ТВОРЧІСТЬ ХОДОРІВЦІВ: поезія Романа Чорного

Posted on Чер 9 2015 - 7:08am by Любомир Калинець

Нещодавно в рубриці «Хто є хто» ми розповіли про заступника директора Ходорівської ЗОШ №1 Романа Чорного. Сьогодні хочемо винести на ваш суд його поезії, які увійшли до збірки «Свічадо душі», надрукованої дрогобицьким видавництвом «Коло» в 2111 році.

Obkladynka

В анотації до книжки сказано: «Свічадо душі» – нова книга Р.Чорного. Як і в попередніх книгах «Акварелі серця», «Істини життя» автор уміло захоплює читача «чарами поезії», насиченими яскравим променистим духом любові до життя, до рідної землі, до України. Ідейно-естетичний зміст як поетичних, так і прозових творів співзвучний з духом та реаліями нашого час,у нашого неоднозначного сьогодення.

Актуальна тематика творів, вміла і доступна інтерпретація висловленого і зображуваного віднайде і зацікавить широке коло читачів».

А зараз запрошуємо вас у світ поезії та прози Романа Чорного.

ПЛЕКАЮ СЛОВО

В душі плекаю довго своє слово,
Зігріте, вмите – вірю проросте.
В рядку розквітлім дзвінкояворово
Комусь до серця радість піднесе.

Купаю в думці довго своє слово
В надії, що між люди попаде.
І тихо, ніжно – та не гонорово
В душі комусь голівоньку складе.

Молочу й вію від полови слово.
Гартую дух його, мов на мечі,
Щоби у мові нашій калиновій,
Слова, мов перли, сяяли в росі.

Я ГРІШНИЙ

Я грішний теж, я не святий,
Пишаюсь чимсь, за чимсь жалкую.
Та я в житті не був слизький
І віру мав завжди тверду я.

Несе життєва течія,
Себе, бува, картаю гнівно.
Є в чомусь і моя вина,
Що не воскресла Україна.

* * *

Яка, кохана, ніч чарівна,
Від цвіту аж п’янкі сади!
Душі щемливий поклик рвійний
– О мить прекрасна, не спіши!

І сльози радості на віях,
Ледь шепче мила: «Справжній рай».
Я ж соловейка на колінах
Попрошу: «Ще нам поспівай».

ЛЮБЛЮ

Люблю нелегке це життя,
Люблю Вкраїну і над нею небо.
Старі діброви, тихий плин Дністра,
Здається, щастя й більшого не треба.

Люблю як в травах сріблиться роса
І туркотіння горлиці на клені,
Люблю як лине пісня чарівна
Й колише душу в маминій хатині.

Люблю гул бджіл у липовім цвіту,
Люблю весну п’янку із солов’ями.
Церковний спів в неділеньку святу
Таїну свят з сім’єю і батьками.

Люблю я мови зваблену струну,
Красуню – пісню нашу солов’їну.
Хіба знайти у світі ще таку,
Як чорноброва наша Україна?

ДЕ ЗОРЯ?

– Це ваша ніч, – нашіптують сади,
І зірка ваша так яскраво сяє.
– «О зоре, – прошу, рідна, не впади,
Бо кажуть, впадеш – щастя забираєш».

Зоря не впала, і раділи ми
Разом в саду з хмільними солов’ями.
Та по дорогах різних ми пішли,
Й зоря не сяє ця під небесами.

Благаю в згадках: «Ноче, поверни!
Чарівні миті. Хай не з солов’ями…»
А вітер з-за Дністра: «Спливли, спливли…
Давно ці миті разом із роками».

РЯТІВНИЙ ОБЕРІГ

Ще зранку небо повсюдно запнулося лапатими, свинцевого кольору, лахміттями хмар. А рвучкий, ніби розгніваний вітер, намагався, здавалося, очистити небозвід і очевидно тому з якоюсь злістю гнав розкуйовджені димчасті табуни, що звисали над землею кудись у безвість. Гнані вітриськом отари хмар здригалися і сіяли на грузьку землю сивуваті густі пелени холодного дощу.

Михайлик з цікавістю і трепетною стурбованістю спостерігав через вікно із кімнати, як надокучливий і злий вітер ніби дражнився і розкидав у різні сторони тонесенькі в’юнкі гілки-коси, що зіпнулися біля криниці, і, здавалося, намагався пригнути чи й переламати пружний тендітний стовбурець, аби лише струнка красуня поклонилася йому вже, в даний час, сьогодні.

Можливо, це зваблива осінь, осідлавши вітрогона, нашептала, що молода красуня часто віти простягає і виграє станом до стрункого явора, що височів неподалік, на пагорбі і тому з ревнощів вітровій затіяв такі химерні навколо веремії.

Та особливу цікавість і співчуття зосередив хлопець на жовтогарячий листочок, що якимсь дивом ще тріпотів на одній з гілок берізки. Михайлика вражала стійкість і прив’язаність до материного лона маленької жовтуватої блискітки. Та згодом рвучкий вітрище все-таки підхопив на свої багатоликі крила маленький парашутик з березової гілки і довго натішався своєю здобиччю: то здіймав угору, то котив по землі, то знову танцював і завивав у шаленому екстазі.

Нараз знесилений листочок зачепився на пагорбі за темно-коричневе листя клена, що накидала густо осінь, і за якусь мить наче заховався під широкими крилами кленових побратимів.

Хлопець з полегшенням зітхнув і помітив, наче берізка в той час нагнулася в сторону клена, можливо. У подячному поклоні за надане пристановище для її листочка-кровинки.

Михайлик пригадав вислів дідуся про те, що все у навколишньому світі має право на життя. І тільки добро та любов є рятівним оберегом всього сущого.

Storinka

МОЯ РІДНА УКРАЇНО! О, УКРАЇНО, МАТІНКО МОЯ!

Народжений з ласки Божої у твоєму лоні, окутаний і виколисаний Галицьким краєм та прикарпатськими вітрами, напоєний животворною водою із цілющих надр твоїх, леліяний ніжними щедрими променями небесного світила-сонечка, вихований на ментальних традиціях і обрядах чудової родини, що ревно сповідувала Господні заповіді, загальнолюдську мораль та колоритну ідентичність українства.

Україно моя! Я завжди пишався і захоплювався твоєю неповторною красою, твоєю величчю, навіть тоді, коли ти у стані жебрацькому та убогому. Передусім, я горджуся твоєю пречудовою найспівучішою назвою з-поміж інших держав світу – Україна! Справді, лише сім магічних букв, а яка велична музика, яке променисте звучання – Україна!

Краю мій! Твоя божественна краса, мабуть, спричинилася і до твоєї недолі, бо часто завидющі і загребущі злі сусіди намагалися оволодіти Україною, привласнити твої багатства, зганьбити, принизити, а то й викорінити чудові Господні коди: мову, пісню, а також культуру, історію, ментальні звичаї та обряди. Тому твій історичний шлях – це шлях кривавої боротьби за виживання, за волю і соборність, за незалежність. Важко знайти ще посеред світового співтовариства державу, яка б стільки разів на історичному шляху сходила на криваву голгофу, як ти, моя нене, Україно! Та все-таки я вдячний Богові, що у тебе, Україно, є прекрасний Ангел-хоронитель, який вимолює у Всевишнього Пророків Духу, жертовних лицарів, які беззавітно служать і рятують тебе.

Мене часто хвилює думка про те, а за які це гріхи наша нація спокутує віками горе від війн, міжусобиць, голодоморів та спустошення? Володіючи найродючішими землями, де є достатньо води і щедрого сонця, маючи казкові діброви і полонини, моря і гори, багаті сировинні запаси, твій народ, Україно, неодноразово опинявся у трагічній ситуації, приреченого на голодну смерть, твоя титульна нація і сьогодні, на жаль, постає перед світом в іпостасі жебрака та злидаря.

Може тернистий шлях Україні відведено за гріхи тисячоліть, бо в товщі років ми волочимо і сіємо між собою жахливі віруси зависті, ненависті, словоблудства, чванства і зради? Чи може це прокляття старовірів-українців на віку за насильне впровадження християнства, за глум князівських воєвод над культурними спорудами і обрядами? А може за те, що відкинули, відцуралися Бога і ще й сьогодні не прийняли його у храм своєї душі? А може…? Та це вже вердикт Вищого Закону, Вищого Божого помислу.

І все ж я гордий і щасливий, що я – українець, що моя нація є спадкоємицею величної державної трипільської цивілізації, славної княжої і козацької доби. Я безмежно гордий з того, що моя нація мала милість у Бога отримати таких велетів і Пророків Духу, як Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Василь Симоненко, Василь Стус, Ліна Костенко, а також звитяжців-лицарів: Дмитра Вишневецького, Богдана Хмельницького, Івана Богуна, Івана Мазепу, Симона Петлюру, Степана Бандеру, Романа Шухевича та ін.

Я чітко усвідомлюю і пройнятий твердим переконанням, що земля України дарована Богом українцям для розвитку і розквіту українського роду; титульною і панівною нацією в Україні повинні бути українці.

А тому визнаю й сповідую думку про те, що відродження української нації – це сенс і мого життя. Визначальними для мене є гасла: «Бог і Україна!», «Українець – господар на своїй землі!» Я завжди готовий словом і дією обстоювати честь і національну гідність, а при необхідності віддати і життя за тебе, Україно! Я намагаюся щоденно зміцнювати у собі:

– щиру любов до рідного краю і підживляти віру у щасливе прийдешнє України;

– утверджувати і гартувати всеперемагаючий дух української національної ідеї, святу пошану і любов до рідної мови, пісні та культури.

Усвідомлюю теж моральну відповідальність перед пам’яттю моїх дідів і прадідів, які сотні літ вимолювали волю і боролися проти рабства, а часто й гинули у муках за ідеали свідомого українця.

І тому найзаповітніша мрія мого життя – вільна, квітуча і могутня Українська держава!

ПОСАДЖУ КАЛИНУ

Посаджу калину біля хати,
Пишно кущ весною зацвіте.
Буде всіх красою дивувати,
Хто до двору нашого прийде.

Посаджу калину біля тину,
Хай вона в пошані зустріча
Всіх знайомих, нашу всю родину,
Хто прибуде зблизька чи здаля.

Посаджу калину біля брами
На добро і многії літа.
Хай дітей вітає, які до мами
В рідну хату з даль-доріг спішать.

Посаджу калину над рікою,
Де вітерець пустує по вербі.
Хай Вкраїну велича красою
Пишний символ нашої землі.

Ведуча рубрики Квітка ЛЮБЧЕНКО.