– Про таких людей, як ви,  кажуть, що вони не матимуть навіть часу аби вмерти. Борони, Боже, аби я на щось таке натякав. Тим паче, впевнений, що життя в таких осіб надзвичайно цікаве.

– Життя в мене, направду, цікаве. Не було в ньому якихось різких вибухів, не було дуже різких спадів. Я йшов рівно. Старався не збочити, не дуже високо скакати. Підіймався поступово, впевнено, твердо. І тому, – ось тут готую документи, – в моєму репертуарі двадцять п’ять  українських опер. Моя музична Шевченкіана, яку готував у комітет з Шевченківської премії, займає також двадцять п’ять позицій. Оце зараз по телевізійному каналу «Культура» передавали останню мою роботу – «Філармонійна Шевченкіана». Там «Сон» читає знаменитий Паламаренко Анатолій, потім «Гайдамаки» і «Думи мої». Причому перша з симфонічним оркестром  на музику Лятошинського. «Гайдамаки» – це знаменита музика Стеценка: чоловічий хор, солісти, симфонічний оркестр. І третя «Думи мої» – з чоловічим хором, симфонічним оркестром. При чому передають ці речі в такий час, щоб люди подивилися. І це відрадно. Бо телебачення наше засмічене попсою, де все записано за допомогою техніки. Живого голосу не почуєш.

Багато є проблем у нашій музичній культурі. Іде відчуження держави від культури. Захоплення будинків творчих спілок, майстерень художників. Зараз в столиці нема жодного нотного магазину. Магазин мистецтв закритий, закривають магазини поезії. Таке варварство зі сторони влади дуже важко сприймається. Але багато є і здобутків. Тепер відкритий світ. Ми більше їздимо. Публіка в театр ходить, незважаючи на те, що ціни на квитки піднімаються. Для людей стає престижно в театр ходити. І приємно, що молодь в театр ходить. Ну, зрештою, так ніде не буває, щоб всюди було добре й гладко.

– Іване Дмитровичу, нашим землякам, думаю, буде цікаво дізнатися з ким з «великих» ви мали нагоду працювати, спілкуватися. Частково ви вже почали відповідати на це запитання, назвавши Колессу, Леонтовича, Кос-Анатольського, Барвінського. Хоча маю на увазі не лише видатних музикантів, співаків. Хто ще пройшов поряд з вами?

– Про це можна дуже багато говорити. Я вітав з 60-річчям Олену Кульчицьку. Ходив на виставки Манастирського, який ще жив у Львові. Спілкувався з чудовим товариством в домі Ярослави Музики – легендарної художниці й особистості. Хоч і рідше, аніж раніше, буваю в нашого земляка з Чорного Острова художника Володимира Патика. З Зіновієм Кецалом зустрічаюся – видатним і багатожанровим художником. Ще студентом познайомився з Іваном Дзюбою. З покійним уже Миколою Вінграновським. З Іваном Драчем працюємо разом в товаристві «Україна і світ». З Бажаном Миколою мав можливість працювати. Михайло Романишин – директор національного музею, художник чудовий, який теж, на жаль, відійшов.

Мав радість спілкуватися з Дмитром Шостаковичем, коли він приїжджав до Києва. Крім цього співаки з Канади, Польщі, Чехії. Не кажу вже про наших, таких як Гришко, Гмиря, якого ще застав. Молодші Євгенія Мірошниченко, Белла Руденко. З Дмитром Гнатюком працюємо і дотепер. Це і Солов’яненко, якого вже нема. Василь Третяк, Тимохін. Знаюся з художником Іваном Марчуком. Так що мені дуже пощастило.

– Добре. А тепер я хочу перекинути місточок від вашої професійної діяльності до рідних теренів. Що вас в’яже з Городищем?

– По-перше, якщо ви візьмете мої анкети, то побачите все ж, що село називається Городище Королівське. Бо коли я народився, то воно було Городище Королівське. Належало до Львівського воєводства, Бібрського повіту. І після війни було Королівське. Тому в мене в паспорті є Городище Королівське. Так щоби то знали! Коли подивитися адміністративний довідник, є в Україні десятки сіл з подібними назвами. Але Королівське – тільки наше.

– В теперішньому адміністративному поділі воно все ж Городище.

– Радянському поділі. Тому дивно, що місцеві патріоти ще не поставили питання, щоб відновити ту назву. Бо то історична назва і, мабуть, не випадкова. Чому Цетнарське Городище? Тому, що власником був Цетнер. Може, й не вартує власника прославляти. Але що село мало назву Королівське – то дуже важлива річ.

– Пане Іване, маю суттєве доповнення до історії села. Працюючи над книгою про історію Ходорова, відшукав у фондах Львівської наукової бібліотеки ім. Стефаника записи  фотографа Романа Лукашівського – сина управителя школи в Городищі Королівському, адресовані професорові Миронові Кордубі, котрий укладав у 30-х роках минулого сторіччя географічний словник. Так ось Лукашівський, посилаючись на хроніку зі собору святого Юра у Львові та розповіді старожилів, твердить, що на гористих полях, які зберегли назву Догупалика, за часів татарських набігів було місто Заграда. Під час чергового «візиту» чужинці знищили його дощенту. А мешканці, котрим пощастило врятуватися, не стали селитися на тому ж місці, а почали будуватися неподалік – в долині річки Ставчанки. Так виникло село, збудоване у вигляді колеса. Оскільки воно виникло з міста (а колись місто називали город), то його названо Городищем. За польських часів у північній частині села, де тепер височить церква, стояв королівський замок. Тому село й називалося Городище Королівське.

Так що якесь раціональне зерно у ваших припущеннях, безумовно, існує. А чи часто вдається вам побувати в рідних теренах?  

– Зараз в Городищі буваю рідко. В основному в літній час, коли мандруємо з дітьми до Криму. Потім їдемо в Карпати, на Волинь. Завжди стараюся приїжджати до села на якісь акції. Ось як, наприклад, свято «Просвіти» чи 100-річчя школи. Чи на день Городища приходжу.

Знаєте: Городище вже не те, що було. Воно пережило страшні 1970-ті роки, коли школу мали закрити. Вона, по суті, вже валилася. Колись в Городищі була бібліотека гарна. Ходила молодь, читала. Колись шинку в Городищі не було. Десь там продавали вино в крамниці. Тепер молодь не побачите ні за книжкою, ні в драматичному гуртку. Хор, щоправда, ще збирається. Всі сидять в шинку після роботи, беруть в кредит. Часто, коли там буваю, чую, що комусь носа розбили. І то вже є те, проти чого боролося село за Польщі, коли молодь приймала присягу не пити й не курити і вступала в товариство «Відродження». То вже не та ментальність. І зараз село все-таки вимирає в чисто фізичному плані. Менше дітей народжується. Коли я вчився, дітей було майже тридцять. Тепер кілька дітей в класі.

Друге – молоді нема що в селі робити. Оце проблема, яка від села не залежить. Тому ніхто не затримується. Колись ще був Розділ близько, то доїжджали. Тепер доїжджають до Львова, але небагато. Хтось в Ходорів, де також нема багато робочих місць.

Крім цього село вимирає морально. В якому плані? Люди більше тягнуться до чарки. Алкоголю вживають більше. Може, після панщини стільки вживали, коли землю продавали орендарям. І стояли корчми, куди спеціально людей затягували, споювали, давали в кредит. А потім, коли увійшов у борги, забирали поле. То є проблема дуже серйозна перед селом. Такі товариства, як були колись «Просвіта», «Сокіл», Союз українок, зараз не діють. Були різні фестини, змагання. Що тут говорити?.. Не хочу, аби мешканці села зрозуміли, що я їх дуже критикую чи насміхаюся. Але це – факт.

Навіть така річ. Наш земляк Теодор Гулей привіз шутру, щоб дорогу підлатати до церкви. Люди скинулися. А була можливість її заасфальтувати. Треба було скинутися на кілька гривень більше. Та ні – повна апатія. Проїхати від народного дому до церкви по тих ямах просто неможливо. Треба ж було зібрати активістів, а не пити горілку в цей час. Найняти грейдер, то не так і важко. І теперішній голова сільської ради Нагірняк допоміг би. Проведіть дорогу, вирівняйте. Десь там хлопці робили асфальт. Казали: ми вам зробимо «на шару»…

Ні, нема зараз людей, які б тим зайнялися. От ви згадували Романа Гамкала. Були такі енергійні особи як Войцихівський, Роман Загоруйко – адвокат зі Львова, які «пробили» залізничну станцію в селі. Це люди, народжені ще в 1915-20 роках. Вони «пробили» і провели в село газ. І на тому закінчилося. Вже нема такої енергійної людини, яка б на себе все взяла. Нема тієї енергетики в однодумців, щоби взяли і привели в порядок хоча б дорогу. Нема кому. Ті, що могли, постаріли, а молодих нема. Решту огорнули чи то апатія, чи пасивність, чи лінивство, чи алкоголізм.

Або ось ще таке спостереження. Дуже багато людей гине в результаті нещасних випадків. Я завжди йду на цвинтар, обходжу могили прадідів. Там є навіть могила вчителя ще зі школи старої, який помер у 1897 році. Всі хрести повалені, але стоїть горб, як пам’ятник школі. І я дивлюся, скільки люди жили в той час. Звичайно, вмирали від усього, бо не було лікування ні від запалення, ні від «сліпої» кишки. Тепер коли є і лікування, і життєвий комфорт: газ, електрика, тепло в хаті, і харчування не таке, як було раніше. Бо колись їжа була дуже скромна. Перед новим урожаєм, коли старий закінчувався, люди голодували. Тепер, коли мають у хаті хліб і до хліба, – дивлюся: середній вік залишився той самий. Дуже багато на цвинтарі лежить людей молодих. Той розбився на мотоциклі, той п’яний попав під поїзд, той напився і втопився в якійсь калюжі, того хтось підрізав. І воно все вирівнює природа. Знаєте: якщо взяти середній вік, то ми дуже мало осягнули в прогресі охорони здоров’я. А осягнули мало, тому що, видно, мало осягнули в моралі. Мало осягнули в вихованні, мало осягнули в релігії. Тому що, людина, яка відійшла від Бога, хоч і ходить в церкву, але ганяє мух там. Бо хреститися мало хто вміє. А так лише: покрутити перед носом. Покласти ж справжній хрест на груди чомусь ніхто їх, на жаль, не навчив.

– Може тут доречний такий термін, як показна релігійність?

– Я б сказав: традиційна. От піти треба. А щоби людина застановилася: як ми живемо, що робимо. Чи добре робимо, чи погано? Як далі жити?..

По-перше, люди не читають. Не виписують газет, не читають книжок.

(Закінчення невдовзі)

Розмову веде Любомир КАЛИНЕЦЬ.