Тепер він — архієпископ Львівський Української Греко-католицької церкви. І на цей високий престіл зійшов 10 листопада 2005 року. А ще він наш недалекий земляк, бо народився в селі Липиці Миколаївського району в 1952 році. Попри це, мушу зауважити, що знайомий з теперішнім владикою відтоді, коли він ще був священиком монашого згромадження Чину найсвятішого ізбавителя, або отців-редемптористів, як прийнято їх називати. У червні 1998 року ми зустрілися не так далеко від нашого Ходорова — в селищі Гніздичів. А якщо бути дуже скрупульозним, то на присілку Кохавино.
Отож прошу любити і шанувати: мій співрозмовник — отець Ігор Возьняк.

 

Чому люди ідуть в монастир? Таке запитання виникає в багатьох з нас, коли бачимо молодих ченців чи черниць. Не секрет, що з позицій світського життя не завжди спроможні дати правильну оцінку істинних причин такого кроку. Тому й міркуємо собі, що до цього спричинилося нерозділене кохання, сімейна драма, життєві негаразди й таке інше. І мало хто з нас припускає, що юнака чи дівчину кличе до монастиря голос Божий, щире бажання служити Всевишньому.

Перебуваючи у монастирі святого Герарда отців–редемптористів у Кохавино, я з зацікавленням, що граничило з захопленням, спостерігав за молодими питомцями новіціяту, який розміщується у монастирських стінах. Майже всі вони вразили мене статністю, підтягнутістю, бадьорістю, ввічливістю. Власне, на їхнє попереднє і теперішнє життя, як і на їхній внутрішній світ, попросив пролити світло отця Ігоря Возьняка. Він, як ніхто інший, знає про юнаків чимало, оскільки згідно з розпорядженням Львівської провінційної управи Чину найсвятішого ізбавителя призначений магістром, тобто безпосереднім керівником новіціяту.

– Отче, охарактеризуйте коротенько ваш заклад. Коли починається навчання, скільки воно триває? Нинішні новики – хто вони?

– Новіціят – це початок духовної формації, під час якої наші вихованці накопичують необхідний багаж, аби надалі змогти провадити духовне життя в монастирі. Розпочинаємо ми його щороку 19 серпня. Слава Богу, що зараз є з ким починати. Бо в попередні роки виникали проблеми з набором. Триває новіціят рівно один рік.

Нині маємо 14 братів–новиків. Вони, в основному, є вихідцями з Львівської та Тернопільської єпархій. Це, здебільшого, – молоді хлопці, які торік закінчили середню школу. Лише двоє пройшли загартування в рядах збройних сил. Я б сказав, що, загалом, теперішній новіціят дуже добрий за своїми якісними характеристиками, тобто зрілий. Неозброєним оком помітно, що хлопці намагаються провадити духовне життя. Крім цього вони починають знайомитися як з правилами нашого згромадження, так і з конституцією, уставами, правилами нашої провінції, новіціятським регламентом. А ще кожен з них отримує персональне доручення. Ми задаємо їм підготувати реферат або з історії, або з обрядовості, використовуючи довідкову літературу. Деякі з цих робіт потім потрапляють до стінної газети, яка видається переважно до свят. Її може прочитати кожен бажаючий на дошці перед церквою. Не можу не відзначити цьогорічну особливість. До закінчення новіціяту брати вирішили підготувати театральну виставу. Тому взялися до справи з радістю і завзяттям. Отож ті, хто побуває у нас 19 серпня, стане свідком надзвичайно цікавої прем’єри. Хвилююся, ясна річ, і я, бо хочу, щоб їхній задум втілився якнайкраще.

– Про молитву ви вже й не згадуєте, бо це, напевно, повинно бути само собою зрозуміло.

– Звичайно, щодня кандидати до чернецтва віддають спілкуванню з Господом дуже багато часу. Його навіть неможливо точно вирахувати.

– А чи практикується бодай якесь спілкування з «зовнішнім світом»?

– Новіціятське правило передбачає постійне перебування в монастирі. Але інколи ми все ж покидаємо його стіни. 2 квітня, коли минає роковина смерті єпископа Миколи Чарнецького, їдемо до Львова на Личаківський цвинтар, щоб помолитися над його могилою. Плануємо також недалекі прощі до Почаєва, Гошова, Зарваниці. Нещодавно в гостях у нас перебували новики Крехівського монастиря отців–василіян. Тепер ми, в свою чергу, готуємося відвідати Крехів.

– Отче Ігоре, ви з першого дня спостерігаєте за своїми вихованцями. З якими думками вони приходять в монастир? Чи завжди молоді люди керуються прагненням повністю посвятитися Богові, чи тут приховані інші причини? Чи усвідомлюють до кінця на що зважуються, ідучи в монастир?

– Надзвичайно цікаве і важке запитання. З цього приводу ми проводили окрему зустріч, на якій кожен розказував про свій прихід до монастиря. Виявилося, що ці шляхи не подібні один на одного. Часом – це дуже складна та звивиста дорога.

Наприклад, один з юнаків розповідав, що протягом деякого часу намагався втікати від цього покликання, вишукуючи різні способи, аби заглушити бажання. На деякий час навіть поїхав подалі від дому. Але, скільки б він не опирався, внутрішній голос кликав його до монастиря. І врешті–решт він прийшов сюди. Майже всі брати, з котрими мені довелося розмовляти, стверджували, що відчувають внутрішній голос, котрий їх кличе. А це – найголовніше, коли чутно поклик Всевишнього. Натомість якщо людина іде в монастир з якимись своїми корисливими міркуваннями або інтересами, то це не є покликанням, а втратою часу. І тоді навіть, я б сказав, виникало б питання про спасіння душі такої особи.

Але наведу також і цілком протилежний приклад. Один з братів щиросердечно признався, що не відчуває в душі жодного покликання. Йому не властиві ніякі хвилювання, про які розповідають інші новики. Отож він невдовзі відійде.

Ще кілька важливих, як на мене, деталей. Після кількох місяців перебування в новіціяті, брати не побоялися висловити думку про те, що дещо по–іншому уявляли собі монаше життя. Але найбільшим відкриттям для більшості з них стало усвідомлення потреби в постійній праці над собою. Копіткої щохвилинної праці над очищенням своєї душі, над своєю волею, своїм внутрішнім «я». Новики стверджують, що легше граніт науки довбати, аніж боротися зі своїми злими звичками, різними спокусами.

– Серед людей світських побутує така думка: щоби втекти від життєвих проблем, юнаки і дівчата прагнуть сховатися за монастирськими стінами. Яка ваша думка?

– Я б радив так категорично не висловлюватися. Не варто зачесувати всіх одним гребінцем. Хоча, погоджуюся, буває по–різному. Отці, котрі провадили новіціят до мене, розказували, що якось до монастиря приїхав один поважний чоловік. Хотів конче вберегти сина від служби в армії, тому вирішив спровадити його сюди. Хлопець «покрутився» два чи три дні, а потім заявляє: «Ні, я краще піду до війська, аніж маю бути в монастирі. Тут дисципліна ще суворіша». Зрозуміло, що юнак не мав на увазі суворість, яка межує зі страхом, залякуванням. Суворість полягає у великій вимогливості до себе. Людина повинна навчитися панувати над собою. Тому вважаю, що до монастиря ніхто не може втекти, якщо не має покликання. Отож закликаю таких, хто думає про подібну втечу, не будувати намарно ілюзій.

З цього приводу пригадую ще один випадок, який трапився нещодавно. Приходить середніх років мужчина. Живе з нами день, другий. А потім каже: «Не моє це місце. Я, нібито, відчуваю покликання до священства, але це – зовсім інше. До монашого життя потрібне особливе покликання». Цей приклад засвідчує, що навіть між покликанням до священства і до монашества існує істотна різниця. Далеко не кожен душпастир може виплекати в собі характеристики, притаманні для представників монаших спільнот: безшлюбність, посвяту, послух, убозтво.

Покликання до монашества – це дар Божий. Під час роздумів про це брати висловилися приблизно так: «Тепер ми зрозуміли, який величезний дар отримали. Цей дар більший за всі інші, які Господь уділяє людям». Принагідно насмілюся твердити ще й таке. На мою думку, кожен монах має своєрідний нахил до лідерства. Коли він провадить праведне життя, святе життя, то лідирує духом. Це від того, що перемагає зло, злих духів. І цим самим допомагає людям, які борються з ними. Пам’ятаєте, що сказав злий дух про Івана Віянея? «Якщо б таких три Віянеї на Францію, то я не мав би що робити там». Значить, святість життя особи – це таке духовне лідерство, яке побиває зло.

– А тепер поговорім про батьків. Хтось з молодих людей отримує їхню згоду. Але є багато випадків, коли тато й мама негативно ставляться до того, що їхні діти вирішили пов’язати свою долю з монастирем.Чи стикалися ви з такою проблемою?

– Звісна річ. Ми знаємо деяких батьків, котрі не зовсім прихильні до того, що їхні діти знаходяться тут. Під впливом чого склалася така думка? Не секрет: в дуже багатьох сформувався стереотип, що до монастиря ідуть люди не придатні, так би мовити, до життя в суспільстві. Слабохарактерні, апатичні й тому подібне. Таке уявлення – хибне.

Ми, до речі, не візьмемо в монастир хворих. Тут повинні перебувати люди з міцним здоров’ям. Особливі вимоги ставимо до психічного стану. І це неспроста, адже потрібно витримувати величезні психічні навантаження. Тому велику надію покладаємо на молоду парость нашої спільноти, яка проходить вишкіл у новіціяті.

Повертаючись до проблеми батьків, зауважу, що приїжджаючи сюди і спостерігаючи за своїми синами, погляди їхні, до певної міри, змінюються. Одна сімейна пара, скажімо, поділилася зі мною, що не побачила у нас стареньких монахів, котрі відстали від життя. Натомість їх приємно здивували такі ж юнаки–ровесники, як і їх нащадок. Думки родичів трансформуються ще й тоді, коли вони чують, що брати люблять і вміють пожартувати. А ще радіють тому життю, якого зазнали за монастирськими стінами. Коли ж приходить усвідомлення того, що їхній син не помилився у своєму виборі, тоді кажуть: «Ми дуже щасливі, що наша дитина прийшла сюди».

– Яка доля чекає на хлопців після закінчення новіціяту? Чи всі вони потім залишаються в монастирі?

– Після новіціяту майже всі підуть на навчання. У них є можливість вибрати два шляхи: хтось служитиме Господові Богу простим ченцем, а хтось – священиком. Останнім щонайменше шість років потрібно ще вчитися. Але якщо брати також бажатимуть студіювати якісь науки, то їм це дозволяють.

Чи всі стануть монахами? Ми б хотіли, аби так було, але, зрозуміло, що силоміць нав’язувати таку ідею ніколи не станемо. В кожного обов’язково мусить бути свій вибір. Отож, якщо наш питомець після новіціяту повернеться до світського життя, трагедії не робитимемо. Це навіть на краще, коли людина зрозуміла, що не має покликання. Таким чином, не мучить ані себе, ані інших.

– Отче, чи можуть молоді хлопці, які стали новиками, реалізувати себе ще й  у інших сферах. Скажімо, є серед них, мабуть, і спортсмени, і музиканти, і художники, і поети. Чи на ці «розваги» в монастирі накладено табу?

– Нехай ні в кого не складеться враження, що всі попередні захоплення треба залишити поза монастирськими мурами. Маємо в новіціяті тенісний стіл, отож брати у вільний час можуть з’ясувати, хто з них кращий у настільному тенісі. Якщо гарна погода, то хлопці грають у футбол або волейбол. Ми навіть заохочуємо їх, щоб вони побігали трохи, удосконалюючи свій фізичний розвиток. Мудро сказано: у сильному тілі міцніший дух. Тому часто їм раджу, щоб зранку, коли встають з ліжок, зробили фіззарядку. І вони прислухаються до цієї поради.

Є серед наших питомців і такі, що пишуть вірші. Ми інколи друкуємо їх у нашій стіннівці. Дехто пробує свої сили у написанні невеличких прозових мініатюр. І це, до речі, в них виходить непогано. Один з хлопців вміє грати на кларнеті, другий – на клавішних інструментах. Інколи, у вільну хвилину, вони щось пробують награвати. Додам, що завдяки цьому в їхній спільноті, направду, складається дуже доброзичлива атмосфера. А це допомагає і мені у їхньому вихованні. Не треба зайвий раз закликати кожного сприймати ближнього таким, яким він є, враховуючи його недоліки, хиби.

– Чи вбачаєте якісні зміни у ваших вихованцях упродовж року, проведеного в новіціяті?

– Зауважив ось яку річ. Інколи брати відвідують лікарню. Очікуючи в черзі до стоматологів чи інших лікарів, вони чують як люди висловлюються про різні повсякденні житейські справи. Повертаючись, кажуть: «Нас ці дріб’язкові речі вже не хвилюють. Ми стаємо далекими від них». Значить, їх цікавить інше – духовне життя. Вони намагаються допомагати духовно як собі, так і іншим. Це не може не тішити.

Надруковано: двотижневик «Мета» Львівської архієпархії УГКЦ, 15 червня 1998 р.
Оновлено: Мадрид, грудень 2012 р.