– Що з’явилося перше: тяга до фотографії чи до художництва?

– Потяг до художньої справи навіть не знаю звідки взявся. В родині ніхто не малював і не пробував навіть.

– А коли взагалі ти почав малювати?

– Ще до школи не ходив, а букви вже підмальовував. Дивився на букву і перемальовував так, щоб вона була подібна. А сестра моя, старша на рік від мене, ходила в школу і скомпанувалася з цукровянськими дівчатами, які були ще тими батяркавми. Вона якраз і навчила мене писати глупства. Діти чомусь то скоренько схвачують.

Якось, коли батьків не було вдома, а жили ми під лісом в будинку Регеїв, я додумався до такого: взяв болота на якийсь квач і понаписував кругом хати негарні слова.

– Маєш на увазі те, що називається нецензурщиною?

– Во-во. Тато, коли прийшов з роботи і побачив мої «художества», спочатку добре «відмастив»  мене, а потім давай білити хату. А взагалі то були такі перші мої ієрогліфи.

А потім я пас корів і брав зі собою папір, олівець і змальовував вербу, яку там бачив, як виглядало поле. Так собі то малював, але не зберіг. І батьки не приділяли уваги. Тепер трохи по-іншому дивляться, тому я стараюся зберігати то що «намазали» внуки. Колись їм цікаво буде подивитися. Ну, а внучки пішли в мене: старша дуже гарно малює. І молодша, бачу, любить щось намалювати.

У школі, між іншим, я випускав стінну газету. Може то навіть не газета, а щось подібне на сатиричний журнал «Перець»…

– Який колись був дуже популярним.

– Часто мене просили намалювати карикатури, то я дивився в справжній «Перець» і змальовував звідти, що підходило по темі. Наприклад, малював учня, який неохайним прийшов до школи, чи запізнився. То я ще й підбирав відповідні пози для нього. А більш серйозно почав малювати під час роботи на цукровні.

Щодо фотографії, то це захоплення  почалося перед службою в армії.

Тоді я був у Москві на практиці. Позичив у когось популярний на той час фотоаапарат «ФЕД» і пішов з колєґою на Красну площу зробити знимки на пам’ять. Вернулися: хтось мав у гуртожитку збільшувач, купили проявник, фіксаж і надрукували знимки. То були перші мої фотороботи. Цікаво дуже.

А в армії, коли служив, розжився на власний фотоапарат. Хтось ішов на «дємбєль» (демобілізувався – примітка сайту «Ходорів сьогодні») і відпродав мені «Зорький». В армії вже багато фотографій наробив. Власне, тоді серйозно зайнявся цією справою. Навіть не так: просто дуже полюбив фотографувати. Цікаво ж було всякі поїздки зафіксувати на плівку. Наприклад, часто в гори їздили  компанією по п’ять-сім чоловік. То пізніше я сидів і роздруковував кожному з учасників походу по знимці. Відзнімалося 36 кадрів, з яких 25 добрих виходило. То ж кожному роздруковував. А зараз дивлюся: в мене тих знимок нема, а в колєґів залишилися цікаві фото.

Коли вже в Радехові працював, то став виписувати журнал «Совесткое фото». Дуже цікавий, до речі. І взагалі, почав скупляти альбоми відомих фотомайстрів чи інші подібні видання. Дивився на те, як вони знімають, і собі вчився. Але все одно бачив, що мені чогось бракує.

– Дехто вважає, що все так легонько: придбав «січкарню», тобто фотоапарат, клянцнув на кнопочку – і фертик. Проте, класну фотку зробити – це далеко не раз плюнути. Тут, ой як, попотіти треба. Секретів професійних чимало, а ще потрібно мати художній смак. Щось таке, що «родзинкою» називається.  

– Усе правильно. Якраз і відчував, що цього мені не вистачає. Але вичитав у якихось журналах, що Московський заочний університет мистецтв з філією у Львові приймає на курси фотографів, кінооператорів. Суто заочне навчання, 54 рублі в рік платилося. Щомісяця треба було отримувати завдання і виконувати їх. Чотири курси провчився. А п’ятий – портретна зйомка. В мене всі зошити збереглися, а також листи, які мені присилали за результатами виконаних мною завдань. Оцінювали мої роботи дуже добре. Тому вирішив: раз у мене все так файно, то нащо маю вчитися далі. І п’ятий курс так і не закінчив. А варто було б ще повчитися і портретній зйомці.

– Думаю, що та наука все-таки не пройшла повз тебе марно. Багато звідти ти все ж почерпнув.

– Напевно. Це далося взнаки, бо в Ходорові мене почали кликати на весілля та похорони. Хоч це робили ще до мого навчання. І так потрошки почав підзаробляти. То ще були часи чорно-білої фотографії. Потім я зацікавився і кольоровою.

Пішов до відомого ходорівського фотографа Рудика, який мені трохи розказав і показав. Потім закупив собі обладнання відповідне. Став пробувати і вийшло. То вже була дуже цікава знимка, правда, клопоту багато вимагала.

Пізніше, коли працював у Радехові, то брат зі Свердловська подарував мені плівочну кіно-камеру. Відтоді почав кіном займатися. Ще цікавіше стало. Також маю багато чого збережено з того, що відзняв. Особливо, коли діти були малі: як у перший клас ішли, як ми кудись їхали. Потім з плівочної перевів усе на магнітну стрічку. А тепер треба перевести все в цифрове зображення. І таким чином зберегти для дітей. І знимки, і кіно не викидаю, бо то – моє хобі. Правда, раніше з того трохи жив, знімаючи весілля. А далі стало затяжко ходити, бо то треба і в п’ятницю йти, і в суботу, та й у неділю щось доробити. А потім сидіти і монтажем займатися. Сфотографувати ще піду, коли закличуть, а кіно закинув.

– Знаєш, Володю, дуже цікаво було прочитати про фотовиставку. То, здається, твоя премє’рна? На ній сам Василь Пилип’юк побував – визнаний метр цієї справи не лише в Україні. Як ти з ним запізнався?

– Виставку зробив у 2009 році, коли в Народному домі ще не працював. Присвятили її до Дня міста.

– То вже в традицію увійшло: до Дня Ходорова влаштовують різні творчі заходи подібного плану. Буцімто підсумок діяльності ходорівського творчого люду.

– Мером у той час був Мирослав Горачик. Він підтримав мій почин. Тоді й Богдан Бирич виставив дещо зі своїх робіт. А Роман Яворський і Михайло Олійник свої картини представили.

Щодо Пилип’юка… Заходив до нього в редакцію журналу «Світло і тінь» у Львові, цікавився його фотоальбомами. Познайомилися. Якось відібрав і завіз йому на показ свої знимки. Він подивився і сказав, що маю цікаві роботи. Зауважив при тому, що не проти співпрацювати зі мною. Але йому, певно, не до мене, бо він має і проекти, і зв’язки дуже великі.

Коли задумав виставку, то спеціально поїхав до нього, щоб запросити. Кажу: така і така справа, може б ви приїхали. Він: добре, подзвониш мені. Дзвоню – питає, коли відбудеться. Я: тоді і тоді. Пилипюк: якраз повертатимуся з Франківщини, то заїду. Від Рогатина далеко? Відповідаю, що ні. То він приїхав з сином і донькою, які теж фотографують. Мені було дуже приємно.

– Файно. Принагідно давай згадаємо давнішніх ходорівських фотографів. Кого ти па’ятаєш? Я – Петра Запотовича.

– Я також.

– Ну, ще б? Ти ж старший. Фотогорафія, в якій він «клепав» фотки знаходилася на Грушевського, де тепер трьохповерховий будинок навпроти «Ощадбанку» поряд з перукарнею. А раніше?

– На жаль, не пригадую, хоча… Запотовичу допомагав Климкович Влодзьо. Він – ровесник мій. Запам’ятався мені Рудик. Він не був студійним фотографом, а по хатах ходив на замовлення. В нього я вчився кольорової фотографії.

– Пилиповичу, думаю, що не лише тобі видасться цікавою наступна інформація. З історії Ходорова знаю, що ще до Першої світової війни у нас був такий фотограф, як Еміль Ґандт. Швидше за все або німець, або австріяк. Я навіть бачив деякі його знимки з фірмовим клеймом.

– Я про такого не чув.

– Чоловік татової настаршої сестри вуйко Тадзько Парипа повідав, що коли через наше містечко колією проїжджав австрійський цісар Франц-Йосиф, то його, власне, і знімав Ґандт. А його фотосалон знаходився на місці новенького будинку відразу біля коледжу, де зараз мешкає Тарас Федоришин зі сім’єю.

Крім Ґандта був ще жид Клірсфельд. Збереглися і його знимки. Навіть не знимки, а поштові листівки.

– У ті часи фотографія, напевно, була дуже дорогою.

– Мабуть.

– Не так давно ще й  покійний Мирон Бас робив знимки.

– Й Іван Йосипович Ворона «бавився» цією справою.

– Дійсно. Любив фотографувати і доктор Королюк. На його надгробній плиті навіть вигравірувано фотоапарат.

Зрештою, фотоапаратів у Ходорові мало багато людей, а ось класні знимки робили одиниці.

– Маєш рацію.

– Бо то так: подарували дитині фотоапарат на день народження – і все. А треба багато ще чого: баночки, бачки, збільшувач, пінцетики, світло червоне і т.п. То – раніше. Тепер легше з виготовленням фотки, але треба вміти знімати та мати хцдожній смак.

– До плеяди «знимкарів» можна і Володимира Грачова віднести. Хоча я особисто не бачив його фоток.

– Так, і його, і мого колєгу Володю Зюкова. Хоча вони більше репортажні знимки роблять, а не художні.

–  І ще одну сторону мусимо зачіпити. Маю на увазі твою колекцію фотоапаратів. Коли вперше побачив їх на знимці, то аж під ложечкою засосало від доброї заздрості. Мушу сказати, що то – супер.

– Зберіг багато ще від самих початків, коли тільки почав знімати. Є навіть один, який сам змайстрував. Міхи, тобто камеру, що розтягується, сам клеїв. Тільки об’єктив інший пристосував, який потрібен для репродукцій. Такого фотоапарата у світі більше не знайдеш. Зробив його спеціально, щоб виготовити табло для музичної школи. Нормальною камерою таке важко було б утяти, тому довелося поворушити мізками, щоб придумати нормальний варіант для таких зйомок.

І старих фотоапаратів маю чимало, зокрема дерев’яні камери. Деякі мені дають, бо знають, що маю колекцію.

– А яких років вони?

– Ну, з 1930-х, а може ще раніше.

(Закінчення невдовзі)

Бесіду веде Любомир КАЛИНЕЦЬ.

Фотографії Володимира Олеськіва та сайту «Ходорів сьогодні».