– Тепер настав час про Іспанію побалакати. Як з’явилася вона на твоєму горизонті? Хоча я здогадуюся.

– Дякуючи кумові, тобто тобі, контра (так Саша «ніжно» називає не тіко мене, але й єнчих, коли трохи злиться – примітка Л.К.). Ти, коли підкинув думку поїхати в Іспанію, то в мене не було ні заграничного паспорта, ні бажання, ні роботи. Ну, нічого абсолютно. Тьоща мені дзигарі купувала, бо я тоді курив ще.

Цукровня вже майже припинилася, але я ще рахувався в ливарному цеху. Але справа в тім, що гроші не платили вже років два чи три. Взагалі не платили. По сумісництву я ще працював у музичній школі останній рік. То якраз, по-моєму, був 2000 рік. Бо в 2001-му в травні я поїхав.

– Перший раз я приїхав додому в 2000 році. Твоя теща, цьотка Марійка, почала питати чи не взяв би я тебе до себе. Ми поговорили з тобою. Я не гарантував нічого, бо тоді ще не так легко було з роботою. Але пообіцяв допомогти всім, чим зможу. Слів на вітер не кидав.

Проте трапився смішний казус. Андрусь Тростинський і Славцьо Максимів вже зібралися до мене їхати. Хоча домовлялися, що з ними вирушш і ти. Але мені чомусь вискочило з голови, що ти повинен їхати разом з ними. Цьотка Марійка навіть розізлилася, чому хлопці без тебе подалися в Іспанію.

– Я ще тоді не мав паспорта, тому не міг їхати. А вони якраз їх зробили. Якось я побачив Андрія зі Славком. Вони кажуть: «Ми збираємося їхати». То я вже пізніше взнав, що вони в Іспанії.

– Але тоді я таки чисто забув про твій приїзд. І все ж ти приїхав у десятих числах травня.

– Так. 9-го виїхав, а 12-го приїхав. І то, дякуючи Олегу Ковальову. Я пробував робити паспорт і візу, але то було довго і нудно. Закім зробив паспорт… А візи то нема. Ну, і чисто випадково звернувся до Ковальова. А він каже: «Нема проблем, я тобі відкриваю візу на 13 днів». І відкрив, починаючи з 1-го травня. На кордоні мадяри мене ще пропустили. Хоть на другий день моя віза, фактично, закінчувалась. А в одного колєги відкривалася. То бус мусів чекати до 12-ї години ночі, щоб перетнути кордон. І так ми переїхали з Олегом Марковим, з яким згуртувалися ще в Ходорові. Але він поїхав далі на Португалію, де пізніше і загинув. А я лишився в Мадриді.

Висадили мене в аеропорту. І з першої години дня, не знаючи мови, чекав на кума. Подзвонити не годен був, бо не знав як набрати номер. Десять міль (тисяч песет на тодішні іспанські гроші – прим. Л.К.) мав, але треба було карточку купити. А ніхто ж мене не розумів. Ні поліцаї, ні обслуга в аеропорту, до якої звертався. Потім одна англічанка під’їхала, бо почув від неї англійську мову. То я підійшов: два чи три слова по-англійськи белькнув. Вона попросила зачекати, бо проводжала когось. Провела, вернулася, знайшла мене, купила ту карточку, запхала її, набрала номер. Я спочатку почув гудки, а потім голос кума. Відтоді вже був веселий аж до семої вечера, коли кум приїхали і забрали мене (сміється – прим. Л.К.). І то перше пролетів біля мене, а я босий і в шортах. Люди ж ходили в зимових плащах, бо різко позимніло.

Але ще одне забув про дорогу в Іспанію. Коли в бусі їхали, то десь за 150 кілометрів до Мадріда нас перестрів рекет. Сказали звертати. Ми звернули. Добре, що їхали з молдавською бригадою, і шофер Гріша був. Він каже: «Так, гроші всі поховали. Я буду з ними говорити». Ну, і заходе один «артіст», і питає: «Ви що так приунили?» А мандраж то у всіх. Але шофер каже до рекітьора: «Пішли поговорим». Після того як вони перебазарили, той зайшов і каже: «Ну, ладно, дайте хоть касети якісь подивитися з фільмами». І на тім стало. Всьо нормально.

І як тілько приїхав, то поселився в Людки Тімашкової (також нашої ходорів’янки – прим. Л.К.) в Мостолесі. В суботу поселився, в неділю поляк знайшов мені роботу, в понеділок я вже робив.

– Тебе тоді Петро Андрушків, ще один з наших ходорівчан-заробітчан, забрав зі собою на квартиру до Тімашкової, в якої він мешкав, перебравшись до Мадрида десь з-під Валенсії.

– Так. Ми з ним тоді жили. Тоді ще Сергій-білорус там був. Андрушків з ним ще донедавна робив. А в поляка я проробив десь місяць. Потім зразу вони мене спихнули до Доріс – німкеня така, бабуля. І я в неї рік проробив. Вона старалася мені зробити папери (документи на проживання та працю – прим. Л.К.), але так і не зробила.

– Після Доріс ти, здається, через Славка Драгана попав на старшого вже за віком іспанця. Ти його кликав «дєдом».

– Так, Славко познайомив мене з Вісенте Гарсіа. Я проробив у нього рік спочатку без паперів, а потім щось рік уже з ними. Потім йому підійшов пенсійний вік – 65 років. Він каже: «Алєхандро, я буду закривати фірму. Якщо хочеш, набирай собі офіціалів (майстрів – прим. Л.К.), будеш ними керувати». Це для того, щоб фірма лишалася. Але я не захтів, бо без поняття в тих справах. Робити буду, а так…

Дєд, коли закривав фірму, попросив, щоб я приїхав і переговорив з його колєгою Томасом Матеосом. Після тої розмови я і почав працювати ливарником по бронзі. Ми виливали всьо для цвинтара: розп’яття, хрести, Матір Божу. Відробив там  рівно рік. У травні прийшов і в травні стався зі мною той злощасний випадок, про який тобі відомо.

– Як трапилося, що ти не вберіг око? Мене совість мучить, адже якби не твій приїзд сюди за моїм сприянням, то нічого б і не сталося.

– Перестань. То останній день травня був, по-моєму. Ми якраз помінялися. А в черпака для розливу бронзи відлетіла ручка, яка весь час відлітала. І дєда каже: «На, прироби». Я пішов її прибити. Зробив насічку на самому дроті, а потім ручку забив. На зло, черпак впав мені ще й на землю. І за той час вистиг. А зимне і мокре – речі несумісні. Бронза взагалі не любить води, сирості. Ну, я його потримав трохи над горном. І знаю, що не можна пхати, але помаленько всьо їдно пхаю. Думаю: він за той час прогріється. Треба було поставити і не спішити. Бо спєшка потрібна коли? Правильно: при ловлі блох. Почав опускати туда – ну, і вистріл. Бачу: дві «кулі» летять мені якраз в праве око. Я закрив його, а воно все одно пропалило. Загнуло вії в середину, спалило пів лиця, зробило «татуїровку». Ну, «татуїровку» ту мені за дві години зняли, поздирали, позішкрибували – всьо нормально. А з оком я трошка більше їздив.

Вийшло так, що міг би сидіти на лікарняному цілий рік. І може би потім дали пенсію інвалідну. Але якраз тоді почався в Іспанії кризис. Мутуа (страхова фірма – прим. Л.К.) почала платити не 100 процентів, а 50. Мені того вистачало, а для сім’ї, щоб вислати, нє. І я вирішив іти далі на роботу. Попросив аби мені дали бахо, тобто закрили лікарняне, і поїхав до шефа на роботу. Хотів вже перебиратисі, а він каже: «Не спіши, Алєхандро, Зараз кризис, тому всіх звільняю». Ну, і я лишився з нічим. І з того часу, з 2008 року, не маю роботи. Літа підпирають, ніхто не хоче брати.

– Компенсацію тобі ж якусь виплатили.

– Одноразову компенсацію дали – шість тисяч євро. Здав також папери, щоб мені зробили пенсію. Але в міністерстві праці її щось стримали. Дали четверту категорію, а четверта категорія неоплачувана. І всьо.

– На праве око ти взагалі не бачиш?

– Та чому? Трошка, мутно так. Лікарка сказала мені: «Ти ніколи не будеш бачити так, як колись». Так воно і є.

– А яким було відношення лікарів?

– Дуже добрим. Лікарка, що від початку вела мене, завжди давала мазі та каплі.

– Я до чого веду? Ми з тобою колись говорили: якби таке сталося у нас вдома, то не знати, що і як би було. А скільки грошей довелося б потратити? А тут тебе лікували безкоштовно.

– Так. Після того я пару раз їздив до тої лікарки, то якісь цукорки лише завіз. Вона ще спитала, що мені треба. Надавала повно мазів, хоч я ними не користувався – не люблю.

– Ще один випадок пригадую собі. Пам’ятаєш, як ми вирішили твою проблему з вухом?

– То в мене був хронічний катар лівого середнього вуха. Ще віддавна.

– Хіба воно не лікується?

– Лікується, але весь час прогресує, коли зміна погоди. Власнє, коли я приїхав в Іспанію, то вплинула акліматизація. До того ж виникла друга тенденція: вода тут зовсім інакша. Зуби почали псуватися, вилітати. І вухо почало текти. А ти знайшов докторку, якій я дотепер не відддячився. Бо не годен був  її знайти.

– То мій далекий родич, нині покійний Юрко Прокопів з Ходорова посприяв, порекомендувавши добру спеціалістку. Здається, Леся вона називалася. Потім у Чевоному Хресті працювала, поки не зникла з поля зору.

– Власнє, вона такий апарат мала – «пістолєт» з екранчиком. Не треба було люфу надівати на чоло з дирочков, щоб видіти, що сі в вусі творе. Вона мала відеокамеру з підсвіткою, яку запихала в вухо і всьо виділа. Відразу написала мені яке лікарство, які каплі, кіко воно коштує по іспанських розцінках. Я зразу купив, три дні закапав – і всьо пройшло. Ті каплі тримаю в рюкзаку постійно. Якщо щось станеться, то я, знаючи, що вони несвіжі, куплю нові.

– І та хвороба також пройшла?

– Дотепер не мав проблем фактично. Торік тіко намочив вухо, коли доця Ірина приїхала сюда. Возив її на море, а там хвиля мене накрила. Приїхав в Мадрід і почув болі шалені. Добре, що Богдан Скрут з Нових Стрілок знав, де лікарня, в якій приймають в любій годині. Прийшли, то мене докторка зразу взяла, обстежила, виписала лікарство. Я прийняв – і далі всьо люкс. Зразу перейшло.

– Ясна річ, що не можемо обійти стороною ще одне твоє велике захоплення. Відколи ти полюбив рибну ловлю?

– З дитинства. Але в останній час більше плявдує (іде на користь, смакує – прим. Л.К.) зимова рибалка. Зимою мене сильніше тягне, бо азарт більший. Ходиш по воді, фактично.

–  Ти і тамтого року взимку був вдома і цього.

– Так. Якраз попав на останній лід. Сильний кльов, безподобний. А до того, взимі з-під льоду на самого Василя, коли Василь Кобрин якраз поїхав в Америку, я злапав дев’ять карпів. Найменший щось на 700 грам, самий більший – два з половиною кіля. Троє з них такі, що я догори – а вони вниз. Пообривали мені жилки, гачки. Треба було довго боротися, а я не мав часу.

– Якої ваги найбільшу рибину вдалося спіймати за всю свою рибацьку практику?

– Раз я злапав у нас на Троянді в тому озерці карпа. То тільки пів голови влізло в відро. Решту через руль перегнув, а хвіст тримав в одній руці. І думаю: їхати, чи нє? Бо як він тріпнеться, то впаду і заб’юся. Тому пхав ровер до самої хати, а там уже сусіди не дали мені пройти. Я кинув того карпа на асфальт і пішов ставити ровер.

Зайшов на гору, на третій поверх до себе, а жінка стоїть на балконі і дивиться. Питає: «Чому там так багато людей?». Кажу: «Дивляться на твого карпа». Люба знову: «Якого мого карпа?»  Відповідаю: «Та во злапав. Не годен донести, бо не дають. Хочуть подивитися». Ну, приніс Витрихівский Ромко кантар (вагу – прим. Л.К.) на 10 кг. То ми його в кульок целофановий легонько запхали, потім зачіпили. Тіко зачали підіймати: раз, а кантар розлетівсі. Ромко тоді приніс велику вагу, на яку того карпа положили. Правда, середина на вазі, а голова і хвіст на землі. Тоді Витрихівский придивився і каже: 10 кілограм 200 грам. Кажу: «Добре, най буде десять двісті». Хоч він, певно, більше таки важив. А взагалі на п’ять-сім кіля постійно лапав.

І тут таке саме. Останній раз теперво на річці в Алкалі злапав десь кілограм на п’ять. Зачепив го за губу, підтягнув. Дивлюся з губи зірвався гачок, але зачепився за ребро, бо там три гачки в кормушці. Ще й мені пазур віддер. Я ж його за зябра злапав і догори хтів підняти, а він тяжкий. Як зачав теліпатися, то тими зябрами обірвав мені пазура. То я його викинув на берег і подзвонив Богданові Скруту. Він приїхав машиною та й забрав. То було минулого тижня, коли ще була погода файна. А теперво пішли дощі, то не брало. Торік  у вересні лапав тут карасів кілограмових: кілограм, кілограм двіста, вісімсот грам. По десять, по п’ять, по сім штук.

– А теперка згадай той курйозний випадок, який трапився, коли ти мешкав ще в Мостолєсі. І який я потім нераз використовував у концертах як «прокладку» між номерами.

– Во-во, контра, і мене не раз в краску вганяв. Але давай до тої історії. З нами жив Павлуша, якого кликали «кумом». Як я тебе. Якось рано ми зібралися їхати на рибу. І я не мав ліцензії, і він. Перед тим, як виходити, Павлуша каже: «Я піду на двір і зараз вернуся». А я ж не знав, що він там мав картонку вина заховану. Приготував її звечора, а тепер «вдрулив» (випив – прим. Л.К.). Приходе. Випили гарячого чаю, після чого його розвезло. Ідем до ренфе (залізниці – прим. Л.К.), а він вже хитається. Ну, а я йому дав шнурок з гачком, довжиною три метри. Без поплавків, без нічого – просто шнурок. Шпагат навіть. З петльов на кінці, щоб намотати на руку.

Ну, що найсмішніше? Приїжджаю ввечір, просидівши ілий день в Алкалі на ріці. Ага, я ще на Аточі його розбудив, бо ми мали пересідати на іншу лінію. Павлуша – дребідан (у відрубоні – прим. Л.К.). Я його не годен розбудити. Хляпаю його по писку, а люди сі ззирают. То я лишив його. Думаю: та їдь куди хочеш, абону (місячня проїзна карточка – прим. Л.К.) маєш, проспишся та й приїдеш.

Менше з тим. Факт, що до вечера я просидів в Алкалі. Ніякого кльову. Вертаюсі назад додому. Вже й стемніло, закім доїхав. Заходжу, а всі сміються і питають: «Як рибалка?». Кажу, що кльову навіть не видів. А вони: «Ну, то подивіться в умивальник». Я до умивальника, а там сім коропчуків різних розмірів. Ой, ну то був цирк!

Питаюсі потім Павлушу: «Де ти їх налапав?» Він каже: «Я на Гетафе вийшов». А там є ставки з фонтанами. «Я до руки прив’язав, – розказує далі, – шкірку хліба насилив, кинув. Воно за руку мене дьорг, а я його до себе. І все в корчі віднесу і кину. Ну, і так сім штук». А я кльову не видів. Та ще й  поліцаї приїхали. Подивилисі, але ніц не сказали. Більш-менш нормальні попалися, бо я не мав ліцензіїї. Поліція тут нормальна, хоча декого забирають. Попереджають спочатку, якщо бачать, що ти перший раз. Кажуть змотувати вудочки і йти.

– На тих самих ставках у Гетафе ми колись під дощем два карпи впіймали. Пам’ятаєш? Бо кілька разів я з тобою таки був на рибалці. Більше полюбляю «лапати» в тарілці. Тоді ще Ігор Лесів з Трустіком, тобто Андрієм Тростинським, до нас туди приходили. А ми тих двох коропчуків потім до Михайловських і Ухманів відвезли. А там Іванці й Марусі для нас файну уху зрихтували. Та ще й смажену подали.

Одначе, настав час закінчувати нашу розмову, куме. Надіюся, що вона буде цікавою для читачів. А тобі нехай щастить.

Записано: Мадрид, 6 березня 2011 р.

P. S.

А на завершення хотілося б запропонувати вашій увазі віршовані рядки до двох Сашкових творінь – пісень «Яблуневий цвіт» і «Осінні промені».

ЯБЛУНЕВИЙ ЦВІТ

Яблуневим цвітом вкрита вся земля,
І моє дитинство відлетіло.
Через довгі роки пронесе мене життя,
Поверне до рідної оселі.

І тоді уже осінній сад
Простяга мені на зустріч довгі крони.
Ніби в ньому все моє життя
Промайнуло згадкою сумною.

Приспів:
Ах, яблуневий цвіт,
Ти в серці збережи.
О, яблуневий цвіт,
Мрію збережи.

І лиш на мить ти зупинись і озирнись назад,
Та не забудь, що проліта життя.
Друзів своїх не розгуби, близьких ти не забудь,
Друзів своїх не забувай! Бувай!

І лишень листи, як яблуневий цвіт,
Гуркотять мені у двері.
Згадкою дитинства, юних літ,
І запрошують в життя.

Приспів:

ОСІННІ ПРОМЕНІ

Знов осінні промені
Сплелись у косах, косах золотих.
І дивний день, дарований нам осінню…

Приспів:
Він залишить дивний сніп
Золотистих промінців назавжди.
Подарує промені тобі.

Та я вірю знов і знов,
Хоч промінь сонця не завжди є в день.
Але для мене в косах золотих твоїх…

Приспів:

«Осанну» своєму кумові «співав» Любомир КАЛИНЕЦЬ.