Коли повертається молодість (Частина перша)

Posted on Вер 17 2014 - 9:44pm by Любомир Калинець

Мої колеги по перу зазвичай віддають перевагу відомим особистостям, передбачаючи, що саме за їх участю «зашкалює» інтерес у читацького загалу. Ще донедавна модно було возвеличувати передову доярку, робітника-орденоносця. Якщо інтервю, то конче з партійним функціонером, директором підприємства, популярним співаком. Це ще тоді, за «совка». Тепер пріоритети в пишучої братії дещо інші, але все одно вони спрямовані не на пересічну особу, а, як правило, на «небожителів»: чи то на представників провладного олімпу, чи на зірок шоу-бізнесу, чи на інше якесь цабе. Переконаний, що журналістський корпус в неоплатному боргу перед тими, чия життєва орбіта пролягає поза виднокругом широкої аудиторії. Проте їхня доля далеко не менш цікава та багатогранна.

Наважуся стверджувати, що мало ходорівців знали за життя Ярославу Миколаївну Гапій, хоча вона прожила в нашому місті понад 40 років. І я б, швидше всього, нічого б не довідався про цю без перебільшення унікальну жінку, якби не інформація, якою поділилася зі мною колишня медсестра швидкої допомоги й учасниця хорової капели «Мрія» пані Марія Юрчак. Вона буквально в наказовій формі спровадила мене до пані Ярослави, безапкляційно заявивши, що почерпну в неї надзвичайно цікавий фактаж для майбутньої публікації.

Тоді йшов 1991 рік. Власне, подальша моя розповідь полягатиме як у переповіданні власного нарису, опублікованого в районній газеті «Новий час» 8 червня 1991 року, так і з додаванням фактів, що на той час з тих чи інших міркувань не увійшли до нього. Тому застерігаю: враховуйте почерпнуту інформацію з оглядкою на той час, коли Україна тільки-тільки здобула незалежність. Чому витягую на світ Божий зі своїх загашників цей допис, віддалений у часі? Скринька відкривається просто: пані Ярослава має безпосереднє відношення до родини Крушельницьких-Гапіїв-Костурів, розповідям про яку ми відводимо упродовж останнього часу чимало місця на нашому сайті.

По-друге є ще одна значуща деталь, яку не варто пропускати повз увагу. Героїня нашої розповіді, безперечно, одна з найяскравіших представників славетного галицького роду. В чому намагатимемося вас переконати. Отож до справи, маючи на увазі, що минає 1991 рік.

 Ярослава Миколаївна Гапій

Сусіди часто бачать цю, посріблену сивиною, жінку за роботою. Вона, ніби невтомна мурашка, порається по господарству, допомагає сестрі доглядати правнуків. Рідні кличуть її Славцею. Навіть племінники. Не хотіла, щоб називали цьоцею, а ось так довірливо, щиро й просто: «Славця».

Життя розпорядилося таким чином, що в Ярослави Миколаївни не було своїх діток. Отож усю любов та пломінь свого ніжного серця вона вихлюпнула на синів сестри Соломії й шваґра Володимира. Юрієві, Тарасові та Миколі Костурам прищепила найкращі людські якості, передала щиру любов до рідного українського народу, до землі, на якій зросли.

Ще донедавна сірі дні котилися, монотонно змінюючи один одного. Смуток і безнадія зловіщими круками снували в старечому серці. Здавалося, не дочекати волі для неньки-України. Про неї ж мріяла повсякчас, нею снила.

…У 1955 році похресник пані Слави Тарас Костур служив в армії. Однієї лютневої морозяної ночі в навколишніх з Ходоровом селах почався страшний вивіз людей в Сибір. Та ніч вразила Славцю до глибини душі. Вочевидь, саме тому наснився їй сон, названий незабаром мрією. Коли прокинулась, то рука нестримно потягнулася до ручки й аркуша паперу. Слово до слова, рядочок до рядочка зродили вірш, що описував те надзвичайне сновидіння.

Реве, гуляє зима люта,
Іскрами сипле на наш край.
А мені сниться весна мила,
Пташки співають, шумить ручай.
Іду я тихою ходою, сонечко сяє в небесах.
Гримить побідно «Ще не вмерла…»,
Край в синьо-жовтих прапорах.

Минуло понад 30 літ, перш ніж цей пророчий сон сповнився. І хоч Україна ще не є повністю вільною, але край наш гордо красується в національних синьо-жовтих знаменах і переможно лунає «Ще не вмерла Україна». А Ярослава Миколаївна Гапій схиляється в доземному поклоні перед Всевишнім, дякуючи, що діждалась такого неспіврозмірного щастя. І як тільки по телевізору виступає чоловічий хор «Прометей», пречудово виконуючи українські народні пісні, які так любила співати Ярослава в роки далекої юності, тоді серце оживає і повертається молодість. Затамувавши подих, з величезною насолодою, забуваючи про все на світі, вона вслухається у спів хористів. Слухає, а неперевершений час пісні несе її на своїх крилах у країну спогадів, у світ щастя…

Цим щастям були для неї Берездівці. Пані Ярослава називає їх казкою свого життя. У це оповите розкішними садами село в 1913 році перебралася з гірського забитого Сможе сім’я священика Гапія. Отець Микола весь вільний від парохіяльних обов’язків час присвячував сільському хорові. Адже ще навчаючись у гімназії керував хоровим колективом. У помешканні Гапіїв завжди було гамірно, постійно вивчались нові музичні твори. У хорі співали дружина душпастиря, а також його численні діти. Серед краси навколишніх пейзажів, а також прекрасного світу музики зростала і Славця.

У 1925 році в Берездівцях гостинно відчинила двері читальня «Просвіти». Відтоді українське життя забилося живчиком. Ярославі доручили керувати драматичним гуртком. Легко сказати: керуй. Але як це зробити, коли навіть репетиції ніде проводити. У скрутних ситуаціях майже завжди виручав тато. Ось і цього разу він дозволив спорудити сцену в просторій господарській будівлі, яку називали возівнею. Потім Ярослава роздобула партитуру до п’єси «Наталка Полтавка» і зразу ж запровадила репетиції. Прем’єра пройшла з шаленим успіхом. Самодіяльним акторам довелося ще не один раз показувати цю виставу на бажання глядачів.

Пізніше з’явилися «Сватання на Гончарівці», «Назар Стодоля», «Степовий гість», «Про що тирса шелестіла», «Сотниківна», «Невольник» та інші. З кожною виставою драмгурток здобував щораз більше визнання не лише в рідному селі, але і в сусідніх населених пунктах.

Доречно сказати, що сценою пані Соава марила мало не з колиски. Частенько разом з батьками бувала у Львівській опері. Заслуховувалась оповіданнями матусі про її стрієчну сестру, світової слави співачку Соломію Крушельницьку, мріючи про бодай манюсіньку роль на бідній сільській сцені. Тому так раділа, що сповнилися її мрії, і глядачі тепло вітають її виступи. Хоча сама вона була невдоволена свою грою.

Запам’ятався самодіяльній акторці трафунок у Ходорові, коли вона пережила немалий страх. Тоді берездівський драматичний гурток привіз для показу «Наталку Полтавку». Перед тим, як піднялася куліса, якийсь панок підступив до неї і високомірно промовив: «Чому це ви, селюхи, такі зарозумілі? Знайте, що кожний ваш виступ у нашому містечку буде освистаний». Тому з останнім дзвінком пані Славою опанував такий трем, що коли їй потрібно було починати пісню «Віють вітри», горло стиснуло, ніби обценьками. Відчувала, що ніякими зусиллями не спроможна видобути бодай нотку. На її щастя деякі запізнілі глядачі, заходячи до залу, втрутили крісло. Власне, цей тріскіт і опам’ятав її. Проте вона все ж з краєчку сцени незадоволеним поглядом зміряла тих, що посміли порушити так потрібну тишу. Той самий панок, а розмістився він у першому ряду, піднявся і, звертаючись до присутніх, крикнув: «Прошу спокою, шановні добродії!»

Їх тоді не освистали. Більше того, Наталка з возним змушені були повторити сцену залицяння, а хор, на біс», – «Починаймо веселитись». Після вистави вже знайомий Славці панок, підійшов і привітав її з успіхом. Одначе вона не подала йому руки, натякнувши, що він не надто тактовний.

 Ярослава Миколаївна Гапій

Пані Славця (у верхньому ряду перша зліва)

 

Зазначимо, що особливу насолоду отримувала Ярослава Миколаївна від ролі Марусі з п’єси «Ой не ходи, Грицю». Ця роль дала їй надзвичайно багато хвилюючої радості та щастя. І в цьому завдячувала відомій галицькій артистці Лесі Кривіцькій. При цьому наводила такі аргументи: «Я була у Львові в оперному театрі на 40-літньому ювілеї вистави «Ой, не ходи, Грицю». Роль Марусі виконувала Леся. В рецензії якийсь знавець мистецтва написав: «Кращої Марусі не було і не буде». Вона чудовою тонкою грою настільки надихнула мене, що я цю роль гордої дівчини грала з таким переживанням, що публіка плакала і шаленим оплескам не було кінця».

Ясна річ, що є різниця між Львовом і Берездівцями, та все ж. Якось за куліси завітав старенький берездівський лікар Літинський. Привітав дівчину з успіхом, а наостанок додав: «Як ви, пані Ярославо, на сцені, то мені видається, що я в театрі у Львові». Приємно було почути слова визнання з уст одинокої інтелігентної української душі, адже на той час у Берездівцях панувало польське засилля.

Жоден український вчитель не міг довго протриматись в школі, тож української мови навчали, як не дивно, поляки. Що там уже говорити про простий люд, коли посли-українці, які мали в Польщі забезпечені права, в Берездівцях на вічу в справі свого ж шкільництва були обпльовані. Коли ж посол Кузик почав говорити про створення нашої школи в селі, то під вікнами зазвучали обурливі викрики членів одного з військових товариств, буцімто не може бути навчання руською мовою на польській землі. Посол попросив польського поліціянта, присутнього в залі, заспокоїти крикунів. Той вийшов, але у відповідь на це до приміщення увірвалися заюшені напасники і стали плювати на посла. Оторопіла й налякана українська молодь мовчки спостерігала за цією очевидною розперезаністю обнаглілих поляків. Та раптом з місця схопився старенький Яць Пундор, який відсидів у тюрмі Талєргоф через справу, пов’язану з москвофільським товариством імені Качковського, і кинувся гамселити кривдників посла. Цього виявилося достатньо, щоб із маленької іскорки розбурхалося полум’я. З місць злетіла і решта українців. Лічені хвилини знадобилися, щоб дати відсіч нахабам. Тоді ж, як вияв перемоги, під вікнами читальні загримів гімн «Ще не вмерла Україна». А за кількадесят кроків поляки у відповідь співали «Єще польска не згінела». І смішно було, і сумно.

(Продовження незабаром)

Любомир КАЛИНЕЦЬ.