ФАКТ…
В Україні набувають поширення велопаломництва до відпустових місць. У містечку Ходорів Жидачівського району Львівської області молитовні прощі на велосипедах організовують пані Марія Рожко та пані Наталя Звіринська. В інтерв’ю для Радіо Ватикану вони розповіли.
М.Рожко: – Також, дякувати Богу, ходимо й пішки. Найдовша наша проща, в яку ми ходили, це – в Зарваницю. Цього року з Ходорова ми вже вп’яте будемо йти 125 кілометрів. Але, напевно, сам Бог покерував, щоб спробувати і прощу велосипедами. Бо не завжди знаходиться час на піший похід. Додам, що перша проща на велосипедах була також у Зарваницю.
Наші ходорівчани раз на місяць завжди їздять туди автобусом. Але виникло бажання, щоб ще й на велосипедах. Зупиняємося біля кожної церкви, біля кожної каплиці. Молимося за її пароха, за його родину, за всіх парохіян і за всю Україну. Їдемо не тільки асфальтовою дорогою. Господь-Бог таких людей завжди посилає, які багато подорожують, то ж провадять нас польовими дорогами і стежками. А там – соняшники, природа, краса. Тому маємо можливість прославляти Бога ще й серед «дикої» природи.
Наймолодшій нашій прочанці Рожко Олі буде в липні 15 років. Найстарша наша прочанка Наталя Звіринська – неодноразовий учасник прощ, які й організовує часто.
Н.Звіринська: – Чому велосипед? Тому що я за професією біолог і покликана не лише охороняти її особисто, але й закликати до цього інших. Це, перш за все, транспорт, який не шкідливий для нашого довкілля. Одночасно проповідую екологічні теми. З іншої сторони: здоров’я укріплюється. По-третє, таким чином віддаємо шану Господу-Богу.
Прощі організовую давно, в тому числі серед учительського колективу. Ми до Кохавина часто їздимо, щоб почерпнути з духовної криниці благодаті, почерпнути того, що потрібно для життя людського: любові, взаємодопомоги, яких нам так бракує поміж українським народом. І саме тут, біля духовної криниці, все це ми черпаємо в Матінки Божої.
Раніше сюди я, в основному, пішки ходила. Тут щорічно проводилася проща молодіжна, але ось уже другий рік чомусь занепала. Ото ж ми просимо в Бога ласки, щоб це відновилося. Щоб молодь знову заохотити, аби вона 22 травня сюди ішла і прославляла Господа, випрошувала ласки-благодаті не тільки для себе, але й для всієї нашої України. Та перш за все миру.
М.Рожко: – Куди хочемо ще поїхати? Маємо благословення на поїздку в Гошів, Унів. І звичайно, в Зарваницю. А ще поблизу від Ходорова, в 27 кілометрах, є Бориницька чудотворна ікона. Ми також там побували велосипедами. Це одночасно і прослава Бога, і діти, які їдуть чи йдуть з нами, чогось вчаться, щось бачать. Бо не лише сім’єю, роботою, як мовиться, живе людина. Ось сьогодні дитині можливо, важко було вранці встати. Але вона їде і щаслива, що бере участь у такій прощі.
…І КОМЕНТАР
Передусім приємно, що «Радіо Ватикану», а саме його українська редакція, відзначила сам факт велопаломництва наших містян, а також представниць Жидачева, до святого місця, яким є Кохавинський монастир святого Ґерарда отців-редемптористів, або, як його ще називають, Галицький Люрд. Знову ж таки варто поаплодувати організаторському хисту і Марії Рожко, і Наталії Звіринської, які своїм особистим прикладом, заохочують до прощ інших. Врешті-решт, тішимося, що є серед нас сміливці, які наважуються на такі нелегкі з фізичної точки зору заходи. Про духовний бік справи годі й балакати. Його значення неоціниме.
Звичайно, варто перелічити тих, хто цього разу крутив педалі ровериків до Кохавина. Неблизьку відстань туди протягом двох годин в одну сторону долали ходорівці Марія та Оля Рожко, Наталя Магеровська, Володимир Олеськів, Богдан Кручак, Юрій Кухарський, Назар Бабій, а також жидачівці Наталя Звіринська та Оксана Прокопенко.
Є впевненість, що незабаром ходорів’янам підкоряться нові маршрути, а число бажаючих взяти у них участь буде набагато більшим.
Наша довідка.
Кохавино – це присілок поблизу Гніздичева, якого згідно з теперішнім адміністративним поділом фактично не існує. Збереглася лише назва від колишнього поселення, яка знайшла своє поодиноке відображення в місцевій паперовій фабриці, добре відомій своєю продукцією – рулончиках туалетного паперу «Кохавинка».
А так нині це – гніздичівська південна околиця, що потопає серед навдивовиж розкішної природи.
Уже віддавна цей присілок здобув славу знаменитого відпустового місця. Тому неспроста, мабуть, свого часу нарекли його, хоч і доволі претензійно, але дуже влучно, – Галицький Люрд. Ще з XVII століття, відтоді, коли тут об’явився чудотворний образ, він користується особливою опікою та покровительством Пресвятої Богородиці. І нині приходять до неї нужденні та страждущі, які потребують її повсякденної допомоги й ласки. Ті, які прагнуть знайти захисток під покровом Матері Божої Кохавинської.
Якщо ж повертатися до витоків, то початок історії Кохавина, як то часто-густо ведеться, дала легенда.
Діялося це 1646 року Божого. Дідичка, тобто власниця навколишніх маєтків, Анна Воянковська прямувала каретою з містечка Руда до Жидачева. Багниста дорога пролягала повз прегарний кохавинський гай. Несподівано коні завмерли, немов укопані. Коли Анна виглянула з вікна, аби запитати у фірмана, що сталося, її здивуванню не було меж: четверо запряжених вороних упали навколішки, а на старезному крислатому кремезному дубі виднівся неначебто образ Матері Божої з дитятком Ісусом на лівій руці. При цьому внизу на образі проглядав напис, який у перекладі з латинськї мови означав: «О Мати Божа вибрана, Ти – наша пряма дорога». Навколо ж – ясність і дві палаючі свічки. Магнатка, второпавши, що це щось з розряду екстра-надзвичайного, вирішила повернутися в Руду, аби повідомити місцевого пароха. Та треба було ще зрушити з місця скакунів. Лише після того, як пані Анна вийшла з карети і змовила молитву, вони таки звелися на ноги.
Довідавшись від дідички Воянковської про дивний трафунок, священик зібрав групу парохіян, яка вирушила до місця події. Мельник Коробка видерся на дуба, щоб зняти образ, але невідома сила пожбурила його на землю. Більше бажаючих зняти ікону не знайшлося.
Та все ж парафіяни Руди не відмовилися від свого задуму перенести ікону до храму. Ще тричі з почестями в супроводі чисельних процесій вони здійснювали таку спробу, проте щоразу образ предивним способом повертався на колишнє місце…
Легенда про місцеву перлину, якою, безсумнівно, є ікона – це данина усній народній традиції, задокументована у XVIII столітті. Але, як мовиться, диму без вогню не буває. Невдовзі місцеві жителі на місці дуба звели дерев’яну каплицю. Кошти на неї пожертвував київський воєвода Євстахій Виговський (швидше за все, син гетьмана Івана).
Сюди 1680 року і перенесли образ. Дозвіл на це, після більш аніж 30 років, дав архієпископ Львівський Костянтин Ліпський. На урочистість з нагоди перенесення прибуло дуже багато прочан. Відтоді це місце стає центром безперервного паломництва вірян. Тоді ж починають свій відлік чудодійні зцілення.
Минуло дуже мало часу і завдяки багатьом ласкам та чудам, які постійно відбувалися тут, ця місцина здобула величезну славу. Прочани не покидали її, вимолюючи ласки у Богородиці та п’ючи цілющу воду з джерела біля каплички. Людський потік не всихав у жодну пору року. Невдовзі деякі паломники оселилися біля каплиці назавжди, провадячи пустельницьке життя, посвячуючись молитві. Дехто з них почав зводити неподалік свої хати. Таким чином виросло невеличке поселення, назване Кохавином.
Розголос про чудодійну силу ікони рознісся по всій околиці. У 1740 році сюди прибула церковна комісія, яка зібрала від людей, що присягнули на Біблії, свідчення про чудесні оздоровлення.
Через сім років з дозволу архієпископа Ігнатія Вижицького сюди спровадили отців-кармелітів. Тоді ж постала монастирська обитель. А вже наступного року власник містечка Руди Костянтин Виговський починає будувати новий дерев’яний храм Вознесіння, щоби в ньому помістити ікону Кохавинської Матері Божої.
Нарешті 12 травня 1755 року той таки архієпископ Вижицький спорядив ще одну спеціальну комісію для детального вивчення справи, пов’язаної з визнанням чудотворної ікони. Було опитано 24 свідки, які спершу приступили до сповіді та причастя, а тоді склали клятву про правдивість своїх свідчень. На їх підставі та заключних актів 26 травня 1755 року архієпископ Вижицький проголошує ікону Матері Божої Кохавинської чудотворною. А вже 22 червня, у перший день Зелених Свят за українським календарем, він особисто завітав на перенесення святині з каплиці до новозбудованої церкви.
У 1894 році отець Ян Тшопінський завершив зведення нового мурованного костелу. 30 серпня відбулося його посвячення, а 1 вересня – урочисте перенесення чудотворного образу Матері Божої. 15 серпня 1912 року Кохавино знову жило величною подією – чи не найзнаменнішою з усіх. З благословення Папи Пія Х цього дня відбулась коронація чудотворно образу Матінки Божої. У 1939 році отці-єзуїти, які опікувалися цим місцем, замінили шановану ікону копією, а оригінал, рятуючи від більшовиків, вивезли до Польщі. Врешті-решт за таким же маршрутом ченці перебазували в 1944 році й копію.
Безбожницька радянська влада доклала максимум зусиль, аби навіки стерти людську пам’ять про Кохавино. Розпочали з того, що позривали з церкви і каплиці хрести. Добре, що хтось з віруючих устиг сховати розп’яття і передати його до церкви в Гніздичеві. Пізніше храм перетворили на льоносховище. Криничку з цілющою водою засипали сміттям і закидали гранатами.
Минуло понад півстоліття замовчування і нищення всього сакрального комплексу, тому не дивно, що люди призабули про Кохавино. Відроджуватися після тривалого сну воно почало в 1991 році, коли Україну проголосили незалежною державою.
Сьогодні церква, яка отримала нове ім’я на честь Покрови Пресвятої Богородиці (відповідно, празник святкується 14 жовтня), каплиця та прилегла територія належать монахам Чину Найсвятішого Ізбавителя (отцям-редемптористам) УГКЦ. Монастир святого Ґерарда має статус новіціятського дому Львівської провінції згромадження, в якому під покровом Богородиці виховується нове покоління молодих місіонерів.
Факти відслідковує і коментує Люба КУЛИНИЧ.
Фото учасника велопрощі Володимира ОЛЕСЬКІВА та сайту «Ходорів сьогодні».