Я ще добре пам’ятаю його, хоч він уже давненько відійшов у потойбічний світ. Його уважний добродушний погляд, врівноважену ходу. Від нього віяло спокоєм, впевненістю у власні сили, інтелігентністю. Я не знав, що він був чудовим акордеоністом, що виплекав цілу плеяду класних ходорівських музикантів. Вже пізніше від старожилів Ходорова довідався, що під час Другої світової війни він врятував життя кільком євреям, переховуючи їх від німецьких окупантів у себе вдома. Зокрема Стефанія Микитин (з роду Любинецьких) згадувала жидівку Рузю Бріль. А потім від його дружини вдалося дізнатися про нього дещо більше, а також роздобути безцінні записи. Настав час, щоб про них, як і про їх автора, знало ширше коло читачів. Але передусім коротенька…

БІОГРАФІЧНА ДОВІДКА

Богдан Євстахійович Блюсович народився 9 лютого 1914 року в Ходорові. Навчався в повшехній (вселюдній) школі, а потім у Львівській гімназії. Уже з дитинства малого Богдана причарували звуки акордеона, якому він і віддав своє серце. Ще юнаком потрапив у відомі театральні колективи галицького краю, де виступав поряд з визначними корифеями сцени. Після Другої світової війни працював головним бухгалтером у депо залізничної станції Ходорів, пізніше в рибгоспі в Отиневичах. Одночасно був акомпаніатором хорового і танцювального колективів Будинку культури. Грав на весіллях, у ресторані, давав приватні уроки гри на акордеоні багатьом дітям. Помер 16 лютого 1982 р.

Після себе Богдан Євстахійович залишив прекрасні враження цінителів свого таланту, щирі подяки учнів а також рукописні спогади під заголовком «Українські мандрівні художні театри Західної України в 1934-1939 роках», написані ним у 1971 р. Ще за свого життя таку річ було б важко видати. Нині жодних перепон не існує. Тому ці записи зацікавлять багатьох, а в першу чергу нас, його земляків…

«Читач, мабуть, спитає, чому мова йде про 1934-39 роки? Це роки, коли я працював в українських мандрівних театрах Західної України і можу поділитися своїми спогадами.

ТРУПА СТЕФИ СТАДНИКІВНИ

У 1934 році я був заангажований на посаду музиканта в театральну трупу Стефи Стадниківної – дочки відомого в той час українського актора і режисера, покійного Йосифа Стадника, під керівництвом якого я мав щастя працювати, але трохи пізніше.

Трупа С. Стадниківної була невеличкою: приблизно 20 чоловік разом з оркестрантами. Репертуар, в основному, зводився до, так званих у той час, ревій. Щось на подобу сьогоднішніх естрадних концертів а також комедій, які були під силу колективу. Приміром, італійська комедія «Ycampolo» («Жевжик») чи «Осінні маневри» та інші.

На афіші під великим заголовком «Турне Стефи Стадниківної» видніли прізвища акторів і хто в якій ролі виступає. Стефа Стадниківна була в той час одною з найбільш популярних і талановитих акторів української сцени. Тому не дивно, що вистави за її участю проходили з великим успіхом. На жаль, успіх мав швидше моральне значення і аж ніяк не позначався на матеріальному становищі акторів, життя яких було близьке до злиденного. І якби не постійна підтримка громадськості, то неможливо було б існувати жодному театральному колективу, яких у той час налічувалося зо два десятки.

Виступи наші проходили виключно в містах Львівського та Станиславівського воєводств. Пишу: виключно в містах, тому що інші театри давали вистави також і в селах, якщо на це дозволяли приміщення клубу або читальні.

Я родився і виріс у місті Ходорові Львівського воєводства і, звичайно, як і кожна людина, люблю своє рідне гніздо. Але не будучи працівником мандрівного театру, я би не мав стільки нагод бачити і переконатися в красі рідного краю. Подумати тільки: з весни і до осені кожного року ми виступали в Карпатах. Всім відомо, які чудові наші Карпати зі своїми ріками Лімницею, Солотвинською та Надвірнянською Бистрицями, Прутом, Черемошем і безліччю стрімких потоків. Бувало так, що до обіду купаємося в Пруті біля міста Снятин, а після обіду в Черемоші біля Кут, куди вже заздалегідь завезено театральне майно та декорації, бо увечері виступ. Репетиції проводилися в дорозі, адже постійного місця перебування театр не мав і тому й називався мандрівним. Часто можна було побачити як хтось з акторів вивчав свою роль у поїзді, автобусі або влітку на річці. Загальні репетиції відбувалися на сцені того приміщення, де увечері давали спектакль. Декорації виготовляв художник Львівського оперного театру.

Виступали ми в одному місті в середньому чотири-п’ять днів. Деколи довше, залежно від кількості глядачів. Як тільки їх число різко зменшувалося, то це було своєрідним сигналом, що треба переїжджати в іншу місцевість. Там уже адміністратор театру готував сцену для виступів, а для акторів квартири. В більшості випадків ми ночували у приватних помешканнях, за що розплачувалися так званими контрамарками. Деколи ночували в готелі. Переїжджали з міста до міста частіше за все поїздом, деколи автобусом або фірами. Якщо відстань була невеликою, тоді йшли пішки, економлячи в такий спосіб витрати на транспорт.

Оркестр, якщо його можна так назвати, був малочисельний – п’ять-шість музикантів, а то й менше. Частіше всього у такому складі: скрипка, труба, флейта, ударні, акордеон.

Працював я в театрі С. Стадниківної до кінця турне, яке ми закінчили взимку 1934 року прощальними виступами в місті Галичі. Після цього повернувся до Ходорова. Довго без діла сидіти не довелося. Відігравши декілька матчів (я тоді захоплювався ще й футболом), в скорому часі отримав листа від директора іншого театру, а саме Йосифа Стадника з пропозицією працювати в його трупі.

ТЕАТР ЙОСИФА СТАДНИКА

Давши позитивну відповідь, я приїхав у місто Заліщики, де театр у той час давав вистави. Відразу ж зайняв вакантну посаду музиканта-акордеоніста. Гажу (зарплату – примітка Л.Калинця), згідно з домовленістю, отримував неповну. До того часу, поки не ввійду в репертуар. Це означало працювати декілька місяців за дуже низьку платню. Не боячись цього і маючи велике бажання трудитися в цьому театрі, я дав згоду. Так почалося моє знайомство з новим колективом, в якому, за винятком опери, ставилися спектаклі всіх жанрів театрального мистецтва. Недаремно ж директор театру Йосиф Стадник після визволення Західної України від німецьких загарбників був запрошений працювати головним режисером у Львівський оперний театр.

Йосифа Стадника згадую як людину великої невтомної енергії, сповненої мистецьких пошуків. Він – директор, адміністратор, режисер-постановник, автор та ентузіаст театрального мистецтва, вихователь молодого покоління акторів. Під його керівництвом зробив перші кроки сценічним шляхом ще зовсім молодий у той час Ярослав Геляс, який зараз працює головним режисером Тернопільського музично-драматичного театру (1970-і роки – прим. Л.Калинця). Добре запам’ятався мені його дебют в музичній комедії «Чарівна дівчина», яку вперше театр поставив у місті Золочеві. Працювали в той час разом з нами і підвищували свою виконавську майстерність такі талановиті актори як Володимир Шашарівський, Ліза Пастернаківна, Стефа Стадниківна (дочка Стадника), Степан Крижанівський, Марія Крижанівська, Горницький та чимало інших.

За час моєї роботи в згаданому театрі дружини директора Софії Стадникової не було. Вона працювала в трупі свого сина Яреми. Софія Стадникова була відома як одна з кращих актрис західноукраїнського театру. Взагалі, родина Стадників – це родина артистів: батько, мати, старший син Ярема. Молодший син Михайло, хоча й інженер за спеціальністю, в разі необхідності виступав і на сцені, допомагав татові в адміністративно-господарських справах, а у вільний час грав в оркестрі на трубі. Даруючи людям радість і наснагу, вони самі були позбавлені радості, яку називаємо родинним щастям.

У театрі Йосифа Стадника я почав працювати приблизно з червня 1935 року. Перший день моєї роботи пройшов нормально, без зайвого нервування. Ставили драму «Морфій». В головній ролі виступав сам Йосиф Стадник. Оркестр грав лише в антрактах, так що я мав змогу бачити його гру, милуватися акторським хистом. Не дивлячись на те, що бачив його в одній і тій же ролі багато разів, моє захоплення його грою не меншало. Треба знати, що ми, працівники театру, зовсім по-іншому дивились на гру акторів, ніж глядач, який бачив ту чи іншу постановку, можливо, перший раз у житті. Без вагання можу сказати, що Стадник був артистом широкого діапазону. Завдяки своїй високій сценічній майстерності він завжди виконував свої ролі з великим реалізмом. Між іншим, у нього були майже всі головні ролі в спектаклях, які ставилися театром. Нині він у ролі морфініста в драмі «Морфій», завтра він – неповторний, добродушний та комічний сивенький дідусь Паль в опереті Ф. Легара «Де жайворонка спів», яку, до речі, сам і переклав з німецької мови. Іншим разом у ролі скупара в однойменній комедії Мольєра «Скупар». Дехто не без іронії говорив, що це була одна з найбільш вдало виконаних ним ролей, тому що він, нібито, в своєму приватному житті був людиною жадібною. Я, зі своєї сторони, не міг би цього твердити, як і багато інших людей, котрі добре знали Стадника. Те, що він був людиною ощадною, то так. Знав, як кажуть, ціну трудової копійки. Грошей на вітер не кидав. Завдяки своєму ощадному ставленню до фінансових справ, завжди з честю виходив зі скрутного становища. Гажу, тобто зарплату, ми отримували відразу після закінчення вистави або наступного дня, коли сходилися на репетицію. Деколи за два дні разом, залежно від касової виручки.

У репертуарі переважали західноєвропейські оперети, які, в разі необхідності, перекладав на українську мову сам Стадник, а також декілька творів єврейських авторів. Взагалі, репертуар був розрахований не лише на українського глядача але й на поляків і євреїв.

Коли я почав працювати у цьому театрі, оркестр налічував п’ять чоловік, але згодом поповнився ще кількома здібними музикантами. Грали ми в такому складі: перша та друга скрипка, труба, контрабас, акордеон, саксофон, ударні інструменти, банджо або гавайська гітара, віолончель. Там де в залі було фортеп’яно, з нами грав піаніст. Головна увага приділялася зіграності та звучанню оркестру. В газетних рецензіях про виступи театру нерідко згадувалося про його гарну, злагоджену гру. А також про здібного керівника В. Гудечека. Оркестр у такому складі був найбільш чисельним у ті роки. Жоден інший український мандрівний театр подібного оркестру не мав. Утримувати його входило в обов’язки директора, який добре знав, що хороший оркестр – це половина успіху театру. Сам директор часто прислуховувався до нашої гри. Пригадую собі такий епізод. Увечері в точно визначену годину музиканти займають свої місця перед сценою. Відчинено вхідні двері, глядачі заповнюють зал, оркестр грає свій традиційний марш «Орлорентінер». Директора в той час бачимо, а швидше пізнаємо по черевиках, у якого дещо вищі, як звичайно, каблуки. Стоїть за закритою кулісою, слухає як грає оркестр. Відходить тільки тоді, коли звучить останній акорд маршу. І так повторювалося багато разів.

Не знаю чим пояснити: чи випадково, чи, може, свідомо, що є більш ймовірним – директор театру підібрав оркестр у такому складі: перша скрипка – він же керівник – чех за національністю Володимир Гудечек; друга скрипка – поляк Юзеф Тимецький; ударник – єврей Вілюсь Кіршнер, трубач – чех Степан Гудечек (молодший брат Володимира); саксофоніст – росіянин І. Салтерняк. Всі інші – українці. Про музикантів можу сказати, що вони були здібними і грамотними. Кожен без особливих труднощів давав собі раду зі своєю партією. Декотрі володіли одночасно кількома інструментами. Серед них я був наймолодшим і найменш досвідченим. Зауважте: без спеціальної музичної освіти. Але музичної грамоти, сольфеджіо й теорії музики навчився, будучи студентом філії Львівської державної академічної гімназії у 1924-28 роках. У гімназії працював тоді професор Філарет Колесса – відомий у післявоєнні роки композитор, фольклорист, музикознавець, академік. Він був моїм класним керівником. Також я навчався деякий час гри на скрипці в Ходорові в учителя музики Слободяна – випускника Віденської консерваторії. Переграв у нього п’ять зошитів, тобто окремих підручників гри на скрипці автора Вольфарта. Гри на акордеоні навчався також у приватних музикантів. Все, що я згадав – це мій достатньо скромний, як кажуть, «багаж», після якого мав виконувати твори, котрі в той час були в репертуарі театру. Крім того акордеон має великий недолік у лівій клавіатурі, тобто готові або, як їх називають музиканти, штамповані акорди дуже часто не відповідають гармонії та характеру виконуваного твору. В деякій мірі цей недолік компенсується різноманітністю тембрів і широкими динамічними можливостями інструмента. Окремо писаних нот для акордеона не було, тому я мусів грати з партитури. В силу цих обставин мені дуже важко було працювати.

Крім загальних репетицій майже цілими днями грав наодинці в пустому залі або гремирувальній. Дуже допомагали мені товариші-музиканти, а особливо керівник оркестру В. Гудечек. Він навчив мене самостійно і швидко читати партитури та робити аналіз гармонії, що для мене мало неабияке значення. Багато, певно, допомагала мені ще й вроджена музикальна здібність та велика пристрасть до музики, вимогливість до себе. Сприяло творчому зростанню, без сумніву, ще й те, що негативно відносився до спиртного і куріння. Хоча й працював понад силу, але перед труднощами не пасував. А ще допомагали наполегливість і молодечий ентузіазм. Мені тоді було всього 22 роки.

Але через деякий час внаслідок нервового перенапруження та фізичної втоми відчув себе зле. Почав різко втрачати вагу. Крім того в голову закралося переконання, що в мене починається туберкульоз. Своїми побоюваннями поділився з одним із приятелів. А він, у свою чергу, порадив звернутися за консультацією до лікаря в місті Чорткові, куди ми мали переїхати через місяць. Так що до всіх інших клопотів приєдналися ще й нав’язливі думки про хворобу. Все ж історія з цією недугою, зізнаюся, мала щасливий і комічний кінець, з чого я був дуже-дуже радий.

Приїхавши в Чортків, мої товариші подалися в ресторан пообідати, а я, звісно куди, – до лікаря. А там, як завше: на що жалієтеся, ким працюєте, де відчуваєте болі і так далі. Розповів, що працюю в театрі акордеоністом, скільки годин денно тримаю на собі акордеон вагою 15 кілограмів. Додав і про те, що під час гри перед сценою втягаю в легені хмару пилюги, яка піднімається з-під ніг танцюристів. Ще сказав, що болить вся грудна клітка. Останнє вимовив з особливим наголосом, намагаючись довести лікареві, що насправді хворий. Уважно вислухавши мене, той зробив рентгеноскопію грудної клітки, детально мене обстежив. А потім поклав на плече руку та й каже: «Слухайте, друже, для того, щоб раз і назавжди позбутися вашої хвороби, ви повинні відрізати ґудзики на своїй сорочці. Перевірте і, якщо потрібно, познімайте виступаючі з корпуса акордеона металеві деталі, які давлять вам у груди. Під час гри підкладайте під інструмент ватну подушку. Ось вам і все лікування. Бачачи моє здивування та зніяковіле обличчя, додав: «Людина часто не розрізняє втоми від хвороби, а нам, медикам, це добре відомо. А гроші за огляд не візьму, бо пригодяться вам у дорозі. Бажаю вам доброго здоров’я та гарних успіхів у вашій роботі». Подякувавши лікареві за пораду, я пішов і більше про хворобу не згадував.

Богдан Блюсович – музикант від Бога (Друга частина)

Любомир КАЛИНЕЦЬ.