Застала ж нас війна на городі. Мене, мою старшу сестру Ромцю і покійну тітку Євгенію – восьму дитину діда Романа. Коли померла його перша дружина, то він взяв ще одну. Вона, власне, і народила йому донечку. Але оскільки вона була лише на п’ять років старша за мене, то ми колігували.
Отож ми на дідовому городі зробили шатро з тичок від яську. І в тому шатрі про щось поміж собою ділилися. Аж раптом пролунали страшні постріли поблизу. Летить літак і стріляє. Ми такого ніколи не чули, тому перелякалися. З хати ж усі повибігали, бо переживали за нас. Виявилося, що почалася війна.
У Ходорові було небезпечно залишатися, тому татусь, маючи приятеля в Загірочку, з яким разом працював, подався до нього. Пізніше і ми перейшли туди. Але не надовго. Потім мене і Ромцю, бо наймолодшої з-поміж нас Оксани ще не було (вона народилася 1 травня 1945 року), відправили у Сугрів. Там служив священик Євстахій Радкевич. Так ось: моєї тітки Настуні (найстаршої дочки діда Романа) донька Софія вийшла заміж за сина отця Радкевича Олеся. Вона нас і взяла до села, щоб там перебули бомбардування.
Ну, і оскільки ми мали надзвичайний дар до співу, то часто співали. Ромця мала, взагалі, солов’їний голос. Таке чисте-пречисте сопрано. Навіть не можу порівняти її з жодною артисткою, хіба з Квіткою Цісик. Хоча і я, куди не ходила, то все співала: не могла без пісні. Отож ми співали в отця Радкевича бодай оцю нашу улюблену пісню:
Ой вербо, вербо, де ти зросла,
Чом твоє листячко вода знесла?..
Уже дещо призабувається, бо то ще з семирічного віку. Ромця, якій тоді виповнилося тринадцять літ, співала першим голосом, а я брала другим. І в нас виходив прекрасний дует. Не можу уявити навіть як у сім років могло таке бути. Пам’ятаю добре, що отець Радкевич тоді казав: «Дітоньки, заспівайте мені ще раз ту пісню». Співаємо, а він знову: «Будьте ласкаві, ще раз». Отак кілька разів її виконували. То приємні спогади.
А потім, коли лінія фронту посунулася на захід, і прийшли так звані визволителі, ми пішли до школи. Нові вчителі повернули нас на один клас назад, мотивуючи тим, що нас погано вчили, а вони це вміють робити краще. І далі вже навчання продовжувалося в моїй рідній школі. Десятий клас закінчила в 1951 році, а разом з тим…
Дзвінок останній пролунав у школі,
І на незвідану, ступаючи дорогу,
Пішла я в світ назустріч своїй долі…
Після завершення десятирічки отримала педагогічну освіту. І повернулася в рідну школу №1 працювати тепер уже вчителем початкових класів.
– Наприкінці школи перед вами поставав вибір куди іти, ким бути. Чому обрали професію педагога?
– У сім’ї моїй – усі медики. І рідні, і двоюрідні, і тіточні сестри й брати. Всі вибрали шлях у медицину. А я чомусь з дитинства не могла терпіти крові, боялася того. Зате дітей дуже любила. І вирішила, що з мене міг би вийти добрий вчитель. І дійсно, мала добрий підхід до них. Але й дисципліну підтримувала, що було дуже нелегко. Навіть старша вчителька з великим стажем пані Поташникова питала: «Як ви, така молоденька, заходите до класу, і вони всі встають слухняно, слухають вас?» Я ж відповідаю: «Бо ніколи не маю часу для розслаблення чи перепочинку. Вже з першої хвилини починаю працювати. І свої уроки намагаюся робити цікавими. Якісь унаочнення, мультики примітивні». А ще прочитаю про журавля, який вчить своїх дітей змій ловити. Чи про лелеку, котрий прощається зі своїми господарями, над хатою яких збудував своє гніздо. І старалася все це цікаво розказати. Як правило, дітки мене уважно слухали.
Своїх вихованців навчала, щоби з повагою ставилися до людей. Щоб шанували і слухали своїх батьків, були скромними, ввічливими, працелюбивими. Всім серцем любили рідний край, батьківщину, наші чудові традиції, рідну українську мову…
Бо моя рідна мова – це стрічка шовкова,
Грайлива і ніжна, це – плюскіт струмка.
Моя рідна мова – матусине слово,
Це – пісня чарівна, молитва свята…
Повсякчасно намагалася з теплотою спілкуватися з дітьми. Тому вони, напевно, відчували мою прихильність, любов і доброту. Скажу навіть, що школярики до мене, як до матері, ставилися. А я, в свою чергу, до них, немов до рідних діточок.
І тепер, коли ми здибаємося після 25-ти, 35-ти чи навіть 40-ка років, завжди маємо дуже теплі зустрічі. Дехто вже виховує своїх дітей і внуків. А три мої учениці працюють у нашій «першій» школі.
За сумлінну працю отримала численні подяки, похвальні грамоти, а також звання «Старший вчитель». Між іншим, першою в районі. Залучали мене і до багатьох ініціатив. Наприклад, вела школу передового досвіду. Молодих студентів, які здобували освіту вчителя початкових класів, присилали до мене на практику. Також призначали позаштатним інспектором. Чи звільняли з уроків і залучали до перевірки шкіл. Багато років працювала керівником методичного об’єднання, де вела секційні наради, ділилася досвідом.
Ось і недавно в Загірочку під час відзначення 80-ліття нашого поета Остапа Лижника зустріла місцеву вчительку, яка входила в мою секцію початкових класів. То ми так тішилися, що зустрілися за стільки років. Теплими спогадами обмінювалися. Вона, поміж іншим, зауважила: «Як нам добре було з вами. Як багато ви нас навчали, спрямовували на добрий шлях». Хіба від такого не стане приємно? Адже завжди щире й добре слово, якщо воно сказане без фальші, легко сприймається душею, і людину неначе окрилює. Тоді хочеться увись злітати і щось творити.
– Раз ми вже заторкнули шкільні роки і щоб більше до них не повертатися, хочу вас запитати ще й про таке. Хто з ваших однокласників досяг якихось вершин у житті? Звісно, не хотілося б образити просто хорощих і милих людей. Проте…
– Хто ще з нас залишився зараз? Один із моїх однокласників є священиком. У Княгиничах живе. То ми ще зустрічаємося. Це – Микола Кузик. Багато з нас отримали вищу освіту. Особливі надії подавала Марія Камінська: з тих Камінських, які всі дуже гарно вчилися.
– Це, швидше за все, рідна сестра пана Володимира Камінського, який ще мешкає на вулиці Шептицького. Знаю, що його сестра Ольга донедавна в Києві жила: відома особистість як в наукових, так і громадських колах. Працювала старшим науковим співробітником Інституту газу Національної академії наук України, була відповідальним секретарем Товариства вчених «Державність», коли нем керував академік Юхновський, заступником голови Київської організації Союзу українок. Вона, до речі, не так давно ініціювала поїздку нашого церковного хору до столиці.
– Марійка теж була розумниця. Найкраща наша учениця.
Є ще моя однокласниця Ірина Лозинська. Вона нині голова Союзу українок у нашому місті. А так багато вже відійшло. Проте зустрічалися ми досить часто. Наприклад, 50 років після закінчення школи. Навіть планували ще й цього року зустрітися, хоч уже небагато нас залишилося. Але вік своє бере, так що цей задум не вдалося втілити.
Чимало хороших особистостей є і серед моїх учнів. Працюють на відповідальних посадах. До речі, навіть редакторами газет у Києві, Одесі.
– Чи остання не однокласниця Надії Калинець-Щеснюк часом? Здається, її величати Валентина Черевиченко. І вона, якщо мене не зраджує пам’ять, працювала в газеті «Вечірня Одеса».
– Так-так. Вона мене навіть до себе відпочивати запрошувала. Ну, і Надя Щеснюк ще діяльна досить. Багато, словом. Не можу сказати, що хтось до мене погано відноситься. Оля Дзера приїжджала – нашої колишньої вчительки української мови та літератури Олександри Федорівни донька. Давно ми не бачилися.
Легенький Олег працює головним лікарем травматологічного відділення.
– Це, найвірогідніше, син колишнього завуча «першої», неперевершеного українського мовника Катерини Дмитрівни та власного кореспондента львівської обласної газети «Вільна Україна» Григорія Легеньких.
– Дійсно. Між іншим, ще не було такого дня народження в мене, аби Олег з Києва не подзвонив і не привітав.
Орися Мороз працює вчителькою української мови та літератури в нашій таки школі. Я навіть зберігаю відео-диск, коли вона проводила відкритий урок для педагогів району, побудуваний на основі моїх віршів. Тоді 15 вчителів приїхало. Орися ж задала дітям зробити невеличкі рукописні книжечки з ілюстраціями, щоб на уроці роздати вчителям. Уже після завершення заходу діти підходили й просили, щоб написала їм кілька слів на згадку.
А я ж до цього завжди якось так підходила… Я ж не поетеса. Завжди казала, що це моє хобі. Але якщо діти та вчителі це щиро сприйняли, то як не стане приємно від цьго.
Ось і нещодавно, коли ми перебували на останній зустрічі в нашій «першій», її директор Надія Антонівна Голованич повідомила, що завершено написання історії школи. І показала на великому екрані невеличкий кіноролик про учнівські досягнення. В ньому також є фрагменти з уроку, проведеного Ориславою Іванівною.
– Ось-ось, саме про цей бік «медалі» і хотілося б повести мову далі. Анізія Пушкар-Калинець як поет. Коли і яким чином почалося віршування? Що спонукало?
– Поезією, як і музикою, захоплювалася зі шкільних років. А ось спроби написання власних поезій намітилися під час педагогічної праці. Хоча, якщо бути відвертою до кінця, то перші вірші створила ще в часі дитинства. Пам’ятаю один, написаний під враженням почутого про повстанців, що боролися за волю України. Тоді з’явилися такі рядки:
Ой зоре моя вечірняя, ой Україно моя нещасливая,
Яка щира любов несеться до тебе.
Як молодече серце виливає кров із себе,
Україно, Україно, усе це для тебе!
Тоді мені виповнилося сім років. А потім, як вже сказано, вірші почали з’являтися під час учительської праці. Що спонукало чи надихало? Бодай свято Матері чи свято квітки. Коли вела шкільний хор початкових класів, то хотілося співати про весну, про маму, про чудові краєвиди нашої землі. Писала ті вірші на папірці, тому вони десь загубилися. Словом, не приділяла належної уваги. Бажання писати відновилося, певно, у 1990 році чи двома-трьома роками раніше. Відтоді в дні радості та щастя, болю чи туги папір стає найближчим моїм другом.
Свій біль на ньому викладаю,
Думки чи мрії у рядки складаю.
Що ще надихало, то це любов до рідної землі та її неповторної краси, до її чарівних пейзажів у різні пори року. А ще любов до української народної пісні, яку вважаємо криницею душевної краси. Адже вона несе в собі високі моральні заряди, закладені нашими прадідами. Це – велике духовне багатство, яке торкається найтонших струн душі та серця людини. Надихає також любов до рідної мови – такої багатої, барвистої та мелодійної, якою можна висловити найпотаємніші, найсокровенніші думки. Все це тісно пов’язується із любов’ю до життя, до свого народу та небайдужим ставленням до його долі.
– Ви повідали, що у ваших поезіях знайшли відгук часи героїчного українського підпілля. А ось про діяльність вашої рідної сестри Романи ви раніше нічого не розказували. Очевидно, це був час, коли тільки-тільки спиналася на ноги незалежна держава. Тоді ще не все мовилося вголос, панувала деяка настороженість. Зі спогадів моєї покійної близької родички пані Єлизавети Цяпути (з роду Калинців, яка під час німецької окупації працювала в молочарні, паралельно перебуваючи в підпіллі під псевдом «Земля») знаю: її безпосереднім провідником була ваша сестра. І Ліза часто-густо виконувала її доручення. Що ви можете розповісти з цього приводу?
– Поскільки була ще маленькою, а малят трохи бояться, адже вони щирі й відкриті, що все можуть розказати, то це від мене приховувалося. Але знаю, що Рома після закінчення десятирічки поступила в так звану хімічну школу у Львові. Проте потім залишила навчання, бо, власне, її залучили до підпільної роботи. Я про це здогадалася тоді, коли до неї почала вчащати Марія Шудрава. Вона навіть у нас ночувала. Я ж чула як вони шушукалися з Ромою, але вдавала ніби сплю. Хоча мені було дуже цікаво знати про всі ті тривожні події.
Власне, саме тоді, як реакція на ті розмови, в мене з’явився перший вірш «О, Україно моя нещасливая». Про всі ті речі ніхто ніколи ні мур-мур. Але з якогось джерела, не пригадую, щоправда, з якого, довідалася, що ранньою весною Рома у складі групи підпільників прямувала на Волинь, щоб влитися в лави УПА. Тоді вони переходили річку. Лід, на жаль, уже був крихкий, тому вона провалилася, після чого захворіла. Здоров’я мала ж кволе, тому довго слабувала.
Дещо пізніше сестра поступила в медінститут, закінчивши відділ фармакології. Коли вийшла з організації, цього не можу сказати. Очевидно тоді, коли члени, які залишилися живими, згідно з відповідним наказом почали опинятися там, де могли. Романа працювала завідуючою в аптеці №25 на вулиці Коновальця. Потім на Леонтовича, Привокзальній, навпроти церкви Ольги-Єлизавети. Місце праці міняла доволі часто. Очевидно, це було пов’язано з тим, що не хотіла надовго затримуватися в якійсь одній аптеці. Як кажуть, береженого і Бог береже. Поскільки її чоловік працював завідуючим облздороввідділу, то міг посприяти в цьому.
– Роман Манастирський – чоловік Романи? Це ж треба, щоб так збіглося: Романа та Роман. Хоча в житті всяке буває.
– Ще й як буває. Під час Роминого завідування аптекою на Коновальця до неї звернувся загірочківський парох отець Богдан Нуд. Коли її з кабінету покликали до нього, попередньо не повідомивши хто прийшов, то в неї все тіло затерпло. Подумала, що хтось її виказав і по неї прийшли, щоби заарештувати. Але Бог її цього разу вберіг. Хоча всі болячки та переживання відбилися на її здоров’ї. До всього «букету» вона ще й серце мала хворе. До того ж у 1966 році лютувала інфекція дуже капосного грипу. І Рома занедужала. Очевидно, це дало ускладнення, і в своїх 40 років вона померла. Залишила вдівцем 39-річного чоловіка та донечку Галю, ученицю сьомого класу.
Відрадно, що Роман береже пам’ять про дружину. Можливо тому, коли хтось з Ходорова звертається до нього за допомогою, ніколи не відмовляє. При чому, в його 87-ий рік, у нього, надиво, дуже світла пам’ять. Не кажу вже про те, що він дуже розумний. І до минулого року ще на роботу ходив. А з племінницею Галею у нас дуже гарні стосунки. Вона часто дзвонить, приїжджає. Була у мене з донечкою і зятем на 80-ліття.
На чому ще б хотілося наголосити? Як почала в дитинстві захоплюватися піснею, так вона стала моєю супутницею на все життя. Музику вцілому і пісню зокрема надзвичайно любила й люблю. Тому співала у народній хоровій капелі «Мрія» при міському Будинку культури протягом 50 років.
(Завершення незабаром)
Любомир КАЛИНЕЦЬ.