуету. Чи були інші цікаві епізоди?
– Звичайно, і не один раз. Часто підходили туристи українського походження з інших країн. Так, наприклад, підійшла якось жіночка з Мюнхена. Їй сподобалися українські пісні в моєму виконанні. Придбала диск. На Різдво 2004 року українці з Румунії довго слухали мене. А про Павла Гуньку спочатку подумав, що то турист. Аж потім він повідомив, що є оперним співаком. Але наскільки приємно було з ним поспілкуватися. Тоді настрій стрімко підвищився і подумалось: «Не такий вже я забутий Богом і людьми, коли поряд співають особи близькі мені по духу». Це підкріплювало, і не зникав інтерес продовжувати свою діяльність.
Підходили і підтримували мене й наші заробітчани. А якось затанцювали. Тоді навіть працівники оперного театру з задоволенням спостерігали за цим імпровізованим концертом. Підійшла також і наша землячка, яка закінчила Львівську консерваторію. Вона тоді в ресторані почала працювати, де співала. Ми тоді також заспівали з нею кілька українських пісень в два голоси. А в той час поблизу перебували телевізійники з четвертого каналу, які відзняли наш спів.
– А як реагували іспанці?
– Слухали з задоволенням. Дехто говорив вдячні слова. А якось, напередодні католицького Різдва, підійшла жіночка, яка працювала в адміністрації короля. Королівський палац же під боком. Послухала уважно і поклала конверт. Я спершу не надав значення. Думав, що це запрошення до архикатедрального собору. Але через якийсь час зазирнув у середину і очам не повірив. У ньому було 400 євро. Настрій після цього підскочив.
Зацікавилися мною і журналісти каналу «Теле-Мадрид», які записали невеличке інтерв’ю. Приятелі розповідали, що бачили мене на екрані телевізора о другій годині ночі. А наприкінці передачі я ще й співав. Запрошували мене також записатися на радіо, але тоді не зміг піти.
– Чи були випадки, коли хтось все ж виявляв незадоволення?
– В Іспанії такого не було, людям завжди подобалося. Репертуар же добре «накатав» у Німеччині. А ось там трапився один випадок. Виконував різну програму: і англійські пісні, які з задоволенням слухала молодь, і російські романси. І ось один чоловік, проходячи мимо, демонстративно затулив вуха і виголосив, що не хоче слухати російські пісні. Важко сказати, чому вони його так неприємно вразили. Тоді я відразу ж перейшов на українські мелодії. Хоча переконався, що німці добре знають російську «Калинку», «Подмосковные вечера» та інші. Підходили неодноразово представники старшого покоління і просили, щоб я заспівав саме ці пісні.
В Іспанії також намагався грати музику, яка б подобалася людям. З цією метою вивчив знамениті пасодоблі, болеро, різноманітні аргентинські танго, відомі класичні інструментальні п’єси. Нічого їхнього не співав, а ось на баяні грав достатньо.
– Деякий час ти співпрацював з рестораном «Тисяча й одна ніч».
– Власником цього ресторану є іспанець, який під час громадянської війни 1937 року потрапив у Росію. Повернувшись додому, організував ресторан з російською кухнею. Там я відіграв три сезони. Сезон тривав з жовтня до середини травня-початку червня. Враження непогані. Народ сприймав. Навіть купляли мої диски. Приходили туристи з Франції, Німеччини. Але найбільше запам’яталася зустріч з квінтетом із Сарагоси. Це відомий колектив. Вони якраз гастролювали в Мадриді й мешкали неподалік. Коли вперше завітали до ресторану, в мене відразу ж закралася підозра, що ці іспанці причетні до світу музики. Слухали ж бо мене дуже уважно. Познайомилися, розговорилися. Вони виконали пісню англійською мовою, подарувавши її мені. А я заспівав їм свою. Потім обмінялися дисками.
– На завершення дозволь поцікавитися планами на майбутнє.
– Ось уже тривалий час я без роботи. Криза відчутно вдарила по іспанській економіці, тому й ми, заробітчани, потерпаємо. Поки отримую допомогу, то ще пів біди. А потім побачу. Може, доведеться додому поїхати на деякий час. Але творчий процес, безперечно, не припиняється…
Розмовляв Любомир КАЛИНЕЦЬ.