ФАКТ…

5 травня 1907 року народилася відома українська письменниця Ірина Вільде (справжнє ім’я Дарина Дмитрівна Макогон), яка очолювала Львівську організацію Спілки письменників України (1965-1966 рр).

Народилася Ірина Вільде в сім’ї письменника Дмитра Макогона, який походив з Хоросткова (Галичина), працював учителем на Буковині, мати була німкенею. У Станіславі сім’я проживала на вул. Потічній, 6. Тут Дарина навчалася в гімназії Українського педагогічного товариства (1923–1927 рр). У цей період починає писати.

1930 року під час пацифікацій Дарину не допустили до сесії, вона покинула університет, повернулася до Станіслава. Працювала вчителькою, дописувала до українських часописів. У 1930 р. надруковано перше оповідання «Повість життя» (пізніше відоме під назвою «Поема життя»).

Від 1932 р. проживала в Коломиї, працювала в редакції журналу «Жіноча доля» (1933–1939), була редактором щомісячного додатку до цього журналу – «Світ молоді». У той час вийшла заміж за Євгена Полотнюка. 1934 року написала свою першу повість «Вікна наростіж» (видано 1939 р.). У 1935 році у львівському часописі «Нова хата» видала під псевдонімом «Ірина Вільде» повість «Метелики на шпильках» (окремим виданням у 1936 р.) з часів навчання у Чернівецькій гімназії, і того ж року було написано продовження – повість «Б’є восьма». У 1936 році отримала другу премію (перша премія не була присуджена) Товариства письменників і журналістів імені Івана Франка у Львові за 1935 рік.

У 1952 році Ірина Вільде опублікувала роман «Повнолітні діти», перероблений з циклу «Метелики на шпильках», в 1955–1956 в журналі «Жовтень» надруковано 1-й том роману «Сестри Річинські», який вийшов окремим виданням у 1958 р.

Ірина Вільде опікувалася старшими літераторами Денисом Лукіяновичем, Михайлом Яцківим, Михайлом Рудницьким, молодими письменниками і поетами Дмитром Павличком, Романом Кудликом, Романом Гораком, Романом Іваничуком, який прозвав її «нанашкою», у своїй квартирі на вулиці Кривоноса у Львові і в с. Дорі влаштовувала літературні салони, карнавальні маскаради. 1962 року влаштувала приїзд до Львова молодих київських поетів і літераторів-шістдесятників Івана Дзюби, Івана Драча, Миколи Вінграновського.

1964 р. вийшов другий том «Сестер Річинських». За цей роман у 1965 році Ірині Вільде присуджено Шевченківську премію.

Багато років очолювала Львівську організацію Спілки письменників України (після 1965 р.). Запровадила в ній традицію «Останньої сторінки» – в останній день кожного року проводити літературний вечір, на якому письменники читали якийсь зі своїх нових творів, яким завершували рік.

Померла письменниця 30 жовтня 1982 р., похована на Личаківському цвинтарі Львова.

Багато років очолювала Львівську організацію Спілки письменників України (після 1965 р.).

Запровадила в ній традицію «Останньої сторінки» – в останній день кожного року проводити літературний вечір, на якому письменники читали якийсь зі своїх нових творів, яким завершували рік.

Всеукраїнську літературну премію імені Ірини Вільде засновано у 2007 році.

ZIK, 5 травня http://zik.ua/news/2017/05/05/u_tsey_den_110_rokiv_tomu_narodylasya_ukrainska_pysmennytsya_iryna_vilde_1091437

… І КОМЕНТАР

Як бачимо з публікації на сторінках ЗІК-у ходорівський період життя Ірини Вільде залишився поза увагою. Натомість вона в нашому містечку провела кілька літ, які не були легкими в її біографії.

Початок Другої світової війни застав подружжя Полотнюків (Дарина Макогон – творчий псевдонім Ірина Вільде, вийшла заміж за члена Української військової організації, яка передувала створенню ОУН) у селі Лелехівка (тепер Яворівського району на Львівщині, де Євген працював директором ліспромгоспу. Звідси його перевели до Микуличина, неподалік від Яремче, на посаду лісничого в митрополичі володіння Глави греко-католицької церкви Андрея Шептицького. «Ойген» (псевдо Є.Полотнюка в підпіллі) організовує на новому місці школу підготовки середньої ланки командного складу УПА. У жовтні 1943 року за цю його підпільну діяльність заарештовує гестапо, а 28 листопада разом з іншими підпільниками розстрілює в урочищі Лазор біля Ворохти.

Ірина змушена рятуватися втечею. Підробивши документи, подалася до Ходорова, де на той час замешкали батьки (Дмитро Макогон – тато письменниці, ще до війни отримав скерування в Ходорівську «Рідну школу»). Тож з грудня 1943 року і до кінця 1945-го вона перебувала з двома малолітніми синами Яремою і Максимом у Ходорові та сусідських Добрівлянах.

Нікому не розповідала ні Ірина, ні її батьки про ще двох членів їхньої родини – відповідно, братів і синів Ореста і Бориса. Першого і старшого водночас підозрювали у важких кримінальних злочинах проти Польщі, зокрема за участь в українському оунівському підпіллі. Проте заарештувати його не вдалося, позаяк він утік до Німеччини, де за ним і слід пропав. Молодший Борис, котрий за розповідями ходорівців спершу розділяв комуністичні погляди, а згодом потрапив у лави дивізії «Галичина» (ось такі метаморфози іноді трапляються). Він – один з небагатьох, котрим пощастило вирватися із сумнозвісного Бродівського котла. А ось пізніші дані про нього суперечливі. Одні стверджували, що Борис осів в Італії, інші – що виїхав за океан.

Як згадувала нині покійна Ірина Слюзар (дівоче прізвище Геваницька)  – дружина провідника ОУН Львівського краю, уродженця Бортник Дмитра Слюзара, Макогони деякий час мешкали в оселі її батька Йосифа Геваницького (відомого в Ходорові та за його межами інженера-архітектора) близенько від млина. Щоправда, в пані Ірини залишилися не надто приємні спогади про пізнішого директора Ходорівської школи. Вона розповідала, що і в чарку він любив заглядати і дружині було, ой як не солодко з ним. Міг на неї і руку підняти.

Уже пізніше, мабуть, Макогони перебралися в приміщення школи, де попередньо розміщувалася польська гімназія, збудована в 1925 році (тепер Ходорівська ЗОШ №1). Там вони на деякий час і отаборилися.

Ще один спогад про Ірину Вільде зберегла вже покійна дружина відомого не лише на Ходорівську округу, а й значно далі, лікаря Олександра Білинського Меланія. Вона згадувала, що під час німецької окупації І. Вільде звернулася до її чоловіка за допомогою. Здається, ішлося про серйозну хворобу котрогось із її синів, а доктор Білинський його вилікував. Після цього вдячна матуся написала подяку. Оскільки це було своєрідною рекламою, то категорично заборонялося робити. Німці навіть прийшли з перевіркою, проте все тоді минулося добре.

Після завершення війни письменниця переїхала до Львова, де минули її подальші роки, сповнені як приємною творчою роботою, так і неспокійними буднями. Це було пов’язано з тим, що її намагалися переслідувати відповідні органи, які вишукували будь-які зачіпки, щоб звинуватити в українському націоналізмі.

У ті часи вона неодноразово навідувалася до Ходорова, зустрічалася зі школярами, інтелігенцією. Також тут відбувалися її творчі вечори, обговорювалися книги.

Померла Ірина Вільде 30 жовтня 1982 року. Похована у Львові на Личаківському цвинтарі.

Пам’ять і про неї, і про її батька збережеться у Ходорові назавжди, адже на фасаді Ходорівської ЗОШ №1 залишиться меморіальна таблиця, встановлена на їхню честь.

Факти відшукує і коментує Любомир КАЛИНЕЦЬ.