Євген Коновалець — військовий і політичний організатор

Posted on Чер 10 2011 - 9:20pm by Роман Сметанський

Можливо, що для декого здаватиметься принижуванням постаті полковника Євгена Михайловича Коновальця, якщо вважати його лише за організатора. Я думаю, одначе, що саме ця його виразна властивість зробила його великим.

Про Полковника з’явилося чимало статей та брошур, а у працях про нашу поточну історію в різних спогадах йому присвячено, зрозуміло, чимало місця. Але, в залежності від настанови авторів, це або майже панегірики, сповнені всіляких перебільшень, або тенденційні пояснення, сповнені злоби, запідозри й намагань дискредитувати тощо. Натомість мало безпристрасних, речевих пояснень. Тому нехай буде мені дозволено сказати напочатку, чим, на мою думку, полк. Є. Коновалець не був. Отож, він не був теоретиком і жодною мірою ідеологом, не був також публіцистом чи журналістом. Усім цим він не був, бо за своєю природою та темпераментом просто не хотів бути. Він, щоправда, визнавав згадані ділянки за важливі й потрібні, але ніколи ними не «Захоплювався». Полковникові дуже подобалося львівське окреслення (зрештою, вживане часто тоді у Львові молодими націоналістами, які не надто захоплювалися всілякими ідеологізмами): «революція — то непапари». При всіляких доповідях ідеологічного чи теоретичного характеру він мав радше трохи знуджену міну, і було враження, неначе він хотів би сказати: мовляв, мої панове, я все це вже брав на «першому курсі». Натомість при дискусіях оживлювався, його завжди цікавили передусім особи дискусійні. Полковник ніколи не мав схильности розглядати справи й давати їм оцінку однобічно, з погляду догми чи ідеології, і при тому мав надто розвинений «коммон сенс». Під час «віденської» конференції ОУН, що відбувалася в Празі, влітку 1932 р., одного вечора Володимир Мартинець зачитував учасникам, деякі розділи підготованої до публікації праці «За зуби і пазурі нації». Читав з притаманним йому темпераментом і запалом, але цілий ряд його тверджень та висновків викликав спротив, а частково й обурення. Полковник весь час спостерігав, злегка підсміхався, мовляв, там було повно нонсенсів!

Думаєте, що все написане таке дуже важливе? Завжди важливіші діла, ніж слова. Писалося вже дуже багато, але з цього ефекту не було. Ви на деякі справи дивитеся інакше тепер, а, може, з бігом часу, знову будете інакше дивитися. Отож, треба бути вирозумілим та толерантним. Мушу признатися, що, власне, Полковник і мені дуже заімпонував. Коли йому часом доводилося висловлюватися різко та рішуче, піддавати когось суворій критиці, то я мав думаю, що це йому справляло таки велику прикрість і коштувало немалого внутрішнього зусилля.

Виступаючи з словом, Полковник ніколи не вживав високолетних фраз, а завжди говорив сухо, безпосередньо до речі, хоча часто захоплювався порушеною справою, і було пізнати, що він її глибоко переживає. На всіляких конференціях, більших або менших зустрічах, Полковник не виступав з довгими промовами. Він це залишав іншим. Для себе резервував роль уважливого спостерігача, і учасники відчували, що він їх дуже докладно спостерігає. Полковника трудно вважати за великого полководця, стратега у розумінні керування великими армійськими з’єднаннями в, так скажу, «нормальній» війні. Якщо він і посідав у цьому напрямі талант, то просто не було жадної нагоди його виявити. Сам про себе він залюбки говорив, що він тактик. Але таке окреслення, без сумніву, занадто вузьке, і воно випливало радше з його чисто людської скромности.

Полковник ніколи не давав відчути нікому свого вождівства. Не любив пози і просто не зносив, коли його оточували штучним престижем. Хоча Полковник ніколи не ставав на «вождівські котурни», проте все таки він якось природно тримався дистанції. він не ділив українців, згідно з тодішньою нашою панівною ідеологічною настановою, на, з одного боку, націоналістів, і, з другого боку, на всякого роду опортуністів, пристосуванців і т.п. Він завжди брав до уваги осіб як таких за те, що вони собою посутньо являють, а не за таку чи таку партійну наличку. Полковник був, без сумніву, ідеалістом, але не фантастом-мрійником.

Роман Сметанський