– Ось зараз ми розмовляємо в твоєму кабінеті, який знаходиться в одному з найчарівніших куточків міста Лева.
– Можливо, це й не так важливо. Але… Приблизно з 1999 року, хоча процес починався раніше, ми висловлювали думку, що приміщення, яке знаходиться в центрі Львова на вулиці Коперника, 15, доцільніше використовувати як музей. До середини 1970-х років тут був палац урочистих подій. А колись цю будівлю знали як палац родини Потоцьких. Тому колектив галереї на чолі з директором вирішив звернутися до міської влади з проханням передати це приміщення для наших потреб. Серед ініціаторів такого кроку був і тодішній заввідділом Дмитро Шелест, який, на жаль, у 1992 році загинув під час нападу на нас і грабунку галереї. Ця подія стала винятковим явищем у музейному житті, адже такі речі не часто трапляються. Це був чи не перший випадок, коли двоє наших людей загинули. Звичайно: у тому, що в 1999 році справу вирішили позитивно, є і частка Дмитра. Тоді ж почався другий етап реставрації споруди. А з 2001 року ми отримали її в оренду. Почали створювати тут експозицію, яка, по суті, в 2003 році була готова. Але реально ми її відкрили на 100-річчя галереї. В 2005 році я переселився сюди під час підготовки експозиції. Отож маю тепер тут свій кабінет.
Володимир Пшик: з особливим трепетом до містечка, де народився (Частина перша)
– А тепер дозволь наблизити нашу розмову до Ходорова, уродженцем якого ти є. Скільки часу спливло відтоді, коли ти з’явився на світ?
– Уже немало, адже народився 31 серпня 1958 року. Навчався в середній школі №1. Потім поступив на історичний факультет Львівського університету, де вчився до 1980 року. Після військових таборів з листопада того ж року почав працювати у Львівській галереї мистецтв.
– Теплі почуття до рідного гнізда збереглися?
– Звичайно. З особливим трепетом відношуся до містечка, де народився, де пізнавав перші ази науки, збирав книжки, ходив у бібліотеку і таке інше. Воно для мене дороге і цікаве. І тому дуже б хотілося, щоб ті немалі потуги, яких доклав Семен Йосипович Пришляк, організувавши краєзнавчий музей в школі №1, не пропали даремно. Вважаю: на перспективу було б добре його розширити і перенести в більш престижне місце. Бо порівняно з деякими іншими областями, де кожне районне містечко чи навіть просто містечко має краєзнавчий чи етнографічний музей, ми такими досягненнями похвалитися не можемо. Тому так хотілося б, що для музею в Ходорові знайшли краще приміщення. Скажу відверто, що дуже надіявся на те, що будівля, яка використовувалась як універмаг, могла би бути віддана під музей. Але на неї вже хтось поклав око і щось там робить. Хоч ці роботи то затухають, то знову відновлюються. Та все ж сподіваюся, що разом з тими людьми, котрі вже щось зробили і мають зібрані як історичні, так і етнографічні матеріали, вдасться досягти бажаного в недалекій перспективі.
– Додам, що ти дуже допоміг мені архівними матеріалами в написанні книги «Місто над ставом».
– Зауважу, що тоді коли ти працював над цією книгою, мені вдалося відшукати дуже важливий і цікавий документ: привілей на надання місту магдебурзького права 1436 року. Про який було мало відомо, тому що майже ніхто не згадував таку річ. А тоді вдалося підняти цілий привілей і зробити його переклад. Принаймні тепер знаємо, що фундатором міста є Дмитро Ходорівський. Цей факт, безперечно, доповнив і збагатив нашу історію. А щодо родини Ходорівських, то її генеалогія сягає XVII–початку XVIII століття. До речі, одна з Ходорівських, заміжня Анна Дольська, вела переговори з Іваном Мазепою під час Північної війни. Вона була посланницею Станіслава Ліщинського з наміром перетягнути гетьмана на сторону шведів.
Взагалі, рід Ходорівських, що проіснував до початку XVIII століття – це потужний рід, який за походженням був руським, тобто українським. Чи його представники належали до роду Корчак, то ще не до кінця відомо і треба покопатися, аби в цьому переконатися. Але те, що всі вони були високодостойниками в Польській державі, а також впливали на історію України, то це однозначно.
– Як часто ти буваєш в Ходорові та що тебе туди веде?
– Найперше це те, що до сьогодні там мешкають мої батьки. Дякувати Богу, що вони ще здорові, отож є до кого приїжджати. Тому раз чи два в місяць навідуюся до них. Звичайно, ділюся як своїми успіхами, так і турботами. Інформую про поточні справи своєї сім’ї (за час, що минув від підготовки інтерв’ю, тато В. Пшика помер – примітка автора). Інколи зустрічаюся з іншими людьми.
Але як то кажуть: що кому, а курці просо. Так і я маю задум детальніше зайнятися фортифікаціями міста і створити макет. Хотілося б значно більше довідатися про колишній замок. Проте, напевно, це не буде так просто. На жаль, мені ще не потрапляли на очі відповідні інвентарні описи. Замок, який омивався річкою Луг і ставом, по суті, мав острівний тип. На жаль, нині ця територія забудована сучасними будівлями, і великі археологічні розкопки там не проведеш. Крім цього місто мало вали, дві брами. Є навіть згадки історика Петрушевича, що одна з них була мурована. Думаю, що і церква будувалася на наріжному місці, де колись проходили рів і вали. Її зводили ніби на такому бастіоні, на підвищенні. І використовували, відповідно, як фортифікаційну споруду. Було б цікаво відтворити макет Ходорова на кінець XVII–початок XVIII століття, вивчивши всі можливі архівні інвентарні описи. Таке моє чисто наукове зацікавлення, яке хотілося б реалізувати.
Любомир КАЛИНЕЦЬ.