СВОЯ СПРАВА, ЯК І СВОЯ СОРОЧКА, БЛИЖЧЕ ДО ТІЛА

Л: – А далі ми пішли знову по будовах. Тоді ще можна було вибирати. Як то кажуть: де краще робити і де більше платять. Після того працював з хлопцями на «Поляресі» – це дуже велика і відома будівельна іспанська фірма. Ми зводили ціле містечко недалеко від Мурсії. Рік і вісім місяців відробив. Там добре платили. Правда, ми показали, що вміємо всяку роботу. І плитку ложили, і мурували, і штукатурили, і дахи робили. У нас хлопці були – спеціалісти на всі руки. Так що робили повністю все і здавали «під ключ».

А в останні півроку мені взагалі випала дуже добра робота. Можу сказати, що найкраща за весь час перебування в Іспанії. Після того, як комісія приходила і приймала будинки, то складала акт на кожну квартиру. Там десь плиточка тріснула, там розетку треба поміняти, десь вікно розбите, умивальник чи унітаз потрібно підклеїти, десь вода підтікає.

– Тобто завершальні роботи, які тут називають «рематесами».

Л: – Так. Ото всьо я ходив і робив. Сильно не нароблявся. За день ми проходили три–чотири хати. Після того знову йшла комісія і ще раз все добре перевіряла. Ось так все поволі рухалося, аж поки не визріла ідея про свою хімчистку.

Г: – Можна мені розказати як ми її взяли? Але почну здалека. Після того, як я шила штори, треба було шукати додатковий заробіток, тому що того не вистачало. І я подибала по центрі міста.  Дивлюся: відкривається хімчистка, а всередині стоїть швейна машина. Зайшла туди чисто символічно і питаю, хто власник. Виходить англічанин і каже, що то він відкриває хімчистку. І додає, що йому потрібна швея. А потім питає, чи маю документи. Їх у мене, ясна річ, не було. Але він говорить: «Тоді давай так. Я роблю тобі контракт, ти подаєш на документи, а за той час будеш шити дома». Я погодилася. І він мені дає контракт. Той, який ми, як Любчик розказував, подали на Україну і отримали відмову. Але я працювала в нього. Він мав дві хімчистки: одну тут, в Торрев’єсі, другу в Лазенні. І в тій другій енкаргадою (бригадиршою – прим. Л. К.) працювала Монсе. Я приїжджала туда за речами, які ремонтувала. Бо завжди треба було щось підшити. Коли верталася додому, Монсе мене деколи підвозила. А потім вона запропонувала, щоб я там таки і працювала. То в так званому англійському кварталі. Там я мала дуже багато роботи.

Один час бачу, що дівчата щось шушукаються між собою на мою Монсе, але зрозуміти не можу. Виявляється, вона знайшла дуже велику суму грошей. Біля нас був банк, в якому один англічанин поміняв усі гроші, привезені з Англії. Поклав їх у кошельок і здав в ательє разом з піджаком. Монсе знайшла 98 тисяч євро. Це вже переведено на теперішній курс, бо тоді ще ходили песети. Коли повернувся власник грошей, а він був випивший, вона не віддала піджака. Сказала, що десь його загубив. Документи ж викинула. Троє дівчат, які з нею працювали затаїли злобу, бо вона не поділилася з ними. Якось, коли ми їхали по дорозі, Монсе мені то розказала і питає: «Чому я повинна з ними ділитися?..» І каже, що від цього дня я буду працювати в Торрев’єсі. Бо тих дівчат вона вирішила вигнати, а набрати нових. Господареві ж сказала, що вони погано працюють. І таки всіх повиганяла. А я пропрацювала в Торрев’єсі, поки не прийшов відказ з документами.

Тоді мені наша землячка Надя говорить: «Ну що ти: то маєш роботу, то не маєш. Я вагітна і їду додому, а ти іди на моє місце в мексіканський ресторан». І я пішла. Мої діти, що на той час вже приїхали до нас, були ще малі. Любчик по суботах і неділях приходив помагати. І Маркіян також. І сталося так, що він в один прекрасний час зрозумів, що таке гроші, і як вони тяжко даються. Тоді йому було 14 років, і він попросив мене купити нові великі навушники, що тільки з’явилися в продажі. А я сказала: «Ходи зі мною на роботу і заробиш собі на них. Нам якраз треба помічника». Він приїхав до мене та й далі просить: «Мамо, дайте мені гроші». Питаю, скільки вони коштують. Відповідає, що 45євро.

А тут якраз мій шеф підходить і питає Маркіяна, що він у мене просить. Коли дізнається, каже: «Мені тре помічника камареро (офіціанта – прим. Л. К.). Хочеш працювати? Чим маєш байдики бити по Торрев’єсі, іди помагай». Маркіян погодився, проробив одну ніч, другу. В той час у нас були дуже великі «чайові». Ми мали щовечора по 12–15 євро. В кінці тижня шеф давав гроші. І, знаєш, як то для наших дітей в ті часи? Шеф витягнув і йому заплатив. Маркіян помагав столи розкладати і людям підносив дещо. А ті давали йому в кишеню гроші, які він все до дівчат ніс. А шеф сказав: «То, що тобі дають, це твоє». Більше того, туди приходили такі люди, що його полюбили і все давали «чайові». Син каже до шефа: «У мене дуже багато грошей, я не знаю де їх дівати». А шеф: «То всьо твоє». І вечером, коли ділили гроші, шеф дає мені, Любчикові, і йому. Маркіян говорить: «Давайте мамі». А шеф: «Нє, то твої». Дитина дивується: «Що так багато?» І потім, коли йому дали за тиждень 270 євро та ще й «чайові», то в нього вийшло десь до 400 євро. Дитина ніколи таких грошей не мала. Але йому було нелегко. До четвертої ночі він уже засинав на столі у мене. Шеф був дуже добрий у нас і давав їсти. То Маркіян вставав, їв і їхав додому спати. Якось зранку звертаюся: «Маркіянчику, давай поїдем і купим ті навушники». А він каже: «Ой, мам, ви знаєте, я хочу відкрити книжку і покласти гроші». Я далі намовляю: «Але купи собі ті наушники». Він подумав і говорить: «Та в мене ще є старі. А таки, мам, то один день треба працювати на тих 45 євро».

– Значить, оцінив уже.

Г: – Оцінив. А потім ще й так сказав: «Декотрі люди  за тиждень тих грошей не заробляють».

Пропрацювали ми в тому ресторані, поки Надя не вийшла з декрету. У мене закінчувалася робота. І тут приходить хазяйка старої квартири, бо ми купили нову, і каже, що мене шукає одна іспанка. Через кілька хвилин вона мала підійти. Я ще запитала як впізнаю її, але колишня господиня зауважила, що ми одна одну знаємо, бо працювали разом. Зійшла вниз і побачила Монсе. Вона запитала, чи я вже получила документи. А я ще тоді їх не мала і шукала контракт на нову подачу. Монсе говорить: «Я заробила гроші і хочу купити собі хімчистку». І вона відкриває хімчистку, яка називається «Європа». Бере мене туди, робить контракт. Тільки дякуючи їй, я получила документи. Проробила в неї три роки.

Але коли померла моя мама, поїхала на похорон і затрималася. Приїхала, а на моєму місці вже була її братова. І хоч вона мене звільнила, бо боялася перевірок, та я ще рік після того шила в неї. І, власне, тоді моя добра знайома росіянка Таня запропонувала відкрити спільний бізнес. Вона сказала: «Галя, давай будем компаньйонами. Нехай твій чоловік і малий роблять хімчистку, і ми будемо відкривати її».

Любчик, розказуй далі як ви з Маркіяном  робили ту хімчистку.

Л: – В той час я вже працював у руских в Лазенні. Був і шофером, і садівником. І прибирав там, і за басейном дивився, і няню возив. Шефова авіа-білети продавала, і до неї люди приїжджали. Я зустрічав їх і вночі, і вдень, коли прилітали. В аеропорт їздив, а коли привозив, то розселяв їх. Ми тоді якраз взяли приміщення під хімчистку. Там раніше в одній половині німці мали офіс фірми, що займалася м’ясом, а в другій продавали золоті речі. Словом, їм не треба було того приміщення, і ми купили його. Але там треба було все переобладнати. І у вільний від роботи в росіян час я їхав туди. Ламали все, а потім по–новому ставили перегородки.

Г: – Але перше Монсе відправила мене на науку у Валенсію, бо потрібен був диплом. В університеті закінчувала курси і здавала екзамени. Боже, мови не знаю. І хоч у теорії не розбиралася, зате практику всю знала. Викладачка, коли приймала екзамен запитала: «Може, тобі на англійській краще відповідати?» Я помахала головою зі сторони в сторону. Вона тоді питає на якій я хочу. Коли я нічого не сказала, вона поцікавилася, хто я за національністю. Довідавшись, що українка, розвела руками, даючи зрозуміти, що такою мовою не може спілкуватися.  Але з горем пополам я ті курси скінчила, бо пройшла практичні заняття. Дуже багато допомогла мені Монсе. Вона також вчилася на курсах, тому що не мала спеціальної освіти. Але за першим разом не здала екзамен і розізлилася, що я змогла проскочити, а вона ні. Справа в тому, що тоді зі мною здавали екзамен мама, син і невістка Іванови з Росії, котрі відкрили дев’ять хімчисток у Валенсії. Вони теж прийшли мені на виручку.

Л: – Вони приїхали сюди з кошельками, а не так, як ми, – з пустими кишенями.

Г: – Одні курси закінчила. Потім треба було кінчати інші – планчадорів (прасувальниць – прим. Л. К.). Тому що там утюг був спеціальний. Машинки то в нас теж спеціальні – комп’ютерні. Але для відкриття хімчистки ще треба було чекати багато часу на ліцензію.

Л: – На той дозвіл пішло не мало–не багато, а цілих три роки. Одним словом, я скоріше зробив ремонт, тото всьо підігнав. Тому що там набралося дуже багато ремонту. Стіни вибивали, і навіть виникла така проблема, що не хватало п’ять сантиметрів висоти. Через них ми з Маркіяном вибивали цілу стелю і робили по–новому. Тому що так вимагалося по техніці безпеки. Тож ми скоріше зробили ремонт, ніж получили документацію.

Так і почали працювати в тій хімчистці. Звичайно, спочатку було дуже тяжко. Ніхто не знав нас, ні ми нікого не знали. Бували такі дні, що не мали ні одного клієнта. Сиділи цілий день і один на одного дивилися. Ну, Галя, цілий день, бо я ще працював у тих руских. Приїжджав до неї в обід, чи коли мав час. І ми починали шукати ресторани. Домовилися з одним, другим, третім. Так потрошки, потрошки збирали. Потім перевезли сюди свою швейну стаціонарну машинку. Потягнулися клієнти.  Стали переказувати одні другим. І так ми докупки–докупки збирали людей. Зараз вже, слава Богу, обростаємо клієнтами. Бачу, що люди задоволені нашою роботою. Стараємося не халтурити. І то тоже своє значення має.

ГУРТОМ І БАТЬКА ДОБРЕ БИТИ

– Коли забрали сюди дітей? І чи виникали труднощі з їх приїздом?

Л: – Ну, діти приїхали через рік після нашого приїзду. Але то було досить цікаво. Маркіян почав трохи батярити в Ходорові. То якраз такий період – 12–13 років. Наші батьки кажуть, що то не діло, щоб дітей при живих татові й мамі виховували діди–бабці. Їм багато чого позволялося, і вони робили своє.

Г: – А як то тяжко було без малих? Хлопці працювали на фінці і ящиками приносили апельсини, мандарини, гранати. Як привезуть, то їм і плачу. І кажу: «Боже, мої діти купляють по одній гранатці, їдять її з зернятками. А тут ті гранати гниють…»  Дуже ревіла, тому що було шкода, що діти там, а я тут. Коли б не дзвонили, весь час плакали: вони звідти, а ми звідси. І тоді ми з Любчиком вирішили просити його сестру Марійку, яка їздила віддихати в Турцію, щоб вона привезла нам дітей сюди.

Л: – Одним словом, Марусі хтось підкинув ідею, що можна поїхати в Туніс віддихати. А з Тунісу через Середземне море кораблем приплисти в Іспанію. І не потрібно ніякої візи. Ну, правда, дякувати Марусі. Вона зібрала всі документи, купила путівку. Взяла свого сина і наших двох дітей. Ясно, що ми писали довіреність. Нарешті поїхали вони в Туніс. І то ж треба було такому статися, що в перший же день, коли вони приїхали туди, вийшов закон, що для пересікання границі через Середземне море потрібні візи. А так, як вони там ніякої візи не могли зробити, то і в Іспанію не могли попасти. І наші діти два тижні віддихнули в Тунісі, покаталися по пустині на верблюдах, покупалися в морі і поїхали назад.

Хоча ще був такий випадок. Дзвонить звідтам нам Маркіян і каже: «Тату, мамо, якби ви знали, яке тут Середземне море тепле!» А ми з другої сторони того самого моря стоїмо і плачемо. І так діти вернулися в Україну. Але вони не порушили візовий режим, тому зразу після того сестра відкрила їм візу на Іспанію. І вони поїхали в Мадрід, де я їх і зустрів.

З колєгою Петром з Тернополя ми поїхали туда. Ще ніколи в Мадріді не були, тому не знали, де їх шукати. Але знайшли і привезли дітей в Торрев’єху. То сестра побула в мене в хаті вісім годин, і ми погнали зразу на Барселону. Бо домовилися, що автобус, який їхав з Мадріда, зачекає на Марусю в Барселоні. Вона ще переживала як там буде на границі, бо в’їжджала сюди з дітьми, а назад верталася одна. Але, слава Богу, щасливо проїхала. І так наші діти появилися в нас тут. Якраз тоді ми перейшли на другу квартиру. І в той день, коли вони приїхали, переселялися. Так співпало, що сестра побувала вже на новій квартирі, де ми потім жили років три чи чотири. Аж після того купили однокімнатну. А на старій лишили всіх своїх родичів, весь «колгосп». Бо там був і мій двоюрідний брат з сином, і Галина сестра, і племінниця.

– Це, напевно, якраз тоді я зустрів Галину сестру Марійку, коли одного разу заїхав до вас?

Л: – Так. Вона тут пробула десь місяць. Але їй щось не сподобалось, тому поїхала назад на Україну. А потім і там щось не зложилося з роботою, і вона подалася в Італію, де і знайшла свою долю. З часом вийшла заміж за італійця. Зараз там живуть, і, слава Богу, непогано вроді.

Але повернуся до наших дітей. Вони приїхали сюди в грудні, і, звичайно, навчальний рік уже йшов. То був, між іншим, подарок мамі на день народження, який припадає на 20 грудня. Півроку ще пробайдикували, поки ми збирали всі документи, щоб оформити їх в школу. І вчилися вони в школі, потім в інституті. Маркіян, правда не хотів дальше вчитися. Після того як трохи поробив на будові, закінчив курси електриків. Працював за цією спеціальністю, і ця робота йому сподобалася.

Але настала криза і з роботами стало проблематично. Тоді вже ловилися, за що тільки можна. Так що він робив по будовах і з хлопцями, і зі мною. Потім поїхав у місто Пуертояно, де діяла українсько–іспанська фірма по виготовленню сонячних батарей. І він почав працювати, добре себе зарекомендував. Недавно звідтам приїжджав відпочивати до нас головний технолог. Дуже добре про Маркіяна відзивався. Каже, що послушний і роботящий хлопець. Почав працювати на одній мікродоменній печі, а буквально через півроку дійшов до восьми. У цих печах нарощували кристали, з яких потім формували пластини батареї. Не знати, може, до жовтня щось трошки там наладиться, то Маркіян повернеться. Адже заробляв добре. На двадцятиріччя сестри Соломійки подарував їй свою машину. А собі купив новішу.

– Тепер кілька слів скажіть про донечку.

Л: – Соломія вчилася спочатку в школі. Після цього закінчила інститут. То так, якби в нас середня освіта. А тепер закінчила, ніби технікум. Можливо, це – незакінчена вища. Словом, за фахом вона – секретар–референт. Буквально три дні тому останній день навчання відбула. Але диплом получить тільки через півроку, бо ще не має п’ятирічного дозволу на проживання і працю. Між іншим, можу похвалитися своєю дочкою. З двох тисяч осіб, що навчалися, вона попала в шестірку сильніших, яких іспанці обіцяють забезпечити роботою. Не знаємо як то буде. Основне, щоб отримала документи, а найперше, щоб здоров’я не підводило. А тоді дасть Бог день, дасть Бог і їжу, як казав мій тато.

Г: – Вона була на практиці в адвоката. Шість місяців працювала з ним. Дуже їй сподобалася та робота, тому думає продовжувати навчання на юридичному.

– Згадав курйозний випадок, пов’язаний з нашим жіночим ім’ям Соломія. Якщо промовити його тут, в країні Сервантеса, то для її мешканців воно дослівно означатиме «тільки моя». Але іспанці такого імені ніколи не чули. Так ось. Мої приятелі Микола та Галина Сліпчуки зі Львова також мають доньку Соломію. Галинка працювала в родині іспанських лікарів, прибираючи їхнє помешкання. Глава сім’ї  якось поцікавився, чи є в неї діти. Галя відповіла, що є донька Соломія. Господар уважно глянув на неї і підтакнув: «Так, так, вона твоя». І тут таки додав: «Але як її звати?» Галина знову: «Соломія». Він п’ять хвилин ходив заклопотаний, а потім знову наважився запитати: «Я розумію, що вона твоя. Але як все-таки називається твоя донька?» І тоді Галина була змушена в деталях розтовкмачити, що українці мають таке ім’я, яке пишеться разом. Знаєте, що на завершення промовив той лікар-іспанець? Якщо в нього будуть ще діти чи внуки, то він обов’язково назве когось таким іменем. Чи чогось подібного не траплялося з вами?

Г: – Ні, не траплялося. Я навіть особливо не вникала, що може означати це ім’я по–іспанськи. Зрештою, ми нашу хімчистку також назвали «Соломія».

Додам лише, що Соломійка два роки навчалася в українській недільній школі, яка діє при нашій асоціації. Хоча атестат про її закінчення не отримала, бо вік уже був не той. Просто дитина вчилася, щоб не забути українську мову. А ще вона разом з учнями цієї школи брала участь у концертах, які проводила українська громада.

Л: – Наші діти також займалися в художній студії.

– В Ходорові?

Л: – Нє, тут в Іспанії. Маркіян і Соломія малювали картини. Особливо в Маркіяна виходило. Навіть дещо з тих речей у нас лишилося.

Г: – Вчителька у них була знаменита – росіянка Наталя Іванівна.

– А зараз Маркіян не малює?

Г: – Зараз він робить наколки, якщо в когось є таке бажання. Але може деколи сісти і позарисовувати щось для себе в блокноті. Мені подобається як він тінями малює.

– Завітавши вперше до Торрев’єхи на запрошення священика Олександра Дорикевича, від нього ж довідався дещо і про вас. Знаю, що ви допомагали на перших порах його душпастирської праці. Отець Олександр розповідав, що зустрілися ви цілком випадково.

Л: – У той час, як ми ще тільки приїхали, хотілося піти до церкви, щоб послухати Боже слово. Так, як у нас не було нічого, ми ходили в іспанську церкву: чи розуміли ту промову чи не розуміли. Але в душі молилися, згадували рідних – живих і мертвих. Навіть просто посидиш у церкві, послухаєш відправу і стає легше.

Одного разу в неділю ми вийшли, значить, з центральної церкви. Побачили, по–моєму, нашого земляка – Степана з Грусятич. Не знаю як його фамілія. Недалеко від нього стояв чоловік. Придивився я і кажу: «То таке, ніби наш священик. Одяг такий, як в нашого священика». Пройти мимо якось не пасувало, тому вирішив зачіпити його. Привітався: «Слава Ісусу Христу». Він відповів і дуже зрадів, що побачив своїх людей. Зав’язалася розмова. Він сказав, що приїхав у Торрев’єху разом з пересувним цирком, у якому працював деякий час. Але хотів би служити для наших людей, якщо б таке вдалося. А для цього варто поговорити з місцевими священиками. Можливо, вони дозволили б якщо не кожної неділі, то хоч би раз у місяць відправляти. Я відповів, що не знати як би воно було, але ідею підійти до отця–настоятеля і переговорити підтримую. Правда, отець Олександр напер на мене, що це треба зробити вже. Хоч я не дуже ще вмів по–іспанськи говорити. А він взагалі не вмів.

Ну, і ми пішли в церкву прямо таки в той самий день. Знайшли отця, котрий нас дуже приємно прийняв. З тяжкими бідами, наскільки вмів, я розказав йому, що то є наш греко–католицький священик, який приїхав з України. І ми хотіли хоч би раз у тиждень Службу Божу правити. І чи то можливо таке? Він нам не відказав. Запитавши, чи є нас багато, порадив повідомити всіх наших земляків, що в наступну неділю в такій–то годині відбудеться українська Служба Божа. А тоді вони подивляться: якщо збереться багато людей, то будуть щось рішати. Словом, за тиждень ми «циганською поштою» повідомили один одного, кого могли. І на першу Службу Божу зійшлося багато людей. А потім через два тижні відбулася друга, і було ще більше люду. Навіть приїжджали українці з сусідніх містечок, коли почули, що є наша церква.

Хочу додати, що ми в перший же день, коли побачили отця Олександра, поїхали з Петром зі Золочева в той цирк, де він працював, і забрали його з речами до себе до хати. Він у нас прожив більше як два місяці. А потім, коли став, як то кажуть, на ноги, знайшли йому окрему квартиру. Відтоді він уже сам давав собі раду.

Г: – Протягом деякого часу Любчик входив у церковне братство. А наш син прислуговував два роки біля священика, ще як в іспанській церкві правилося. Одного разу відбулося дуже велике загальноміське свято на морі. Здається, посвячували щось. То Маркіян прислуговував під час урочистої церемонії. А Любчик і наші ходорівчани теж були задіяні на тому святі.

 (Закінчення незабаром)

Бесіду веде Любомир КАЛИНЕЦЬ.