Ще в серпні 1914 року в Кракові польські політичні кола, що орієнтувались на Австро-Угорщину, створили так званий Головний народний комітет (ГНК). І запросили у 1916 році до участі в його роботі Бальцера, який прийняв пропозицію. З ініціативи ГНК була перекладена німецькою мовою книжка Бальцера «Деякі державницькі проблеми Польщі».
У роки війни, коли на усіх польських землях з новою силою відродився патріотичний, національно-визвольний рух, О.Бальцер (нагадаємо: австрієць за походженням) зайняв виразно окреслену пропольську позицію. Ще яскравіше вона проявилася після проголошення у листопаді 1918 році незалежної Польської держави – Другої Річпосполитої. Коли у квітні 1919 року польські війська зайняли значну частину литовських земель, Бальцер виправдовує цю агресію. Тим самим він повністю зігнорував право литовського народу на утворення своєї самостійної держави. До речі, негативно він ставився і до ідеї українських політичних сил у Східній Галичині перетворити Львівський університет у двомовний (польсько-український), оскільки окремого українського польська влада не дозволяла відкривати.
Активною була видавнича та редакторська діяльність професора Бальцера. Він
упорядкував і домігся видання деяких ще не публікованих текстів польських середньовічних джерел права та запропонував підготувати повне видання таких текстів і першоджерел доби Середньовіччя. Він же, по кількох роках копітких розшуків по різних архівах, опублікував працю «Зауваження до історії джерел польського права». Крім того, у 1912 році з-під його пера вийшла цікава праця «Суд і судочинство вірмен у Річпосполитій».
Активну участь брав О.Бальцер у створенні й діяльності у Львові історичного товариства. Сприяв виданню наукового журналу цього товариства – «Історичного квартальника». Згодом Бальцер став заступником голови товариства і заступником головного редактора журналу. Видання стало популярним не тільки у Львові, його розсилали до Німеччини, Росії, Франції, Італії, Швеції.
У 1889 році, залашивши працю у редакції «Історичного квартальника», Бальцер створив власне наукове видавництво під назвою «Дослідження історії польського права». Бажаючих підписатись на цей журнал було небагато, тому кілька років Освальд фінансував журнал з власних коштів, навіть сам виплачував авторам гонорари.
З 1901 року науковець став редагувати публікації звітів Львівського товариства
підтримки польської науки, членом якого він був. У 1890–91 роках за його редакцією
видано двотомну пам’ятку другого з’їзду польських істориків, що відбувся у
Львові. Редагував він і окремі праці вчених-правників, монографії, підручники тощо.
Кілька слів належить сказати й про діяльність професора Бальцера на посаді директора Крайового архіву гродських (міських) і земських актів у Львові. Отримавши цю посаду на підставі конкурсу, проведеного у 1891 році, він розгорнув активну діяльність. До праці в архіві допущено урядовців, наукових працівників, осіб, які цікавились своєю родовою генеалогією, студентів. Архів став своєрідною науковою інституцією, де над першоджерелами працювало багато відомих і молодих науковців. О.Бальцер особисто виготовив каталог архівних документів – «Підручну архівальну бібліотеку», домігся передачі до архіву копій судових рішень галицьких судів за XIX ст., збору земельних метрик Галичини за XVII і XVIII ст.(12 тис. томів) та ін.
З 1894 року він входив до складу Державної архівної ради у Відні, а після вибуху Першої світової війни виступив одним з ініціаторів і організаторів Польського військового архіву, який знаходився у Львові. 1919 року професора Бальцера призначено членом Польської державної архівальної ради. Одночасно він був директором Львівського Бернардинського архіву (так перейменовано попередній Львівський архів). Його активна праця над розвитком архівної справи у Польщі була оцінена: в 1928 році О.Бальцера
нагороджено Золотим Хрестом Заслуги.
Наукові досягнення уродженця Ходорова привернули до його особи увагу не лише широкої наукової польської та закордонної громадськості, а й редакцій багатьох газет і журналів, видавництв та ін. До нього стали звертатися з проханнями про співпрацю, оцінювання тих чи інших проблем, проектів, наукових поглядів і теорій. Його запрошували на громадсько-політичні заходи, запропонували очолити кафедри у Ягеллонському, Варшавському університетах, посаду в урядових структурах відродженої Польщі. Мабуть, не тільки особисті якості, популярність та науковий авторитет були цьому поясненнями. А також і те, що він, будучи вихідцем з австрійської родини, став польським патріотом, всюди обстоював інтереси польської науки, Польщі в цілому.
З поваленням у лютому 1917 року в Росії самодержавства і жовтневим (1918 р.) переворотом більшовиків, розпадом восени 1918 року Австро-Угорської та Німецької імперій виникли передумови до відродження польської держави. Після оголошення її столицею Варшави, туди, а також в інші науково-педагогічні осередки Польщі виїхало зі Львова чимало висококваліфікованих вчених. До того ж, з активізацією в Галичині українських політичних сил, полякам стало неспокійно. Але Бальцер залишився у місті Лева. Посилаючись на незадовільний стан здоров’я, він відмовився від завідування кафедрою історії державного устрою Польщі на юридичному факультеті Варшавського університету, а також від інших престижних посад у польській столиці. Натомість залишався завідувачем кафедри історії польського права у Львівському університеті ім.Яна Казимира. Він ще пише для часописів статті на політичні та ювілейні історичні теми, проте публічно майже не виступає.
Хоч Освальд Бальцер був типовим педагогом і науковцем-дослідником, він, проте, не цурався й громадсько-політичної діяльності. До цього його змушували реалії тогочасного життя.
Варто зазначити, що у новій політичній ситуації змінилися суспільна позиція і погляди О.Бальцера в «українській справі». У 20-х роках він нав’язує контакти з українськими вченими та інституціями, цікавиться їхніми проблемами, публічно висловлюється за вільний розвиток української науки. У 1926 році його прийнято дійсним членом українського Наукового товариства ім.Т.Шевченка у Львові.
У 1926 році з нагоди 40-річчя наукової праці педагога на юридичному факультеті було проведено урочисте засідання і видано двотомну «Пам’ятну книгу», в якій на його честь опублікували свої праці польські та закордонні вчені з додатком бібліографічного переліку його праць. Про цю подію писала польська преса.
Дещо раніше, 1925 року, вченому у святковій обстановці присвоєно титул «honoris causa» (почесного доктора) Познанського університету, у 1928 – університету ім.Ст.Баторія у Вільно. У грудні 1928 року з нагоди 70-річчя Освальдові Бальцеру вручено пам’ятну медаль з написом: «Великому громадянинові і вченому, засновнику Наукового товариства у Львові, співвітчизники 1928». З цієї ж нагоди міська рада Львова присвоїла йому звання почесного громадянина міста.
Погіршення слуху змусило О.Бальцера змінити форму проведення своїх дуже популярних раніше семінарів. Замість усних дискусій він запровадив письмові колоквіуми. Почав протегувати студентів, які говорили голосно і виразно, і нарікати на тих, хто не мав чіткого почерку. Колись веселий, товариський, з вродженим почуттям гумору, професор став замкнутим, некомунікабельним.
У грудні 1932 року професора Освальда Бальцера здолавав інфаркт, а 11 січня 1933 року
він відійшов у вічність. З цього приводу на всіх будівлях Львівського університету
вивішено траурні прапори, багато польських часописів опублікували великі некрологи. Труну О.Бальцера урочисто пронесли центральними вулицями Львова. Його поховано у родинному гробівці на Личаківському цвинтарі.
Львівський університет, польська наука в цілому втратили видатного вченого і
педагога. Його обширна наукова спадщина, зрештою, є цінною не тільки для польської науки, а й європейської, у тому числі й української. Професор Освальд Мар’ян Бальцер переважну частину свого життя провів у Львові, працював в університеті. Франковий вуз і юридичний факультет зокрема можуть ним пишатися. Маємо усі підстави гордитися вченим європейського масштабу й ми, мешканці Ходорова.
Бальцерові були притаманні найкращі людські риси: працьовитість, скромність, щирість, товариськість. Від людей для себе не вимагав багато, натомість допомагав багатьом. На честь цієї особистості сенат Львівського університету назвав один із лекційних залів, у вестибюлі ж вмонтували таблицю з його барельєфом (у радянські часи її зняли). А магістрат Ходорова назвав іменем професора одну з вулиць міста. На жаль, радянська влада не удостоїла шаною ходорівського уродженця. Отож, напевно, настав час відновити історичну справедливість і повернути містечку ім’я його видатного уродженця, увіковічнивши його бодай у назві вулиці.
Любомир КАЛИНЕЦЬ.