Ходорів’янка, що стала медійним «голосом» Львівської опери (Частина друга)
– Яким же чином можна від цього перекинути місточок до театру?
– Скажу так. Я працювала в Бортницькій середній школі, потім десять років у Львові в музеї народної архітектури та побуту. Була старшим науковим співробітником. Писала дисертацію на тему «Народна санітарія та гігієна» і дуже зацікавилася цією темою. Але…
Мене все одно тягло не так до фольклору, як до міської культури. Тому, працюючи в одній з львівських шкіл, увесь вільний час віддавала театру. Ходила і в оперний, і в Заньковецької, і в театр юного глядача (тепер це – Перший український театр для дітей і юнацтва), та на вистави гастрольних труп. Хто тільки до Львова не приїжджав – з Пермі, Твері, Нижнього Новгорода (тоді Горький) – я була в числі постійних глядачів. Часом, скажімо, не мала копійки, щоб морозиво купити, а до театру поспішала.
Ще такий нюанс. Я мала приятельку, яка закінчила консерваторію і тривалий час згодом там викладала. Хоча дуже мріяла працювати в оперному театрі. Вона неодноразово наголошувала: «Коли прийде час, і я піду туди на роботу, то обов’язково заберу тебе зі собою». І що мені залишалося? Підтакувала, скептично ставлячись до цього. Думала: «Нічого з цього не буде. Дай Боже, щоб ти потрапила».
Але 26 листопада 1990 року вона прийшла до мене на шкільний урок і сказала: «Завтра ідеш до театру». Я тільки руками сплеснула, видавивши: «Як? У мене ж музичної освіти нема». Вона заявляє: «Не має значення». І навела десятки прикладів, коли люди без відповідної освіти робили кар’єру в музичному мистецтві. Кар’єру-не кар’єру, але успішно працювали в театрах. Я тоді намагалася навести ще якісь контраргументи, але приятелька не міняла позицію, наголошуючи: «Найголовніше, що ти любиш театр і знаєш його. То ж будеш праюцювати».
На другий день я прийшла до театру на зустріч з генеральним директором і головним диригентом народним артистом України Ігорем Васильовичем Лацаничем. Вони задали мені кілька питань і сказали: «Завтра виходьте на роботу». Ну, це було для мене дивом дивним. Ось так і прийшла на посаду редактора літературного відділу. І робила те, що не дуже любила моя товаришка, яка мене запросила. А буквально через кілька днів мене здивували: «Ви обов’язково маєте виступити перед дітками на початку недільного спектаклю». Переважно це балет – якась дитяча казочка. І переді мною стояло завдання розповісти дітям про цю виставу, про театр в цілому і т.д. Я ж дуже боялася.
А знаєте, що мені допомогло? Коли працювала в музеї, то часто провадила екскурсії. Оскільки крім наукової роботи у нас була ще й екскурсійна. У школі співала в хорі, декламувала. Потім займалася в хоровій групі університетського ансамблю пісні й танцю «Черемош». Тобто мала досвід виступів на сцені, і вона мені не така страшна. Проте тут довелося виступити в іншому жанрі, вести розповідь не де-небудь, а на сцені Львівської опери – бійтеся Бога!
Тоді, першого разу, я мала виступати перед балетом «Жізель». А день перед тим розмовляю з диригентом, який повинен диригувати цією виставою – заслуженим артистом України Мироном Юсиповичем . Він мені й каже: «Надіє Михайлівно, ваше основне завдання – не зірвати куліс і не впасти в оркестрову яму. А все інше – байка». Ось так і почалося.
Потім почала вести концерти, тобто заходи, пов’язані зі сценою. Зараз уже не веду: передала естафету молодим. Залишилися, щоправда, ювілейні вечори наших артистів опери чи балету, диригентів. Ну, та не тільки в цьому полягає моя робота. Доводиться забезпечувати друкованою продукцією цілий театр. Афіші, програмки, реклама. Виступаю на радіо, де рекламую наші спектаклі. Думаю, що мій голос чутно теж і в Ходорові. Так само на телебаченні: 5-ий і 12-ий канали. Коли іде відеоряд з виставами нашого театру, то його супроводжує мій голос.
– А я і не чув, і не знав, хоч за профілем своєї роботи міг би. Адже майже
рік на початку професійної кар’єри працював кореспондентом Рівненського
обласного радіо. Жаль. Хоча, коли ви вже згадали про радіо, то хотів би
згадати редактора музичних програм Львівського обласного радіо Марту
Кінесевич. Мав нагоду особисто запізнатися з нею, коли вона лежала в одній
палаті з моєю мамою під час лікування в обласній клінічній лікарні. Чи ви були
знайомі з нею?
– Ні. Коли я прийшла, вона якраз перед цим звільнилася. Так, то була прекрасна радіоведуча.
– Цікаві програми готувала, але передусім мене заворожував її голос. Який неповторний і колоритний тембр!
– Так. Оце був у неї чудовий голос і на 12-ому каналі телебачення в диктора Стефанії Харчук. Ну, а зараз мій голос впізнають (сміється).
– Сміливо можна казати, що ви уособлюєте Львівську Оперу, є її «голосом».
-Дякую. Проте наголошу, що не музичним, а медійним.
– Очевидно, що з театром ви побували в багатьох країнах. Легше повісти,
імовірно, де не були.
– Думаю, зараз нікого не здивуєш подорожами. Люди їздять і в тому числі – наші
ходорівці. Як мовиться, нашого цвіту по всьому світу: Греція, Італія, Іспанія,
Англія…
У мене трішки інакше, бо їздила з театром. Безперечно, років 15 тому ще не часто
випускали за кордон. А зараз, кажу, це не дивина. Ну, де була? Дуже багато разів
у різних містах Франції, Голландії. Менше – в Німеччині, Італії, Англії, Іспанії.
Гастролювали навіть у Катарі й Лівані.
Їздила, як не дивно, за перекладача. Особливо в перші роки. Зараз у нас є молоді артисти, які знають іноземні мови. Але тим не менше, бувають випадки, коли артисти зайняті, їм не до того. Мені ж доводиться проводити зустрічі, переговори. Власне, тоді допомагаю керівництву нашого театру, даю інтерв’ю – польською, французькою, англійською. Скажу вам, що навіть розмовляла з одним шейхом у Катарі. Як і з жінками-мусульманками, в котрих бачила тільки очі з-під паранджі.
– А якою мовою йдуть ваші опери за кордоном?
– Тими, що й у нас на «стаціонарі», тобто мовами оригіналу. Переважно італійською, а також польською, німецькою, французькою. У Львові ми полегшуємо нашим глядачам розуміння тексту опери тим, що демонструємо на світлодіодному табло над сценою переклад українською мовою – рухомим рядком (я ці тексти редагую).
Щодо друкованої продукції, то подаємо інформацію польською, французькою чи англійською: залежно від країни, в якій гастролюємо. До речі, я тепер відмовилася від різних турне на користь молодших. Їжджу лише на конференції, що їх проводить міжнародна асоціація “Опера Європа”, до якої належить наш театр. Єдиний з-поміж усіх в Україні.
– Коли ж то встигли мови вивчити?
– Англійську в школі вчила.
– І що? Того багажу виявилося достатньо?
– Ні. Ще чотири роки в університеті. Потім писала дисертацію, яку закинула з тієї причини, що чоловік мав складну роботу. Трудився журналістом, але то була не така журналістика як зараз. Треба було звиватися зранку до ночі (уродженець села Бортники Ярослав Труш на початку незалежності працював у газеті «За вільну Україну» – примітка Л.К.). А на мені двоє маленьких дітей і допомогти нема кому. Правда, моя мама помагала влітку, але ж не цілий рік. Тому
й дисертація відійшла на задній план. Проте кандидатський мінімум здавала: з філософії та англійської мови. Здала, між іншим, на п’ятірку. Це зіграло важливу роль. І діти, навчаючись у школі, все мене щось питали. Знаєш: якось воно ніби ланцюжок такий існував зі значними проміжками на зразок того, як у рідко насилених коралях.
Щодо французької мови, то в 1996 році вперше поїхала до Франції. Запросила родина мого вуйка, щоб познайомитися зі мною. Хто ще розмовляв по-українськи, то з ними жодних проблем не виникало. Але третє покоління по-нашому вже не говорить. З ними спершу балакала по-англійськи. Але, знаєш як то тяжко: тут і українська, і французька, і англійська. Коли ж не маєш практики такого спілкування, то дуже збиває. Тому я не чулася певно. Приїхала до них: в когось будинок, в когось помешкання гарне, машини. Тепер і в нас усіх машини є. А тоді…
Приїхати приїхала, але ж не скажу, що бідна українка. Представлялася як працівниця оперного театру. Вони до мене з великою повагою ставилися. Пропонували все найкраще в плані частування. Грошей ніхто не давав, бо я ж «пані». Але їм було притаманне уявлення, що Україна бідна. Вони добре пам’ятали, як вуйко своїй мамі пакунки слав. Тому я не хотіла, щоби мене сприймали в цьому контексті. Але тим не менше, якусь проекцію вони робили. Я ж подумала: «Е, ні. Хоч не маю авта і так далі, але іншим можу взяти».
І почала самостійно вивчати французьку мову. Просто сідала вечорами і зубрила. Хтось дивився телевізор, а я – за французьку. На карточках писала слова. І вони були в мене повсюди: в кишенях плаща чи жакета, в сумочці, на поличці, де лежали креми чи зубні щіточки. І так помаленьку-потихеньку. Зрештою, не кажу, що аж так добре знаю. Просто нормально даю собі раду. Якби-то кожного тижня можна було розмовляти для практики… По-польськи спілкуюся частіше, тому цю мову краще знаю. Накопиченню досвіду допомагає ще й те, що в театрі веду всю зарубіжну кореспонденцію: листуюся з артистами, художниками, диригентами з різних країн.
– З ким із видатних доводилося спілкуватися, якщо не брати до уваги працівників Львівської опери?
– Ти знаєш, навіть не буду перераховувати, бо бачила дуже багатьох. Вони до нас приїжджають, і я маю купу візиток. Дехто з наших фотографується з ними, автографи бере. Я чомусь цього не люблю, тому ніколи і не роблю. Був один чи два винятки. Маю знимку з Вікторією Лук’янець (одна з найтитулованіших українських оперних співачок, сопрано; Народна артистка України; виступала на престижних світових сценах, зокрема в нью-йоркському театрі «Метрополітен-опера» та міланському «Ла Скала» – примітка Л.К.). Двічі вела її концерти. Зрештою, не хочу переобтяжувати. Просто можу тішитися, що провадила концертні програми із знаменитостями: і солістами, і оркестрами.
– Ваше відношення до Ходорова: чи тягне туди, чи є улюблені місця, що згадується?
– Звичайно, до Ходорова дуже тепле почуття. Це місто, в якому народилася, провела свої юні роки. З тих перших яскравих вражень залишається церква. Для дитинки, яка живе на якійсь периферійній вулиці з хатками – і тут, раптом, красивий храм! І великі школи – одна чи друга. Гарні будиночки в центрі. Водна станція, куди не раз ходили.
Але зізнаюся, що Ходорів не дуже знаю. Є місця, де ніколи не ступала моя нога. Навіть не відаю, чому нікуди не ходила. Не добре знаю Стінку, яку «підкорила» раз чи два, сплави. Правда, на річці Луг плавала на човні разом із чоловіком, коли наші дітки були маленькі. Ставши більшою, знала тільки одну дорогу – Стрийську. Нею прямувала до школи, бібліотеки, Будинку культури. Ставши студенткою, щосуботи їздила до мами. З поїзда відразу через штреку – додому. Згодом маршрутками почали добиратися. Коли приїжджала, то нікуди не виходила. А чотири року тому мама померла, то ці візити стали дуже-дуже рідкісними. Хоча на могилі, в якій поховані тато й мама, буваю. І до свахи навідуюся.
Питаєш, які відчуття. Дуже важливим, що приходить уже з дорослих вражень, є те, що в Ходорові панував патріотичний дух. Були чудові люди, знані на всю Україну: брати Горині, Ігор Калинець. Гарні вчителі, про декого з яких згадувала вже. У Львові є багато ходорівських: лікарі, педагоги. І я горджуся, що наше містечко дало Україні знаменитих людей.
(Завершення невдовзі)
Любомир КАЛИНЕЦЬ.