Навіть не пам’ятаю точно, коли ми вперше познайомилися з Володею. Проте це не суть важливо. Значущим є, що нас об’єднує любов до історії рідного міста. Можна і по-іншому це трактувати: обидвоє «звихнені» на ній.
Вочевидь, наші стежки і не перетнулися, коли б я не взявся за написання історично-документального нарису «Місто над ставом». Ось, власне, тоді він мені конче знадобився. Навіщо? Щоб стати одним із рецензентів поряд з покійним уже директором Центральногоого державного історичного архіву України у Львові Орестом Мацюком і лауреатом Шевченківської премії поетом Ігорем Калинцем. Розшукав же його в Львівській картинній галереї, де він працював. Він охоче погодився не лише допомогти в рецензуванні, але й дещо цікавенького підкинути з матеріалів.
Що можу сказати про нього? Надзвичайно цікава особистість – ерудована, залюблена у свою професію, спроможна відстоювати власну точку зору. Такий цікавий факт: з 2005 року Володя очолює Товариство прихильників фортець і палаців. На цьому поприщі у нього вже є й друковані праці. Зокрема каталог-інформатор «Укріплені міста, замки, оборонні двори та інкастельовані сакральні споруди Львівщини XIII-XVIII столітть», виданий дизайн-студією «Гердан Графіка» в 2008 році. Це перша українська книга про пам’ятки оборонного будівництва на теренах теперішньої Львівської області, що найбільш повно подає перелік захисних комплексів, споруджених упродовж шести століть.
А ще він – чудовий співбесідник, якому не байдужа не лише історія, але й сучасність нашого Ходорова.
Якщо хтось із вас, шановні ходорів’яни, потрапить до Львівської галереї мистецтв, то розшукайте заступника директора з наукової роботи цього закладу Володимира Пшика і попросіть, щоб він провів для вас екскурсію. Хоча це і не входить в коло його безпосередніх обов’язків, однак для земляків чого не зробиш? Повірте: отримаєте велике задоволення. А ще він може розповісти надзвичайно цікаві відомості з історії нашого містечка. Особливо з давніх часів.
Саме з місця праці Володимира і розпочав я інтерв’ю уже не в рамках книжки, а щоб більше довідатися про нього.
– Перш за все, дозволь запитати якими вітрами занесло тебе, історика за фахом, в «царство» картин?
– У Львівській галереї мистецтв я з 1980 року. Прийшовши на посаду наукового працівника, буквально за три роки був призначений завідувачем відділу. В той час шеф називав його відділом музеєфікації. Відома інституція, відомий наш незмінний директор – Герой України Борис Возницький.
– Раніше вона дещо по-іншому називалася.
– Так. До 1998 року це була Львівська картинна галерея. І в тому плані, що це нагадувало недобру російську кальку «картинная галерея», я натякнув директору про доречність її зміни. Крім цього така потреба диктувалася і тим, що обсяг матеріалу, який зберігався у наших фондах, пов’язувався не тільки з живописом. Там були і графіка, і скульптура, і меблі, і нумізматика, й інші одиниці збереження. Отже назва не повністю відображала нашу специфіку. Тому з 1998 року ми стали Львівською галереєю мистецтв.
Звичайно, що музей розпочинався набагато раніше – з 1907 року. Тобто в часи Австрії. Тоді місто придбало велику колекцію картин і різних речей Івана Яковича з Поділля, яку виставили для огляду в колишньому художньо-артистичному музеї на Валах Гетьманських – тепер проспект Свободи. Крім цього наша збірка частково виставлялася і в ратуші. А десь на початку Першої світової війни в 1914 році було придбано приміщення Владислава Лозинського на тодішній вулиці Оссолінських, 3. Зараз це знана всіма будівля по вулиці Стефаника. Від того часу галерея повністю перейшла туди.
Ясна річ, після Другої світової війни наш музей розрісся і має цілий ряд філіалів не лише в місті Львові, а й поза ним. Зокрема, це Олеський, Підгорецький і Золочівський замки. Маємо садибу Маркіяна Шашкевича в селі Підлисся Золочівського району, музей гетьмана Виговського в селі Руда на Жидачівщині. І ще ряд об’єктів у межах Львівської області.
– А за які такі заслуги ти став фактично другою особою в галереї?
– Якраз на Спаса, 19 серпня 1999 року, мене призначили заступником директора з наукової роботи. До того часу на посаді завідуючого відділом музеєфікації вже мав за собою деякі здобутки у сфері пристосування пам’яток архітектури під об’єкти галереї, під музеї. В першу чергу з 1983 року велися роботи по відтворенню вежі в селі П’ятничани на Жидачівщині. 1984-85 роки – активна робота по створенню музею-садиби в Підлиссі, де вже нічого не було і довелось розпочинати з нуля. Налагоджували контакти з проектними інституціями і виробничниками, які потім провадили будівництво. Нарешті в 1986 році музей відкрили. Це ж саме було і з музеєм однієї книги, тобто «Русалки Дністрової», на місці колишньої семінарії, а потім духовної академії у Львові. Його відкриття відбулося 1990 року.
Крім того велися роботи по пристосуванню Онуфріївського монастиря, який у тому часі значився як музей книгодрукаря Івана Федорова. Але це було монастирське приміщення, в якому тоді мешкали люди. Планувалося, що ми там створимо великий архів галереї. Коли вдалося відселити майже всіх мешканців, то відбулися зміни, завдяки яким церква почала повертати свої колишні приміщення. І тоді там поселилися монахи-василіяни, і тепер там знову монастир. Взамін, під наші експозиції, зокрема барокової скульптури, планували дістати площі в колишньому монастирі бенедиктинок. Але і з цим нічого не вийшло, бо будівля відійшла до жіночого студитського монастиря. Аж у 1996 році змогли пристосувати колишні виставкові зали, знані в недалекому минулому як монастир кларисок, під музей відомого скульптора, на сьогодні вже достатньо розрекламованого, Івана-Георгія Пінзеля.
Як бачиш до 1999 року я якраз і займався організаційними моментами, чи так званим менеджментом, для того, щоб підготувати всі ті приміщення і влаштувати в них експозиції. Зрозуміло, що основні ідеї, концептуальні думки належали директору, але виконавчі функції були за мною. А в 1999 році мене призначили на нову ділянку, пов’язану з науковою роботою. Звичайно, за освітою я історик, хоча дуже глибоко історію мистецтва не знав. Але за роки праці в галереї поступово її напрацьовував. Мав певні виставки, каталоги, але мої зацікавлення були більше пов’язані з оборонними спорудами: замками, оборонним двором у П’ятничанах. Саме цей напрямок став основою моїх власних наукових зацікавлень: оборонною архітектурою Західної України і зокрема Львівщини. І ось нещодавно вдалося реалізувати один момент: випустити книгу про оборонні споруди Львівщини. Думаю, що на її основі й напрацювань зі своєї картотеки, можливо, пізніше зроблю аналітичний огляд розвитку оборонної архітектури західноукраїнських земель. А з часом, якщо вдасться, візьму ширший терен, тобто всю Україну. Вивчаю також як стаціонарні козацькі укріплення, так і відомі фортеці в козацьких столицях Чигирині, Батурині, Гадячі та в інших містах. Але це ще доволі віддалена перспектива, яка поки що не стоїть на порядку денному.
Варто зазначити, що в 2007 році ми відзначили 100 років від дня заснування галереї. До цього ювілею вийшов перший випуск нашого наукового збірника «Дослідження і матеріали». Видали також і великий альбом, який не виходив ось уже двадцять років, а може й більше. Між іншим, з’явився він двома мовами – українською та англійською.
Це була робота цілого колективу, якою, так би мовити, керувати випало мені. Я ж займався редагуванням мистецької частини. Починаючи з 2004 року, коли відкрили музей у Руді, почали щорічно проводити наукові читання. По їхніх слідах випустили збірник матеріалів за 2006 рік. А зараз готую до друку матеріали інших років. Це так коротко про основні напрямки роботи.
Але, думаю, першочерговим завданням галереї є збереження й утримання зібраного матеріалу у відповідному стані. Тому що ми маємо понад 60 тисяч експонатів. Це порівняно велика кількість живопису, яка сягає від семи з половиною – до восьми тисяч експонатів. Майже дванадцять тисяч одиниць графіки. До речі, володіємо гарною графікою, зокрема західноєвропейськими творами. Наприклад, роботами відомого художника з Венеції Франческо Ґварді.
Володимир Пшик: з особливим трепетом до містечка, де народився (Частина друга)
Любомир КАЛИНЕЦЬ.