1 травня 2009 року диригент Національної опери України імені Тараса Шевченка Іван Гамкало відзначав свій 70-літній  ювілей. Зустрівшись з ним напередодні цієї дати в його затишній київській квартирі на Шулявці, думав, що завершу інтерв’ю до знаменної дати нашого славетного земляка. Однак не так склалося, як гадалося. Тим не менше, свій задум вирішив довести до логічного завершення. Недарма кажуть: краще пізно, ніж ніколи. Тим паче, що розмовляли ми не лише про його творчу кар’єру. Впевнений: спогади та думки метра української диригентської школи будуть цікавими й актуальними для вас, дорогі мої земляки-ходорівці, незважаючи на деяку віддаленість у часі.

Одначе, перш ніж перейти до розмови з паном Іваном, ознайомтеся з його короткою біографічною довідкою.

Народився майбутній диригент 1 травня 1939 року в селі Городище Королівське поблизу Ходорова в сім’ї Дмитра та Мальвіни Гамкалів. Хоча на його дитинство й юність випали важкі воєнні та повоєнні роки, це не вплинуло на величезну жагу до знань. Пішов до школи в рідному селі. А потім рік навчався в ходорівській школі, де потоваришував з Ігорем Калинцем, Богданом Горинем. У цей час захопився малюванням, але мріяв стати композитором. Навчаючись у Львівському музично-педагогічному училищі, писав скрипкові та інструментальні п’єси. Та все ж тут панував диригентський дух, бо навчався разом із Турчаком, Бабичем, Микиткою, Кушніренком. Згодом усі вони стали відомими диригентами.

Після закінчення навчання у Львівській консерваторії імені Миколи Лисенка професійна майстерність Івана Гамкала зростала у Львівському академічному театрі опери та балету імені С. Крушельницької, Дрогобицькому музично-драматичному театрі імені Ю. Дрогобича, симфонічному оркестрі Донецької філармонії, Національній опері України імені Т. Шевченка.

У творчому доробку нашого земляка переважають твори українських композиторів, хоч він і є диригентом-постановником найскладніших творів світового оперного репертуару – «Гугенотів» Дж. Мейєрбера, «Царевої нареченої» та «Моцарта і Сальєрі» М. Римського-Корсакова, «Мазепи» й «Євгенія Онєгіна» П. Чайковського, «Бориса Годунова» і «Хованщини» М. Мусоргського, «Трубадура» й «Травіати» Дж. Верді та інших. Однак магістральним напрямом творчої діяльності маестро стала саме українська опера: як класична, так і сучасних авторів. В інтерпретації Івана Гамкала на київській сцені йшли «Наталка Полтавка» М. Лисенка і «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, призабута з шістдесятих років ХХ століття «Наймичка» М. Вериківського, і практично незнане «Купало» А. Вахнянина. Він ініціював реконструкцію і постановку незакінченої опери М. Леонтовича «На русалчин великдень». Віднайшов ноти і повернув із забуття неймовірно цікаву оперу Д. Бортнянського «Сокіл». До особливих творчих здобутків Івана Гамкала та й усієї музичної культури кінця ХХ століття належить і постановка опери Антона Рудницького «Анна Ярославна, королева Франції».

Творчість І. Гамкала добре відома не лише в Україні. Шанувальники оперного мистецтва у Німеччині, Швейцарії, Іспанії, Франції, Голландії, Росії мали велике задоволення ознайомитися з його інтерпретаціями низки класичних творів.

Значний внесок зробив диригент і на педагогічній ниві. Він є професором Національної музичної академії України, довгий час викладав диригування в Київському інституті культури (зараз Національний університет культури і мистецтв), очолював державні екзаменаційні комісії в мистецьких вузах України, був членом журі міжнародних вокальних конкурсів.

Таких людей як Іван Гамкало небезпідставно називають подвижниками. 

– Іване Дмитровичу, 1 травня вам сповниться 70 літ. Хоча, про роки не варто говорити. Бо, як на мене, ваш вік визначається юністю вашого серця.

– Це про роки жінок не прийнято говорити. А мужчинам можна. Тільки, знаєте: я ще й дотепер себе вважаю бахуром. Пригадую свої студентські роки, коли був дуже енергійним, активним, і в мене життя було дуже цікаве. Бо, працюючи в опері, вчився, займався науковою роботою. Багато їздив з театром. Отож дотепер вважаю себе бахуром…

– Ви дуже цікаве слівце «відкопали», яке, напевно, ще за часів бабці Австрії було притаманне нашим галицьким теренам. Тепер його рідко почуєш. Незважаючи на кілька його значень (тлумачний словник стверджує що так називали і розпусників, і залицяльників, і позашлюбних дітей),  його нинішній підтекст носить здебільшого лагідний характер. Так звертаються до хлопчаків: часто-густо вертких, непосидючих, енергійних, представники  старшого покоління. І дуже добре, що ви його пригадали, адже це – наше мовне багатство, яке не можна забувати. Тому я залюбки використовуватиму й інші призабуті слова і в розмові з вами, і в інших матеріалах. Та все ж, що ви особисто, вкладаєте, в це поняття?

– Я все життя перебував серед старших. Фактично  ще дитиною прийшов у театр. І тут, в Києві, всі говорили: Іван Дмитрович, ви – «юноша» і у вас усе попереду. Коли мені сповнилося сорок років, вони мені казали знову ж таки, що в мене все попереду. А тим людям було поза шістдесят, близько семидесяти. Коли минула п’ятдесятка, те саме: Іване Дмитровичу, ви ще «юноша» і у вас усе попереду. І знаєте: минуло кілька років, ті люди відійшли. Я оглядаюся і мені вже ніхто не говорить, що все попереду. Я вже іншим кажу, що у них все попереду. Вже, як кажуть, на тій смузі, коли опинився серед покоління, яке в театрі найстарше. Нас називають ветеранами, корифеями. Я не можу того зрозуміти, бо звик жартувати, веселитися у компаніях.

Ось тут треба було анкету заповнити, бо представили мене на «Людину року». То в графі «хобі», тобто захоплення, написав: «Люблю інтелектуальне товариство». Посидіти з хлопцями розумними, отримати цікаву інформацію, чарку-другу вина чи пива перехилити, поспівати. Оце, розумію, відпочинок. Бо я настільки зайнятий, що не маю часу зі своїми поїхати на дачу, яка знаходиться поруч, в Кончі Заспі. Немає часу спацерувати по вулицях, парках. Дуже багато роботи. А от коли потрапляю в товариство, відключаюся, розслабляюся. Тут завжди якась нова інформація, нові знання, відкриття інформаційні для мене. То є відпочинок після тієї емоційної роботи, якою є робота диригента в оперному театрі.

Так що сімдесят років… Я дуже дякую Богові, що він дав мені дожити на сцені до такого віку, і дав прожити щасливо. Бо я себе реалізував у житті. Поставив собі мету і вийшов з того життя переможцем. Хоч усе життя був, звичайно, під «ковпаком». Ви ж розумієте: галичанин – у Києві, в тому оточенні. Наскільки треба мати волю, наскільки треба мати характер, талант, щоб тебе поважали. Щоб вижити, зберегти себе і чогось у житті досягнути. Знаєте: це – великий Божий дар.

– Знаю, що ваш творчий шлях увінчаний багатьма  регаліями,  титулами. У  вас чимало досягнень. А ось на вашу особисту думку, які основні етапи, так би мовити, стержневі віхи вашого життя?

– Найперше, це те, що я поступив у консерваторію з першого разу. Це було у 1958 році. І закінчив її з відзнакою. Пройшовши до того часу великий шлях, бо співав у хорах, грав у симфонічному оркестрі. Ще учнем Львівського музично-педагогічного училища співав у хорі оперного театру. То училище дало дуже багато видатних особистостей для усієї України. Потім увесь консерваторський час працював суфлером. Будучи студентом і працюючи в театрі, мав можливість їздити, спілкуватися, збагачуватися, міг диригувати хором. І ще студентом  дебютував як диригент в оперному театрі. Це – перший етап.

Про другий, висловився б так: це був ніби хід конем, але … назад. В силу різних обставин мусів виїхати в Дрогобич, де мені дали військовий білет. А то був час, коли «підмітали» всіх, адже не вистачало річників для призову в армію. А потім зразу було зроблено багато кроків вперед, і я, як стажер, опинився в Київській опері. І попав до такого великого диригента, яким був Костянтин Сімеонов. У Львівській консерваторії я мав професора Миколу Колессу, який створив відому диригентську школу. Його випускники керували колективами в Києві, Львові, Одесі, Донецьку, Луганську і багатьох інших містах України.

– Його учнем був також і добре відомий на теренах Ходорівщини диригент з Піддністрян Степан Прокоп’як.

– Так, він у нього вчився. Спочатку до війни, а потім закінчував після неї. Мені пощастило вчитися також і в Станіслава Людкевича, Романа Сімовича, Анатолія Кос-Анатольського. То була знаменита плеяда. Також спілкувався з Василем Барвінським, який вийшов із заслання. То була школа європейська. Найважливіше, що вони вчили нас професіоналізму, а не такого верхоглядства, як зараз. Тепер нема освіти як такої. Пішов, купив диплом, як-небудь проскочив. Ніхто з ніким не хоче псувати відносини. А тоді, крім того що нам прививали професіоналізм, виховували ще й любов до рідної культури, музики, України.

І оці дві точки – Львів і Київ – є етапними для мене. Сімеонов, який у мене повірив і через рік мого стажування в Київській опері довірив продиригувати оперу «Богдан Хмельницький». Це був мій дебют. У 1966 році я вже «доріс» до самостійної постановки. А потім так склалися обставини, що мене направили головним диригентом в Донецьк. Там також пережив дуже щасливий момент. Оркестр був розвалений, недоукомплектований, траплялися п’янки і таке інше. Допомогли мені місцева влада, дирекція. «Прочистив», зібрав колектив і коли приїхав з ним у Київ, то на нас чекав шалений успіх. Тоді було прийнято рішення знову повернути мене до столичної опери.

– А як ви, галичанин, прийшлися до двору в східному Донецьку?

– Знаєте: в оркестрі найбільше цінять професіоналізм. Хоча, звичайно, треба мати розум і такт, волю і характер. А Донецьк – місто дуже толерантне, там дуже багато моїх колег. Є освічені люди, які люблять українську культуру.

– Якщо не помиляюсь, там працює відомий диригент Тарас Микитка, з яким ви кілька років тому приїжджали до Ходорова.

– Микитка – мій однокашник. А ще Петро Ончул з Буковини, який також був  з нами в Ходорові.

Отож, коли я привіз до Києва оркестр, всі зібралися послухати, що ж то Гамкало привіз. Тоді й було прийнято рішення на рівні ЦК. І в 1970 році я повернувся до столиці. Дістав звання заслуженого артиста, потім народного за успішні гастролі в Москві. Писали багато. Став доцентом, потім професором. Згодом обрали членом-кореспондентом в академію. Це було непросто, бо лише на три місця претендувало п’ятнадцять осіб. Серед них композитор Білаш, який не пройшов, і співачка Євгенія Мірошниченко. Я ж потрапив до трійки. Це теж велике щастя.

Був нагороджений Кучмою орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, коли йому виповнилося шістдесят років. А ось при теперішній владі мої документи припадали пилюкою чотири роки. Аж коли зі скандалом пішов Брюховецький за корупцію, нарешті «видавили» для мене орден другого ступеня. Коли театр відзначав свій ювілей. Але я того ордена пів року не бачу. Так вийшло, що люди, які не були на Майдані, дістали ордени. А той, хто був, той в стороні. Але, зрештою, що таке орден? Всього лиш бляшка порівняно з життям людини. Я дивлюся на ці речі дуже широко і абсолютно позбавлений честолюбства, зависті, кар’єризму.

Оце зараз мене висунули на здобуття каденції в програмі «Людина року». Приємно, що хтось це робить, думає, цінить. Бо в Шевченківському комітеті мене висували кілька разів. То видається, що там люди, котрі Україну ненавидять. Які казали: «Ми є хахли глупиє…» А тут дають премію імені Шевченка. Наскільки то все корумповано… І мене це зовсім не хвилює. Мене більше хвилює, щоб Бог давав мені сили, настрій. Так що матеріальні речі дуже мало цікавлять.

– І навіть нинішня криза вас не торкнулася?   

– От заповнював анкету на «Людину року». Там є такий пункт: «Як ви думаєте пережити кризу?». Написав: мене це не лякає. У мене життя прагматичне. Витрачаю мало. Мене мало хвилює криза. Хвилює тих, хто не має роботи. А я затребуваний і в театрі, і в філармонії, і в консерваторії.

Ще такі були запитання: «Кому ви завидуєте?» Нікому. «Мрієте мати багато грошей?» Не треба мені багато. Треба стільки, скільки треба. Гроші то є така річ, до якої привикаєш і їх завжди мало. Хочеться ще більше, і кінця-краю немає. Тоді людина стає жертвою зовсім інших інтересів…

Кажете: сімдесят років. Оце фотографії: в училищі, в класі Колесси. Оце Донецький оркестр симфонічний на фоні органа… Я тим живу, і мені здається, що для мене час стоїть. Поки, – підкреслюю: дякуючи Богові, – здоровий, і поки маю сили, емоції, енергію. Звичайно: мені дивно подумати, що вже злетіло сімдесят років. Пам’ятаю, коли мій дідусь мав сімдесятку, а я був підлітком, то мені здавалося, що то вже такий патріарший вік. А виявляється, що то не так вже й багато…

Отака відповідь про основні етапи моєї роботи і найщасливіші моменти. Підсумовуючи які, можу сказати, що щасливий в тому, що мав добрих наставників. Не мав покровителів, не мав якогось «блату», як кажуть. Всього досягав працею, знаннями, поінформованістю. Бо якщо людина має певну ерудицію, то її цінять. І старшого, і молодшого, якщо він може на будь-яку тему говорити, включатися в дискусію. І тому недарма, мабуть, мене вже другий раз попросили в Шевченківський комітет. Там тепер помінялося керівництво: головою став академік Микола  Волинський і запросив мене. А перед тим мене запрошував також академік Іван Дзюба. Так що з такими людьми дуже цікаво працювати.

Я завжди старався дружити з людьми, які від мене мудріші. Бо є такі, хто оточує себе особами, на фоні яких вони були б «вищими». А ті, які входять в таке оточення, хочуть заслужити повагу відданістю. А ось нею таланту не заступиш. Тому вони завжди розказують хто твій ворог, хто про тебе що сказав. А я стараюся контактувати з людьми мудрими. Від них про якусь нову книжку дізнаюся і таке інше. Подивіться скільки навколо мене інформації. Я весь час тим живу: книги, поезія, історія мистецтва та музики. Це – цілий світ, та купіль, в яку я занурююся з головою, в якій відчуваю себе комфортно і фізично, і морально, і творчо. Тому дуже важливо мати добрих вчителів і добрих друзів. Мати відповідне середовище. Уникати середовища, яке нижче тебе, хоч як би там тебе не любили, не цінили, не говорили компліменти. Треба бути трохи вище і тоді ти підтягуєшся. Я так старався робити все життя, тому, мабуть, вибився зі свого рівня.

– Вашій цілеспрямованості можна подивуватися.

– Я вам скажу. Коли приїхав поступати в Львівське музпедучилище, то грав на скрипці. Коли побачив в училищі рояль, то прийшов і попробував одним пальцем. З мене всі сміялися. Бо ті, хто поступили, мали музичну школу. Потім і я уже почав методично вивчати фортеп’яно. А через три роки вже керував курсовим хором, писав статті в газету. На концерті грав так, що коли закінчив училище, то лише нас п’ятеро отримали рекомендацію в консерваторію.

– Іване Дмитровичу, поділіться секретом такого стрімкого злету.

– Увесь вільний час я проводив у бібліотеці. Вивчав усе, що можна було: про музику, про драматичний театр. Студіював історичну літературу, нотні збірники. Постійно відчував, що мені всього мало, тому хотів усе надолужити. І отой потяг до інформації, до знань, і в першу чергу до української музики, і, відповідно, до української культури і мистецтва, відклався на все життя.

То неймовірно збуджена атмосфера, коли відбувається відкриття якогось імені забутого. У мене аж руки трясуться від радості. Бо не так легко все оте зібрати. Це для мене як розрада, бо то не є моя професія. Хоча торік мене прийняли в спілку композиторів як музикознавця. Що приємно, адже запропонували самі композитори. Бо диплома музикознавця не маю.

Майже в кожному науковому збірнику Академії мистецтв є моя стаття. Чи то творчий портрет, чи якась історична довідка, чи теоретична стаття, чи стан бібліографії, чи історія симфонічного виконавства. Так що такою є ще одна моя галузь.

– Котра ж бо вже за ліком?

– Мушу признатися ще в одній речі. Робота дурних любить. В мене, окрім цього, дуже багато громадської роботи. Зокрема, в товаристві «Україна і світ». Був президентом товариства «Україна – Вірменія». Тепер його очолює Іван Драч, а я – почесний, бо свій термін відбув. Задіяний в різних фондах, редколегіях різних журналів, художніх радах, голова наглядової ради. Словом, робота дурних любить.

Є в мене ще й задумка видати книжку «Мої музичні побратими». Бо є десятки портретів: про колег, співаків, які робив для радіо. Не маю часу закінчити. То було б цікаво, адже декого вже нема в живих, дехто ветеран сцени. А тоді я писав про них так, як вони звучали. То було б цікаво не лише для мене, а й для інших.

(Продовження незабаром)

Бесідує Любомир КАЛИНЕЦЬ.