Галицькі адреси Івана Франка / ДОБРІВЛЯНИ – ТА НЕ «НАШІ»


Не сумніваюся, що чи не кожен клаптик нашого краю промовляє безсмертними крилатими думками Каменяревих поезій, п’єс, прозових творів, фольклорних та етнографічних розвідок, історичних й економічних праць, філософських і літературно-критичних статей. Тут він черпав фактаж і сюжети для своїх творів, обїздивши та обходивши ледь не всі населені пункти. Тому неспроста, мабуть, відчувають гордість мешканці тих міст, містечок, сіл і присілків, де побував Титан духу…

Ще донедавна мешканці Добрівлян поблизу Ходорова могли пишатися тим, здавалося б на перший погляд, беззаперечним фактом, що Іван Якович навідувався до їхнього села. І я в цьому не сумнівався, коли видавав книжку «Слідами Івана Франка на Ходорівщині». Тоді я зокрема писав: «Саме мешканці Добрівлян мають всі підстави впевнено заявити, що перебування українського Мойсея у їхньому селі – доконаний факт. Не хочу применшувати претензії на подібні твердження ходорівців, бортниківців, голешівців, але такими достовірними даними, якими керуються добрівлянці, інші наразі не володіють. Спогади, згадки, перекази, на жаль, не є документальною базою, на яку стовідсотково можна опиратися…» На превеликий жаль, змушений визнати, що всі «залізобетонні» докази (про них читайте в моїй розвідці «Слідами Івана Франка на Ходорівщині») полетіли шкереберть під неспростовністю нових аргументів, які з’явилися зовсім нещодавно. Але давайте про все за порядком…

Коротко нагадаємо про те, як зявилася ця захоплююча й водночас драматична історія про відвідини Франком «наших» Добрівлян. Відомо, що жінки відігравали здебільшого трагічну роль у житті Великого Каменяра. Кожне кохання він переживав доволі важко й тривожно. У світ його глибоких переживань можна зануритися, гортаючи чудову збірку «Зів’яле листя», де сам Франко зізнається: «Тричі мені являлася любов» – це перша кохана Ольга Рощкевич, друга – «горда княгиня» Юзефа Дзвонковська і Целіна Зигмунтовська…» Попри це він мав ще й «хвилеві захоплення». Це – Климентина Попович, яка була схожа на його перше кохання. Історія зафіксувала також глибокі душевні почуття до вчительки Юлії Шнайдер (згодом відомої поетеси Уляни Кравченко). Близькі стосунки в’язали Франка і з відомою соціалісткою Анною Павлик, рідною сестрою його приятеля Михайла Павлика. Проте літературознавці й дослідники життя і творчості поета чомусь забували про ще одне «зівяле» кохання, а саме – до Ольги Білинської. З-поміж усіх жінок, близьких його серцю, вона залишалась найбільш таємничою. Лише не так давно директор Літературно-меморіального музею І. Франка у Львові, відомий письменник Ромен Горак підняв завісу над цією маловідомою сторінкою біографії Каменяра. Про це він розповів у нарисі, опублікованому 27 липня 2005 року в газеті «Культура і життя» під заголовком «Горем пяна, безнадійна любов…»

Тепер знаємо, що Франко познайомився з Ольгою Білинською наприкінці 1883 року в квартирі її сестри Марії (після одруження Білецької) на вулиці Академічній у Львові. Туди він завітав разом зі своїм приятелем-нерозлийводою Володимиром Коцовським – літературознавцем, філологом, письменником, перекладачем, педагогом (уродженцем села Отневичі), якому Марія й Ольга доводилися двоюрідними сестрами. Ольга на той час працювала вчителькою в селі Цішки (тепер Камянко-Бузький район), а до Львова приїхала, щоб скласти кваліфікаційний іспит.

Тоді Франко шукав забуття. Ще не загоїлася рана від втрати Ольги Рошкевич. Не склалося нічого ані з Уляною Кравченко, ані з Климентиною Попович. Незабаром гордо повелася і полька Юзефа Дзвонковська. І тут зявилася Білинська. Захоплення нею було миттєвим. Любов, як зізнавався письменник, охопила «все єго єство». Йому заімпонувала самостійність Ольги у торуванні життєвої дороги. Даруючи їй оправлені в одну палітурку книжки «Жіноча неволя в руських піснях народних» і повість «Захар Беркут», написав у посвяті:

Тобі, що власною рукою
Собі здобути вміла долю,
Робітнице на світлій ниві,
Я шлю «Жіночу сю неволю».
Най світло сіяне Тобою,
Пораннов заблисне зорою,
Що нам віщує дні щасливі!
Най плоди принесе Твій труд!
І по життя твого дорозі
Най злоте жито, чужі рожі
Неув’ядаючі цвітут!

Вона повернулася в село. Він незабаром гайнув за нею. Згодом написав листа. А в другому… попросив стати його дружиною. Ольга дала згоду. Після Великодня вже готувалася до весілля: пошила весільну сукню, склала список гостей… Чутка про їхнє одруження розлетілася околицею. Проте краще було б, аби цього ніхто не знав…

Першим примчав Володимир Коцовський і заходився відраджувати родичку. Мовляв, після двох арештів Іван не має доброї роботи і не зможе матеріально забезпечити майбутню родину. В унісон з ним «заспівала» їмость тамтешнього пароха Томи Дуткевича. Ольга розгубилася, але не здавалася. Написала про все Франкові. Але хіба він міг гарантувати їй безтурботне й легке життя? Натомість написав вірш…

Коли часом на вулиці побачу

Вдову убогу, сиротя мізерне,

Що к мені руку простяга жебрачу,

В німім благанні очі к мені зверне,

Тремтить в лахмітті, босе на морозі,

Сльотою бите й гордуванням ситих, –

Огнем на серце капотять ті сльози,

Той жаль голодних, нищих і невкритих.

І думаєсь мені: «Недовго, може,

Коли мене важка прийме могила,

І ти отак підеш на роздорожжє

О хліб просить, моя дружино мила!

І зжовкне, звяне те лице, що нині

Так любим сяйвом, щирістю ясніє,

Погаснуть очі, що сміялись к мині,

Жура звялить тебе, моя надіє!

І діти наші – ох, аж серце вяне! –

Сльотою биті, босі, у лахміттю,

На сльози й горе непросвітно-тьмяне,

Як сиротяга, геть підуть по світу».

І тайком я тремтячою рукою

Останній гріш їм ткну й гадаю: «Може,

Хтось змилуєсь колись і над тобою

І сиротятам нашим допоможе».

Цей вірш, написаний 24 лютого 1884 року, Франко опублікував у червневому номері журналу «Зоря» під простенькою назвою «Думка». А в 50-томне видання він увійшов девятим за ліком до збірки «Знайомим і незнайомим» із посвятою «Олі». Опісля відомий літературознавець академік Михайло Возняк скаже, що ця поезія перестрашила Ольгу Білинську. Та радше не настрашила, а засмутила. Подумала, що він не повірив у її сили, у те, що вона не боїться життєвих невигод. Працюючи вчителькою й отримуючи мізерню платню, не привчилася розкошувати. Отож була готовою на все, лиш би він був поряд. Хотіла йому про це сказати, але він не приїздив. Подалася до Львова, та він уникав зустрічей. І тут до неї закралася підозра, що не в «життєвих невигодах» справа… Не помилилася: на Франковому видноколі знову замайоріла… Юзефа Дзвонковська.

Ольга відчула свою любов ображеною. Просила повернути її листи. Хотіла чимдуж спалити, аби й сліду не лишилося. Не могла зоставатись і в селі. Тому виїхала, не повідомивши жодній душі, куди… Та все ж Франко відшукав її. Гадаєте де? В Добрівлянах, де працювала в школі. Прийшов до неї під час уроку. Одначе усі мости було спалено…

Ось тут і починається найзагадковіше з Добрівлянами. До недавнього часу вважалося, що це Добрівляни «наші», тобто ті, які розташовані біля Ходорова. Проте документи, виявлені буквально нещодавно, спростовують це. Щоб не бути голослівним чи неправильно трактувати факти, звернуся до першоджерела, яким є книга вже добре відомого нам Романа Горака «Подільськими дорогами Івана Франка», видана в тернопільському видавництві «Джура» у 2012 році. Словом, зовсім свіженька. А тепер процитую те, що нас цікавить: «… Спогади Марії Білецької опісля публікувалися ще раз, уже в радянський час, у виданні «Іван Франко у спогадах сучасників». Книга побачила світ у Львівському книжково-журнальному видавництві 1956 року, упорядники – О. Дей та Н. Корнієнко. Вони у коментарях зазначили, що мова йде про село Добрівляни, яке належало до тодішнього Ходорівського району Дрогобицької області. Ці ж самі коментарі збереглися і в наступній публікації споминів М. Білецької у виданні «Спогади про Івана Франка», що вийшли 1981 року у видавництві «Дніпро», упорядник – О. Дей. Правда, у звязку з ліквідацією Дрогобицької області село Добрівляни тут стало селом Жидачівського району Львівської області…

Ця інформація без перевірки була сприйнята численними дослідниками, які повірили, що Ольга Білинська після Цішок стала працювати в Добрівлянах, які, згідно з територіальним поділом, тоді належали до Стрийського округу, опісля – до Ходорівського району Дрогобицької області, а відтак Жидачівського району Львівської області. Ця, як виявилось, неправдива інформація зіграла вирішальну роль, аби пошуки слідів по Ользі Білинській були скеровані у хибне русло…

Засумніватися в достовірності коментарів про перебування Ольги Білинської в Добрівлянах, що біля Ходорова, дозволили досі неопубліковані листи відомого церковного та просвітянського діяча Івана Чапельського до Каменяра…

Щорічні довідники державних службовців, до котрих належали і вчителі народних шкіл, які називалися «Шематизмами Королівства Галіції і Лодомерії» (ними зігнорували укладачі та упорядники збірників спогадів про Івана Франка), ствердили, що насправді Ольга Білинська працювала не в селі Добрівляни, що біля Ходорова, а в селі з такою ж назвою, що біля Дрогобича…

Несподівано у метричній книзі м. Трускавець виявили запис, який свідчив про те, що 25 квітня 1889 року народився, а 10 липня був охрещений та миропомазаний священиком о. Петром Кошалкевичем, парохом Трускавецької церкви св. Миколая, син директора тамтешньої школи Сильвестра Охнича та Ольги, дочки Теофіла Білинського і Кунегунди Книш. Ким працювала на той час Ольга Білинська – метрика не повідомляла…

Виявлений метричний запис пояснив загадкове зникнення імені Ольги Білинської з різних довідників, де фіксувалися прізвища вчителів народних шкіл. Тепер вона перейшла на чоловікове і стала писатись Охнич…»

Незважаючи на деяке розчарування (оскільки так не хочеться визнавати той факт, що не в «наших» Добрівлянах побував український світоч), усвідомимо: істина дорожча над усе. Та все ж хочеться надіятися, що серед тих, хто прочитає цей допис, знайдуться такі, хто заглибиться у Франкову спадщину, вислухає спогади про нього, вивчить архівні документи, розшукає ще й інші «сліди» Каменяра в нашій місцевості.

Любомир КАЛИНЕЦЬ.