– Не помилюся, мабуть, стверджуючи, що це ще одна невіддільна частинка вашого «я».

– Дуже щасливою почувалася, співаючи у тому хорі. Іван Йосипович Ворона вів його протягом тривалого часу. Був дуже здібним маестро, як ми йому казали. Багато чого навчив. Бо не лише річ у тім, щоб мати голос – безумовно, дар від Бога,-  але треба вміти керувати ним. Потрібно навчитися передати зміст пісні, її душу. Крім цього важливо заспівати не так, аби милуватися своїм голосом, а щоб слухач відчув, про що ти співаєш. І що намагаєшся донести тією піснею до серця людей. Власне, Іван Йосипович нас цього навчив.

– На скільки відомо, з «Мрією» ви провели енну кількість концертів, об’їздили чимало міст і сіл як в Україні, так і поза її межами. В Польщі зокрема.

– У Кривому Розі побували вже за незалежної України. Їздили і в Харків. Там на вокзалі нас зустріли з жовто-синім прапором. Але були й такі, що ходили слід-у-слід за нами і слідкували, що ми говоримо, як спілкуємося.

Оскільки у своєму репертуарі ми мали багато духовних пісень, то на автобусі, що нас перевозив, «доброзичливці» написали по-російськи такий лозунг: «Перевозная церковь – прочь!» Але ми на це не звертали уваги. Нас, правда, супроводжувала міліція. Мотоциклом їхали спереду, оберігали. І де б ми не виступали, нас дуже гарно зустрічали. В одному із залів, ущерть заповненому, так що багато осіб попросто стояли, ми виконали чимало патріотичних пісень. Отож народ навіть піднявся з місць. Відрадно, що в кутках, по обидві сторони сцени стояли харків’яни з жовто-синіми знаменами.

Відзначу, що і харчування нам забезпечили гарне, і готель. Саме в той час випав «старий» новий рік. У готелі якраз крім нас перебували і грузини. І був також гарний актовий зал, де росли пальми, а око тішили чудові вазонки. Після обіду ми зійшлися туди. Переодяглися за Василя та Маланку, і розпочали дійство, традиційне в нас удома.. До речі, мені судилося бути Василем…

– Ви ж – Василівна. То кому, як не вам, виконувати цю роль?

– Так, я Василівна (сміється). Мене одягли Василем. Це ж було давненько. Тоді ми ще були молоді й жваві, тому дуже гарно вшанували нашу давню традицію. Нас оточили чи не всі люди, що там перебували. І грузини, про яких я вже згадувала. Після закінчення Маланки, коли ми вже перестали співати, вони принесли дві великі миски з мандаринами та шоколадними цукерками. І попросили: «Запівайте ще. Адже ваші пісні такі гарні, такі мелодійні». Ну, як було не задовольнити їхнє прохання? Безперечно, вони нам були дуже вдячні.

Так що задоволення від тієї поїздки отриали величезне. І це, недивлячись на важку дорогу, коли цілісінький день їхали автобусом. Булиі ще й інші перепони. Скажімо, при переїзді з однієї області в іншу минали рампи, які відкривали й закривали. Тоді, на початку 1990-их, мабуть, усе контролювалося. Але ми пояснювали хто ми, показували відповідне посвідчення і нас пропускали..

– Анізіє Василівно, за час вашого перебування у «Мрії», чи можете виділити, як на вашу думку, надзвичайні голоси?

– Можу. Якщо вести мову про теперішніх, то це найперше Оля Кобринович. Вона закінчила Львівську консерваторію. І має солов’їний голосок. Направду, тягне на оперну співачку.

Хай не виглядає, що сама себе вихваляю, але факт залишається фактом.  Коли ми виконували релігійні пісні чи уривки з літургії, зокрема чудове «Алилуйя», то до дуету з Олею Іван Йосипович вибрав, як другий голос, мене. І дуже гарно то звучало.

Скоріше прекрасно співала Марійка Моцяк, яка ще живе. Надзвичайною солісткою була Ірина Пацановська. До кінця своїх днів співала. Кого ще пригадати?

– Знаєте? Мені особисто ще з дитячих літ відклався в пам’яті дует у складі Миколи Кіндзера та Мирона Левенця.

– Так. Мирон Левенець – прегарний баритон.

– А також Мирон Горін.

– Правда твоя. Ну, колись ще на початках Василь Дудин був на видноті, нашого поета Олеся тато. І мама теж. Дуже приємні тембри мали. Зрештою, багато з колишніх учасників «Мрії» можна побачити нині на фотографіях, які вивішено на стіні над сходами, що ведуть з фойє на балкон у новому палаці мистецтв. Там багато солістів, серед яких і я.

– Значить, і ви солювали?

– Так. Мій портрет розміщений між Богданом Кутним та незмінною ведучою наших концертів Лесею Королюк. Надзвичайно розумною, емоційною, котру зал дуже гарно сприймає.

– А музичної освіти ви не отримали? Не вміли ні на чому грати?

– У дитинстві вчилася грати на скрипці. Але недовго, бо якраз війна застала. Ясно, що наука перервалася. Між іншим, навчав мене не хто-небудь, а Степан Прокоп’як, відомий як надзвичайно здібний хоровий керівник. Під його керівництвом співала сестра Ромця.

– І мій дідусь Іван. Принагідно зауважу, що в 1942 році хор «Ходорівський Боян» успішно виступив на всегалицькому огляді у Львові, що відбувався на сцені оперного театру, здобувши четверте місце серед малих містечкових хорів. А Степан Прокоп’як отримав «срібну батуту» (диригентську палочку) як кращий диригент.

– Власне, від сестри Прокоп’як і почув про мене. Що є така сестричка, що гарно співає і що її треба вчити музики. І прийшов, і послухав як співаю, і почав навчати гри на скрипці Якраз мамин брат Степан Калинець, який одружився в Вовчатичах із Теофілією Семигинівською, подарував мені інструмент.

– Це той із Калинців, котрий трагічно загинув, утопившись в молодому віці? Його син Озорян – відомий у Львові дитячий хірург, дружина якого Галина Стеблій за дивним збігом обставин викладала у мене в університеті політекономію. А ось доньку Калинців Марійку (в заміжжі Пелех) знають у Ходорові як фармацевта.

– Саме так. Одначе ми тільки почали заняття з Прокоп’яком, коли почалася війна. Та й на біду ще й скрипку вкрали. Хоча нотну грамоту вивчила. Тому коли співала в «Мрії», то завжди все на льоту схоплювала. Іван Йосипович покійний, царство йому небесне, разочок проспіває альтову партію, а я вже вхопила. Він тоді залишав мене муштрувати альтів, а сам з тенорами, сопранами чи басами працював.

– Окрім поезії та співу які ще маєте захоплення?

– Коли співала у «Мрії», то в голові почали виникати мелодії до різних поезій. Причому відчувала їх, розкладеними відразу на перший та другий голоси. Ось таке захоплення, щоправда, короткочасне. Всього-навсього шість віршів поклала на мелодію. Один  з них до 60-річчя «Мрії». Тоді ми з Галею Набитович піднесли сюрприз нашому маестро. Заспівали дуже гарно, і зал чудово нас прийняв. Часто потім мені ще хотілося скласти якусь мелодію. Але то інструмента не було, то не дуже добре записувала ноти. Хоч і знала їх, а записати, як належиться, не все втрафиш. Тому Іван Йосипович трішки коригував, наголошуючи, що мелодії вдалі.

– Дещо філософське запитання. Чи подобається вам життя у всіх його аспектах?

– Життя завжди любила. Хоча воно по-різному буває. Час сходить швидко і незамітно. Так, наче цвіт яблуні та вишні опадає. Як і молодість минає. Роки нанизуються, мов ті намистини на нитку. Але чим більше намистин, тим прекрасніше намисто. Вважала: чим більше років, тим більшим досвідом володію. А значить чимось можу поділитися, порадити.

Товариство, між іншим, у мене дуже гарне було, що також немаловажливо. Входили до нього на рік старші від мене: товаришка з босоногого дитинства Люба Процків, її однокласники Юрій Трач, син нашого священика Андрія, Юліян Турчин, пізніше керівник трупи в театрі імені Заньковецької. Власне, він завжди нам запрошення давав. Люба до мене телефонувала, і я на всі нові спектаклі їздила. Можу сказати, що театр також входив у коло моїх захоплень.

– Якщо не помиляюся, то ваша приятелька з дому Процків. А чоловіком її був Шперун – директор технікуму в Новому Роздолі.

– Правильно. І всі ми любили пісню. Крім названих мною ще й Зіновій Кадюк – професор Львівської Політехніки, який спочатку працював у сільськогосподарському інституті в Дублянах. Дуже порядна людина. Як і Юрій Костур, котрий співав у хорі. На коляду ми, здебільшого восьмеро осіб, завжди збиралися в Шперунів. І такі були всі голосисті! Дуже любили колядку «Свята ніч, тиха ніч», яка в нас по-особливому звучала. Зауваж, що не сходилися для того, щоб за столом посидіти. То була дуже інтелігентна компанія, в якій перевагу надавали співу, спілкуванню. На одному з таких спільних вечорів Маланку створили. В головній ролі виступив Кадюк, а Василем була моя Люба, яких ми так гарно підгримували. Виставу показали в одній їдальні, вразивши усіх присутніх.

Це все до твердження, що життя прекрасне. Були цікаві роки, що дійсно приносили радість. Але вони, як не прикро, минають. Як не може місяць опуститися на землю, так ми не можемо повернути прожитих літ. Але ще раз повторю: життя чудове і його треба цінувати. Бо інколи, особливо в молодості, людина не задумується над старістю, яку ще Ціцерон називав невиліковною хворобою. Це дійсно, так. Вона нищить зовнішність нашу, але душі знищити їй не під силу. Якщо живеш з оптимізмом, ділишся радістю зі своїми ближніми та друзями, є щирим до них, тоді тебе всі поважають і шанують. А ще за кожен день треба дякувати Богові.

Життя проходить в порівнянні, дорогенький. Іноді здається, що тобі найгірше. Але коли підеш між людей,особливо хворих, коли побачиш як вони тяжко терплять. Або глянеш в телевізор і побачиш природні катаклізми, під час яких люди залишаються без нічого, то думаєш: «Господи, яка я щаслива. Може колись і сказала, що мені зле, то прости мені». В цілому я щаслива, що на цьому світі так прожила. Маю двох гарних синів, невісток, внуків, навіть правнуків. У хвилину радості чи горя вони завжди приділяють мені багато уваги, віддають своє тепло. І від цього почуваюся щасливою.

– Що у вашому житті  значить Ходорів? Чи маєте улюблені місця?

– Найперше вулиця Нова, де батьки побудувалися і де я виросла. З нею пов’язані найтепліші спогади. Але так потім сталося, що тієї хати ми позбулися. І це прикро. Я навіть склала вірш про те, що до тієї хати ходили мої босі ноги, і до якої вже не повернуся ніколи.

А своє місто я дуже люблю, хоч воно невеличке. Ясна річ, що присвятила йому вірш. Як і ставу нашому. Коли річки наші були незабруднені, а це в роки моєї молодості, ми часто відпочивали на водній станції.

Проте найбільше любила місце в кінці міста, де в затишку розташувалася хата мого діда Романа. Попри сіножать, де косили траву, текла річка. І прегарний сад з розкішними яблунями та вишнями.

А ще у мене від малечку надзвичайні враження про нашу церкву Косми та Дам’яна. Мало сказати, що вона прекрасна й простора. Там мої татусь, мамуся, сестричка співали в хорі. Па’ятаю, як ще у п’ятирічному віці татко щонеділі вів мене на хори. Вони співали, а я поряд щось мугикала. А в шість літ уже співала альтову партію разом з ними. Тоді був дуже здібний дяк, уже покійний Іван Басараб, який мав голос солов’їний і слух прекрасний.

– І на завершення. З якими напутніми словами ви б хотіли звернутися до ходорівців молодшого покоління, що в переважній більшості є читачами нашого сайту?

– Мої любі юні друзі, ви – цвіт української нації. Вам будувати майбутнє нашої держави, тому ніколи не губіть свого коріння. Завжди пам’ятайте чиї ви діти, якого роду та народу.

Юначе і юнко, твоя Батьківщина – це ниви й поля,

Квітучі сади і пісні солов’їні.

Річок водограї, родюча земля.

Це славна твоя Україна!

– Дуже дякую за напрочуд приємну й змістовну розмову, цьоцю Нізо.

Любомир КАЛИНЕЦЬ.

Записано: Ходорів, вересень 2013 року.

 

З ПОЕТИЧНОЇ ЗБІРКИ АНІЗІЇ КАЛИНЕЦЬ-ПУШКАР «ДУМИ НАДВЕЧІР’Я» (єдиний видрукуваний в 2002 році та взятий в палітурку екземпляр зберігається в авторки)

МОЯ РОДИНА

З тієї хатини, що тоне в жоржинах,
Стрічкою в’ється стежина свята.
Моє там коріння, моя батьківщина,
Сріблясті світанки і спів солов’я.

Моя вся родина від цвіту калини,
Ягідні кетяги – роду тепло.
І голос у кожного, мов солов’їний,
Музика й пісня – душі знамено.

Джерельним струмочком грайливо і ніжно,
В тихесенький вечір звучала вона –
Мого калинового роду чар-пісня,
Що тоніку брала від солов’я.

ПОДАРУЙ ПІСНЮ

Для друга подаруй пісню,
В ній роси чисті, сонячне тепло.
Надії в зорянім намисті,
Все, що збулось і що не збулось.

Мій друже, світла моя мріє,
Ти тільки серцем пісню зрозумій.
Троянди в ній полум’яніють –
Квіти страждань, любові і надій.

Ніколи я вже не забуду
Очей твоїх прозору глибину,
І погляд твій зі мною всюди,
О пісне мрій, тобою лиш живу.

СПОГАД

Підморгує вже вечір загадково,
Спалахують вогні вечірніх ліхтарів,
Йдемо щасливі старовинним Львовом,
А в серці – повінь дивних ніжних почуттів.

Липневий дощ невпинним передзвоном
Вистрибує, по парасольці стукотить.
Краплин грайливих срібнопад червоний
Бентежить почуття – яка щаслива мить!

Я дякую тобі, мій рідний Львове,
За фантастичну вечорову казку,
В ній вечір неповторний волошковий
Снує мережку срібну із любові й ласки.

ЦІНУЙМО ЖИТТЯ

Любім, бережімо ми свій рідний край,
Красу незрівняну – сади, ліс і гай.
Рано ми вдячно вклонімося сонцю
За променів сяйво у нашім віконці,

Квітам радіймо, зеленій травиці,
Чистій джерельній криничній водиці.
Радіймо як пахнуть духмяні смереки,
Як небо крильми обнімають лелеки,

Коли нам зозулі співають у лісі,
І ластівки в’ють гніздечко у стрісі,
Коли небокрай веселкову підкову,
Дарує на щастя усім, на обнову,

Радіймо як друзі нас щиро вітають,
Подякуймо долі, коли нас кохають.
Радіймо, коли нам всміхаються люди,
Як день до кінця ми щасливо добудем.

Цінуймо життя – кожну мить і хвилину,
Шануймо в собі неповторну людину.

СИНОЧКУ-ЛЕЛЕКО

Синочку мій милий, мій світлий лелеко,
Розправ свої крила, прилинь іздалека.
До рідної хати, до свого гнізда –
Тут жде тебе мати сумна край вікна.

Прилинь, мій лелеко, де сад яблуневий,
Вгинається влітку від яблук медових,
Де ранок в вікно зазирає червневий,
А трави купаються в росах ранкових.

Прилинь, де зростав ти – в дитинства містечко,
Де дзвінко співають в гаях солов’ї.
На тебе чекають, мій рідний лелечко,
Батьківські пороги, дідівські краї.

МІЙ ХОДОРІВ РІДНИЙ

Де трави шовкові сплітають мережку,
Там в морі волошок потонула стежка,
Що змійкою в’ється до вод променистих,
Ставків ходорівських, дзеркальних і чистих.

Де лілій білесеньких ніжні дзвіночки,
Там сонце купається зранку в ставочку,
А верби плакучі додолу схилилились,
Смарагдові коси свої розпустили.

Мій Ходорів рідний спішить спозаранку
Послухати спів солов’я на світанку,
Вклонитися сонцю, що міряє воду,
В дзеркала ставків споглянуть на вроду.