Буквально нещодавно на нашому сайті було поміщено мій допис під заголовком «У Ходорові мають на меті відновити будинок, у якому засідала дипломатична місія країн Антанти та командування Української Галицької Армії». Невдовзі скорочений варіант цього ж матеріалу я подав до «Львівської газети» уже під заголовком «Будівля, яка чекає на належну пошану». Сподіваюся, що його ось-ось надрукують. Є бажання помістити інформацію на шпальтах газети «Експрес».
Чому я так міцно, неначе воша до кожуха, «вчепився» за цю тему? Відповідь проста, як рейки колії. Мені не байдужа доля приміщення, в якому відбувалися важливі історичні події, де перебували видатні постаті української історії. Тут, не побоюся твердити, вершилася світова історія. Врешті-решт, якщо хочете, відчуваю величезну гордість за цю будівлю, в якій пройшли кращі роки моєї шкільної юності.
Так-так, у цих стінах я мав нагоду, а заразом велику честь, навчатися упродовж восьми літ, починаючи з 1969-го і завершуючи 1977 роком. Повірте, що це не просто високі слова, за якими пустий звук. Тут мене навчали педагоги від Бога, які вкладали не тільки свої знання, але й намагалися посіяти як у моїй душі, так і в інших, зерна доброго та вічного. Серед цих, з великої літери, учителів назву мою першу вчительку Катерину Карпівну Діброву, класного керівника Антоніну Сазонівну Мікулу, а також Лідію Іванівну Триленко, Василя Андрійовича Ковтала, Івана Григоровича Пурія, Іванну Йосипівну Вйонцак, Степана Федоровича Кобильника, Володимира Йосиповича Чмира, Віктора Григоровича Кир’янчука, Марію Василівну Василенко, Наталію Митрофанівну Байко, Надію Терентівну Манишин, Степанію Теодорівну Слободу.
Сподіваюся, що своїми діями та вчинками завжди намагався якось «просувати» свою рідну школу, долучатися до організації різних заходів, пов’язаних з нею. Багато хто пригадає, зокрема, зустріч випускників під час Всесвітнього з’їзду ходорівців у вересні 1995 року. Потім, коли подався на заробітки в Іспанію, знову ж таки під час одного з приїздів додому влаштував ще один подібний захід, який переріс у зустріч поколінь. Тоді в міському Будинку культури силами випускників різних років ми провели чудовий концерт, а неформальну частину влаштували в стінах школи, а не в ресторані, як це, зазвичай, прийнято робити.
Потім через ще одного випускника, а саме Володимира Мелеха, передавав різні інформаційні матеріали (книжечки, брошурки, фотографії), надіючись, що з їхньою допомогою в школі виготовлять бодай який-не який стенд, що розповідав би про не таку вже далеку історію. Не знаю чи до цієї ідеї дослухалися.
До речі, неодноразово піднімав питання встановлення меморіальної дошки на різних рівнях: починаючи від школи і завершуючи міською радою. На жаль, поки що до конкретного вирішення цієї справи не дійшло. А може цей час нарешті «пробив»?..
Довідавшись про бажання дирекції школи проводити ремонт фасаду, почав просити вже згадуваного Володимира Мелеха, який має досвід праці в галузі архітектури та містобудування, щоб він особисто поцікавився проектом реставраційних робіт. Щоб усе було продумано належним чином, аби збереглася «історичність» будівлі. Щоб популярні тепер «євро-ремонти» не змінили її «лице» в гіршу сторону.
Оскільки на ремонт потрібна кругленька сума, потрібно добре помізкувати, де її відшукати. Вважаю, що сил однієї школи, навіть усього міста буде недостатньо. Зрештою, це – справа не міського і навіть районного масштабу. Якщо тут відбувалися важливі події всеукраїнського, а то й світового значення, то до відновлення фасаду могли б долучитися відповідні інституції значно вищого рівня. Чи не можемо ми просити про визнання будівлі нинішньої ЗОШ №3 пам’яткою архітектури? Якщо ні, то чи не претендує вона бодай на охорону з боку держави? У такому випадку про це нагадувала б невеличка вивіска на кшталт: «Національна святиня. Охороняється державою», або просто «Охороняється державою».
Розпочати треба з обласного рівня. Ось тут би вартувало долучити сили наших обласних депутатів: Андрія Кота, Івана Грицьківа (на скільки мене не підводить «чуйка» – випускника школи, а заодно і сина мого однокласника, також Івана Грицьківа). Є ж у Львові відповідні інстанції, які займаються охороною історичного середовища. Треба, передусім, постукати у двері до них. Є також структури в складі Львівської обласної ради народних депутатів та облдержадміністрації. Не минати і їх десятою дорогою.
На всеукраїнському рівні наші інтереси може представляти депутат Верховної Ради Олег Канівець (хоча у світлі останніх подій, коли він вийшов зі складу «Батьківщини», не відомо, чи можна на нього розраховувати), а також інші депутати від Львівщини, яких не варто випускати з поля зору. Через їхнє посередництво ми б змогли звернутися до посольств, скажімо, Англії, Франці, Італії та США в Україні. Представники саме цих країн брали участь у нарадах з керівництвом ЗУНР, Української Галицької армії та Симоном Петлюрою, що тривали в Ходорові 1919 року. Не секрет, що посольства інших держав під деякі проекти в Україні виділяють кошти. Може, і на нашу долю щось би перепало. Адже ці країни можуть бути зацікавлені в інформації про їхніх попередників з місії Антанти. Це – історія, яку в Європі шанують. Не знаю чи щось з того вийде, але спробувати можна. Як мовиться, хто стукає, тому відчиняють.
Ясна річ, і наш Ходорів не оминаймо стороною. Скільки депутатів теперішнього скликання міської ради закінчили третю школу і здатні провести рішення на її підтримку? Можливо і помилюся в одній-двох особах, але назву їх: уже згадуваний мною Володимир Мелех, Емілія Сахарук (Іванців), Степан Сушайло, Роман Клапко, Степан Осімницький, Любов Абрамів, Оксана Чорненька (Пальваль), Тарас і Руслан Мочарські. Декотрі до того ж ще й підприємці. А якщо залучити ще й інших як з Ходорова, так з-поза його меж? Доплюсуйте до цього списку і тих, хто перебуває на заробітках за «парканом». Що виходить? Даю голову на відсіч, що чимало з них захоче допомогти «Альма-матері» як інтелектуально, так і матеріально.
Щодо інтелектуального. Щоб відзначити 95-ту роковину від часу проведення у Ходорові зустрічей керівництва УГА з місією Антанти, я готовий долучитися до організації науково-популярної (щоб і простому люду було зрозуміло та цікаво) конференції за участю відомих львівських істориків. Сподіваюся, що до нас радо б завітали викладачі історичного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка (серед них: уродженець Молотова Степан Качараба, Михайло Шиманський з Нових Стрілищ, Мирон Капраль з Млиниськ), науковці Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича Національної академії наук України, Українського католицького університету. Більше того, з проректором з наукової роботи УКУ, завідувачем кафедрою церковної історії Олегом Турієм уже розпочато попередні перемовини. Варто запросити також спеціалістів у галузі історії архітектури та містобудування, а в цьому нам може посприяти уродженець Ходорова, проректор з наукової роботи Львівської національної академії мистецтв професор Роман Яців. Навіть без запрошення завітає до рідного містечка заступник директора з наукової роботи Львівської національної галереї мистецтв Володимир Пшик (історик за фахом). Не забудьмо і про письменника Євгена Куртяка, в романі якого «Спалені обози» відтворено події, що відбувалися в Ходорові 1919 року.
Ще одна важлива деталь. Наступного року минає 50 літ з часу заснування, власне, освітнього закладу, який почав функціонувати в колишньому приміщенні повітового суду. Тоді на початках це була Ходорівська восьмирічна школа №3. А як вам, шановні, думка, щоби знову з цієї нагоди організувати зустріч випускників усіх років? Але запланувати її не на літо, як це здебільшого у нас робиться, а на кінець вересня – початок жовтня. Щоб спершу зустрітися й поспілкуватися в приміщенні школи не лише з колишніми вчителями, а і з теперішніми. Рівно ж як і з учнями, що зараз навчаються. Щоб потім урочистою ходою пройти до Палацу мистецтв, де провести урочисту академію. Заразом підготувати гарну концертну програму за участю колишніх випускників, теперішнього педагогічного й учнівського колективу. Але щоб гостину з танцями під живу музику (як же без них) влаштувати не будь-де, а таки в школі. З цією метою можна уже й оргкомітет створити, який би займався оповіщенням колишніх випускників, а також вирішував інші організаційні питання. Впевнений, що не знайшлося б таких, хто б у цей святковий момент не долучився б своїми пожертвами до відновлення рідної школи.
І насамкінець. Знайдуться такі, очевидно, хто за ці думки готовий назвати мене базікалом. Щоб не проголошувати пустопорожніх закликів, обмежуся висловлюванням, яке обрав своїм дивізом: «Робіть зі мною, робіть як я, робіть краще від мене». А краще: нумо, разом!
З любов’ю до рідної школи Любомир КАЛИНЕЦЬ.