Можна чимало розповідати про наші нелегкі заробітчанські будні. Зрештою, я вже це намагався зробити в кількох публікаціях. Зокрема і про свої походеньки за тридев’ять земель від рідних країв щось нашкрябав.
Але, як мовиться, не хлібом єдиним. Не лише думками про заробок копійчини ми живемо. І святкуємо, і молимося, і подорожуємо. А дехто ще й свою улюблену справу робить – ту, до якої прикипіло серце вдома. Хтось малює, інший вірші творить, а дехто вишиває, мережить, на рибалці чи на грибах пропадає. Якось, коли прочитав один із фантастичних романів мого доброго знайомого зі Львова Юрія Івановича, то спала на думку така віршована фраза: «Це ж треба звар’ювати, щоб на заробітках романи писати». Тому напрошується цілком закономірний висновок: життя не припиняється, не дивлячись на те, що ностальгія деколи так «дістає», що вовком вити хочеться.
Словом, якщо конкретно про мене ідеться, то я не полишаю свій журналістський фах. Коли-не коли та й щось «намалюю», як кажуть, для душі. Хоча журналістом себе за даних обставин не вважаю, бо офіційно не працюю в жодному засобі масової інформації. А так: то там, то сям щось закину, коли цікаво стає та й час для цього знаходиться.
Одну з таких «писанин» дозвольте запропонувати вам для ознайомлення, мої дорогенькі земляки. Можливо, комусь і цікаво стане, а хтось і на згадку про своїх знайомих надибає. Тож, у добрий час. Читайте, шановні!
…Ще не встигли вивітритися трепетні спогади від попереднього благодійного ярмарку, проведеного торік 29 листопада, а український культурно-освітній центр «Дивосвіт» в передмісті Мадрида Алькорконі знову заполонили дивні-предивні пахощі делікатесів, кулінарних і кондитерських шедеврів, духмяних напоїв і тому подібне.
Як і минулого року теперішній захід було приурочено благородній меті – збору коштів для потреб українських воїнів, які постраждали під час бойових дій в зоні АТО. Проте, якщо торік посильна лепта дивосвітівців була, так би мовити, заочною, оскільки двадцятирічний мешканець міста Миколаєва обласного Сергій Ільницький перебував в Україні, і їхні пожертви було спрямовано туди, то його травмовані ровесники, що прибули для реабілітації в країну Дон Кіхота тиждень тому, стали бажаними гостями на «українському острівці в іспанському морі».
Власне, ця урочиста субота була поділена на дві частини: перша – благодійний ярмарок, а друга – зустріч мужніх захисників нашої вітчизни. Про це – коротенька розповідь, яку розпочнемо, дещо змінивши порядок денний. Передусім поведемо мову про ключовий момент цього дня, а саме про перебування в стінах суботньої школи (до речі, найбільшої в Європі), що є невід’ємною частиною центру, новітніх героїв.
Івана Кушнєрьова із Запоріжжя, Сергія Товстика з Дніпропетровська та Василя Рокицького з Івано-Франківська зустрів живий коридор з учнів, їхніх батьків і вчителів. Лунали оплески на їхню адресу, звучали вигуки: «Слава Україні! Героям слава!», «Молодці!», «Дякуємо!», які супроводжували хлопців до актового залу. А там на них очікували потиски рук, обійми, щирі слова підтримки та… сльози.
Розпочинаючи акцію вшанування звитяжців, директор центру Наталя Бондаренко проголосила: «Маємо честь зустрічати в школі наших воїнів – відважних героїв, які з мужністю та вірою в краще майбутнє стали на захист нашої землі. Тим паче в такий знаменний день для всього світу й зокрема для нашої України: день 70-ї річниці перемоги над нацизмом.
Ще одна пам’ятна подія для нас це те, що наша школа отримала від воїнів, які зараз перебувають в зоні АТО, як подяку за отриману допомогу та малюнки наших учнів, цінний подарунок, який ми будемо берегти і шанувати. Це – державний прапор, підписаний воїнами однієї з розвідувально-диверсійних груп Збройних Сил України».
Після внесення цього стяга слово було надано Антоніні Патиченко – волонтерці, яка разом з Василем Зайцевим робить усе для того, щоб допомога від «Дивосвіту» потрапляла безпосередньо до бійців, які воюють на передовій. Саме Тоня і Василь посприяли, щоб це знамено з підписами доблесних захисників нашої вітчизни стало святинею «Дивосвіту».
Завершуючи привітальне слово, Н.Бондаренко ще раз звернулася до трьох гостей-воїнів: «Від імені всього педагогічного колективу, від наших учнів, від імені батьків і усіх однодумців висловлюю вам щиру подяку за те, що ви, забуваючи про страх, біль і безпеку, встали на боротьбу з ворогом. Кожен з вас усвідомлював, що може загинути в будь-яку секунду, але раз за разом піднімався в бій, захищаючи свій дім, родину, нашу Батьківщину. Ми пишаємося вами. Низький вам уклін!»
Своєрідним дарунком героям від колективу центру став невеличкий концерт, підготовлений силами учнів і педагогів. Переконаний, що виступи двох Христин – Наумової та Ляхоцької, як вихованців музичних керівників Оксани Маланяк і Лілії Ткачук, а також Андріанки Ляхоцької не могли не зачепити душу гостей.
Висновок про це напрошувався самим собою, варто лиш було поглянути на їхні радісні обличчя. Навіть Сергій Товстик, який виглядав особливо пригніченим і незворушним, розцвів усмішками.
Безсумнівно, схвилювали хлопців і слова, виголошені вчителькою фізики та математики Надією Леськів (однофамілиці наших ходорівчан), яка на своїй власній долі відчула «крижані обійми» кількох воєнних боєнь. Так, два її прадіди брали участь в Першій світовій війні в лавах українських січових стрільців. А один з них, Кароль Андрієвський, загинув у боях за гору Маківку в травні 1915 року (100-річчя цієї січі урочисто відзначено нещодавно). В рядах усусусів воював також і її дідусь Іван Кузьмій. Інший дідо, Іван Андрієвський, виніс на своїх плечах усі тяготи Другої світової війни. А ось чоловік Надії Михайлівни Євген Леськів став учасником бойових дій в Афганістані в складі вертолітного полку під час радянської окупації цієї країни. Тому особливо уважно вслухалися воїни в зворушливі слова вчительки, які виринали з глибин її чуйного материнського серця.
Як уже мовилося, попутниками цих урочистостей стали сльози. Не втрималися навіть хлопці-старшокласники. Щоправда, буквально кількох моїх слів вистачило, щоб заспокоїти Владислава Телев’яка. Зауважу, що це, ясна річ, були сльози не пацана, а мужа… Як висновок: один такий захід вартує кількох десятків пустопорожніх виховних балачок. Бо лиш на таких прикладах з реального життя наша юнь зросте по-справжньому патріотичною і відповідальною. Переконаний на всі сто…
Завершилася концертна програма врученням гостям подарунків, листів наших школярів, грошових пожертв. А їх разом з вирученими під час ярмарку милосердя коштів виявилося не так і мало. Лише від продажу надійшло 1680 євро. А вже в актовому залі було пожертвувано ще понад 900 євро. Сподіваємося, що ця незначна лепта допоможе хлопцям поправити здоров’я.
На цій оптимістичній ноті можна було б і поставити крапку, якби не ще одна важлива акція, яку ніяк не личить обминути стороною. Ви, мабуть, уже здогадалися, що подальша оповідь – про благодійний ярмарок.
…Уже на дальніх підступах до «Дивосвіту» в повітрі можна було відчути надзвичайні аромати. А узрівши столи, що ломилися від домашньої випічки, найрізноманітніших кулінарних виробів, фруктів і напоїв, навряд чи знайшлася б особа, в якої завчасу не почали б розбігатися очі, не перехопило б подих, або ж не покотилася слинка.
Ой леленько! Тут дійсно було від чого задурманіти. Наважуся перелічити бодай деякі зі смаколиків: торти, пляцки, пампушки, кошички, трубочки, рулети, хрусти, пирожні, чебуреки, біляші, вареники з вишнями, канапки, домашня піца, фруктові шашлики і т.п. Хоча це далеко не повний перелік усіх присмаків. Зрештою, краще раз побачити, аніж кількадесят разів почути. Тому пропоную сконцентрувати погляд на фотографіях.
І всю цю смакоту всі бажаючі, а їх набилося міряно-неміряно, куштували, поїдали, споживали, наминали, закладали за щоки, ласували, смакували, лопали, хавали, глитали, лигали, молотили, перли. І робили це так, що ледь пальчики не відкушували, язик не ковтали, животи не надривали, що аж за вухами лящало. Не вірите? Гляньте бодай на цю фотку.
А ще мені особисто сподобалося як чимало з продавців рекламували свою продукцію, як припрошували, закликали, зазивали, нахвалювали і пригощали. Ну, як на справжнісінькому базарі. А ось маленький Сашко Чижевський робив це, награючи на сопілці, й таким чином закликав до столу 7-го класу, де навчається його старший брат Максим, і де торгували його мама Ліля й татусь Ігор.
Не особливо когось виділяючи персонально, все ж одній особі хотілося б приділити більш прискіпливу увагу. Якщо всі класи дружно виставили товари, скооперувавшись гуртом, то випускниця суботньої школи 2012 року Оксана Горін (донька в недалекому минулому директора центру, також Оксани Горін, яка є уродженкою Ходорова; у даний час тут навчаєються донька та племінниця нашої ходорів’янки Людмили Тимашкової) представила свої кондитерські «твори» наодинці. Назвала їх вона по-модерному – «капкейк». І призабула, напевно, що у нас вдома їх називають кошичками, або корзинками. Хоча яка різниця? Факт той, що Сяня самостійно провозилася з ними мало не цілу ніч. Але, як кажуть, гра вартувала свічок. Вийшли кошички в неї смачнющі-пресмачнющі. Більше того, викликали схвалення, що супроводжувалося красномовним прицмокуванням, її іспанських друзів. Вони ж із великим задоволенням викупили в неї залишки солодкої продукції.
Проте не лише марципани, люксуси, фрикаси (призабуті слівця, що загалом означають «делікатеси») були представлені на ярмарку. Тут можна було придбати також і сувеніри, і національну символіку тощо.
І хоч я по тому ярмарку ходив, знимки робив, мед-горівку пив, по губах стікало, та в писочок не попало…
Любомир КАЛИНЕЦЬ. Мадрид, Іспанія.