ВОЛОДИМИР ОЛЕСЬКІВ: ливарник з мистецьким нахилом, чи фотограф з талантом коваля?.. (Частина четверта)

Posted on Сер 1 2015 - 11:20am by Любомир Калинець

Володимир Олеськів

– Добре, Володю. Тепер змінімо «платівку». А ось поїздки по різних місцях, подорожі, мандрівки ріками і так далі. Як це захоплення визріло в тебе? Тут зіграла роль любов до рідного краю чи бажання бачити щось нове, незвідане, цікаве?

– Подорожі манили мене віддавна. Ще ми ходили, може, в клас четвертий чи п’ятий – не пам’ятаю. Зібралися компанією і постановили: ідемо в гори. Я собі якісь канапки взяв, торбинку на плечі. Вирішили нікому нічого не казати. І по колії дійшли до… Бортник, де гора височить. О, то вже, певно, Карпати, – подумали. (Сміється). Там перекусили і вернулися додому. Ось така перша подорож.

А на Стінку, то постійно лазили, підкоряли її вершини, шукали ходи підземні, про які не раз чули. То також змалечку. Під час школи, правда,  ніяких таких подорожей чи поїздок не влаштовували. Хоча бачив, що інші класи часто їздили в Яремче чи деінде. Треба, щоб учителі були любителями цієї справи.

А вже, коли прийшов з армії… Хоча, стоп. Коли ще їхав на практику в 1965 році в Москву, то піднесення відчував величезне. Як же, їду в столицю. Коли побачив завод, територією якого людей розвозять на автобусі, також здивувався Там ціле містечко жило своїм життям. Було дуже цікаво: робота цікава, люди теж.

Коли ж після московської практики нас направляли на Алтай, то деякі батьки «відкупили» своїх діточок, щоб вони за тридев’ять земель не поїхали. Дехто взагалі утік. А я так сильно хотів туди – що ну! В той же час мій тато підмовив «вербовщика», щоб той за 100 чи 200 грам горілки віддав мої документи, незважаючи на моє бажання поїхати у світ і подивитися. Коли ж той «вербовщик» побачив, що нема з ким їхати, то повторно викликав усіх повістками. Ще й пригрозив великим штрафом. Так що мій тато настрашився, і я таки поїхав.

Повезли тих, кого вдалося зібрати. Перше до Москви, хоча по дорозі ще дехто накивав п’ятами. То ж невеликою групою серед ночі ми прибули на місце. Повели нас у готель, де розмістили на диванах. Врнці, коли посходилися, то побачили, що ще двоє щезло. І так нас лишилося всього п’ятеро. На жаль, і я не затримався там довго, врешті решт дременувши звідтіля.

Просто так чи якась причина поважна виникла?

– Сестра заміж виходила, і я просився, щоб мене відпустили. Після закінчення училища мені належалась відпустка, але там уперлися рогом і не пускали ні в яку. Я дочекався авансу, щоб вистачило грошей до Уралу, до брата доїхати. У Свердловську він мене разом зі своєю дружиною і зустрів. І давай просити, щоб у них залишився погостювати. Я віднікувався, заявляючи, що на весілля їду, але вони таки стягнули мене з поїзда і залишили в себе. Минув місяць, другий, вони вже самі загризлися, що зі мною робити. Чи додому відправити, чи на Алтай? А в мене ж то вік призивний: ось-ось до армії заберуть. І я вирішив сам податися у воєнкомат і запитати.  Потрапив до воєнкома, а він каже, що «заочно» вони мене відправити ніяк не можуть. Радить: їдь назад на Алтай, знімися з обліку, а потім приїжджай до нас, і ми тебе спокійно спровадимо до війська.

Братова жінка дістала такий білет, ніби я відстав від поїзда та ще й 15 рублів на дорогу дала. А туди ж дві доби треба трястися. От я по дорозі в ресторані швиденько «просадив» ті грошики. То потім п’ять ночей спав у парку. Добре, що осінь теплом не поскупилася. Довелося бульбу порпати на людських городах, бо там більше нічого не росте. Подумалось: ну, як же бути в кінці кінців? Вирішив забрати трудову книжку, а потім товарними поїздами рушати знову на Урал.

Приходжу на завод у відділ кадрів і повідомляю, що хочу забрати документи. А мені кажуть, що я ще винен їм 17 рублів. Знизую плечима, заявляючи: «Де я вам їх візьму, коли без копійки?». Питають: а чому втікав. Щось там бурмочу про весілля сестри. А одна жіночка бачить, що я ще, фактично, пацан. У мене ж вага була як у комарика: 56 кілограмів. Кілограмом менше і мене б до війська не взяли. Ото ж та жінка розчулилася і говорить: «Іди до начальника, просися на роботу, і він тебе візьме. А коли відпрацюєш борг, тоді їдь, куди очі бачать». І я послухав. Хтозна, може, вона і подзвонила попередньо. Хоч начальник почав мене сварити, але все ж дозволив написати заяву на оформлення. Та в трудовій мені таки записали, що самовільно покинув роботу. Той запис так і до нині зберігся.

Та як би там не було, прийняли мене, поселили в гуртожиток. Усе добре, але в кишенях вітер гуляє: їсти купити нема за що. В суботу та неділю ще якось перебився бульбою, а в понеділок вийшов на роботу. Виписав собі 30 рублів авансу і зажив, як людина. Поробив місяць, після чого прийшов час іти в армію. Пішов.

У війську було непогано. Потрапив у танкові війська під місто Борисов, що в Білорусії. Уявляєш, які відстані подолав і які краї у той молодечий час побачив: Москва, Урал, Алтай, Білорусія.

– Романтика!..

– Тоді в армії не панувала така «дідовщина», щоб знущалися чи збивали на «квасне ябко». Частина була показова, тому на різні оглядини часто приїжджали гості. Кого тільки не надносило з вищого командування. Ну, в армії я набув ще й  спеціальність моториста-дизеліста. Зауважу, що більше як любив, так і люблю фізичну роботу. Не подобається на місці камінцем сидіти.

– То дуже цікаво взагалі як у тобі поєдналися всі уміння. І фізична праця: ливарника, будівельника, коваля, моториста, а з другого боку художні здібності – фотограф, художник. Як видно, у тебе золоті руки, Владик.

– От, якраз це і погано. Добре, коли людина в чомусь одному майстер. Коли має вузький напрямок, тоді може чогось досягнути. Як всьо по трохи , то дуже тяжко. Все комусь щось та й «винен». Чи в школі треба помогти, чи в лікарні.

– Всі тебе кличуть?

– Кличуть. То міська рада, то комусь фотографію на паспорт зробити, то подію якусь відзняти. А на все це треба немало часу потратити, тому нелегко доводиться.

Було добре, коли я зайнявся ще й ремонтом машин. Шпаклював поверхні, тобто виконував незначний «косметичний» ремонт.

Пам’ятаєш механіка Ланцака з цукровні? Славко – без ніг.

–  Ігоря тато, що депутатом у міській раді.

– Власне. Він мене все кликав: «Володя, прийди. Підшпаклюєш мені дещо». Я приходив, затирав, підкрашував. Потім він мене попросив ручне управління йому зробити. Я й зварив. Файне, вдало вийшло. Він поміж своїх колєгів-інвалідів розповсюдив інформацію.

– А я думав, що він готову купив.

– Нє, то я йому першу робив. А потім і другу, але вже трошка інакше. Щоб він міг животом натиснути на газ. А потім уже з Жидачева хтось з інвалідів приїжджав. І так помаленьку рухалося.

А ще займався маляркою: ходив квартири білити. Якийсь час підробляв після роботи. Тяжко, правда. Нагаруватися треба було гідно, зате підмога неабияка. Зарплата на основній роботі – 11 рублів, а за тиждень малярки виходило 50. Наробишся допізна, надихаєшся пилюки. І я то закинув.

Уже в Радехові, коли мене перевели в художню майстерню, відчув, що пора з фізичною роботою «зав’язувати». Там уже цілком інший круг друзів з’явився і поміж начальства крутився. Хоча свою хату ми зі сином, фактично, самі «витягували».

– Ну, ти ще не повів про одне з останніх твоїх призначень. Після смерті Лева Михайловича Кудлика ти став директором Народного дому в Ходорові.

– Я не вважав себе директором. І всім казав, що завгосп.

– Але в дійсності ти ним рахувався?

– То посада «неправильна». Навіть Кудлик не був ним. Він міг відкрити і закрити двері, плюс художні роботи виконати. Мене взяли туди, бо коли паспортизація ішла, то я не мав де прилаштуватися. А знав, що там можна трохи підзаробити. Пішов до Коцовського і запропонував: «Може, ми б при Народному домі почали для пенсіонерів робити фотографії зі знижками?» Він наказав писати заяву, дав дозвіл – все так, як має бути. І я там сидів і «клепав» знимки. А Лев Михайлович все мене просив то сцену допомогти оформити, то оголошення написати. Перше він то робив через Коцовського, який просив прийти на виручку старому. Потому він уже і Коцовському не казав, а дзвонив: «Дзюню, прийди, бо ради собі не даю». І я ходив.

Власне, мене і запропонували туди на роботу. Це вже було за керівництва мерією Горачиком. Він покликав мене і натякнув на Народний дім. Я ж категорично відмовився, бо не міг Кудлика «підсидіти». Так і сказав Горачику. А він викликав діда і каже: «Лев Михайлович, вам затяжко і варто відпочити». Той не довго думаючи: «Я не вступлюся, якщо ви не призначити на моє місце Олеськіва». Хоча я не дуже хотів, але дівчата з бухгалтерії закликали мене і кажуть, щоб не відмовлявся, якщо мер щось запропонує. Щоб не підвести їх, погодився. Але застеріг Горачика, що не зможу цілий день висидіти, бо звик їздити чи кудась «бімбати». «Та що ви переживаєте, – промовив він. – Якось буде. Та й Люба-прибиральниця вас деколи підмінить».

Нагадав, правда, що «оперативки» по п’ятницях проводяться. Кудлик ходив і щоб я також. Я прийшов на дві такі наради і відчув, що вони там про такі «кавалки» торочать, які мені не треба знати. Я потім заявляю мерові: «Знаєте, я не буду ходити на ті «планьорки». Він: «Чому?» «Та, – кажу, – там про такі речі говориться, що мені не конче знати. «Ну, і добре, – погоджується, – не ходіть».

Горачик не надокучав без потреби. Я ж запевнив його, що не підведу, якщо щось треба зробити. Не кину і не заберуся кудись. Та й так, дякувати Богові, було фактично. Я почав трошки ремонт робити. Закликав Любінецького Ромка, і він там перебілив. Картини поперевішував, бо вони якось незграбно висіли. Поприбивав їх наглухо, щоб не могли зірвати. Та й відповідальність «висіла», бо ті полотна роботи Кецала та Пкатика мають неабияку цінність.

Але прийшов час, і я написав заяву на звільнення. Може, і не дуже серйозні причини були, але так сталося. Коцовський, щоправда, не хотів мене відпускати, запропонувавши стати художником. Натомість на місце директора мали прийняти іншу особу. Так і сталося. От тепер там і далі «кручуся».

– То ти офіційно художником влаштований?

– Ні, рахуюся при Палаці мистецтв відповідальним за господарські роботи. Завгосп, словом.

– Пилиповичу, повернімося таки до твоїх подорожей і команди, з якою мандруєш. Маршрути вибираєте ретельно?

– Нє. Колись сідали на мотоциклі й просто їхали: куди очі дивляться. Наприклад, в сторону Франківська через Рогатин, а потім верталися іншим боком – через Калуш і Долину.

– З ночівлями?

– Так. Брали палатки, але і без них теж їздили. Якщо попадали на файну погоду, то спали під відкритим небом. Так два рази було. Влітку, скажімо, то майже щотижня, в п’ятницю, після роботи вирушали. Карпати центральними дорогами всі об’їздили.

А ось тепер люблю їздити ровером не по центральних дорогах, а по польових. Навмання так і подорожую далі. Проте зараз легше. Колись крутив педалі й не знав, що є поряд. А тепер, коли хочу кудись вирушати, заходжу в інтернет і дивлюся на знимки: ага, там цікаво, а там ще цікавіше. Поля кругом Ходорова, стежки – всі сколесив. А з великих поїздок, то в Кам’янець-Подільський подорожував.

Kamianec

– Навдивовиж гарне місто, просто унікальне. Особливо район старої фортеці. Я там тричі бував. У студентські роки, а потім коли в газеті «Мета» працював.

– Так, то дуже цікаве місто. Їздив туди і ровером, і машиною. Між іншим, уперше там таки «скуштував», що таке джампінг. Це – стрибки з висоти, а точніше з моста над рікою на спеціальних ґумових підв’язках.

Які враження, – запитаєш? По-перше, страшнувато, по-друге, треба було розкошелитися на 200 гривень . Але мені то обійшлося на 20 менше. То ж скочив «на головки», так як пояснювали. Дух перехопило, але враження виявилося надзвичайним – словами не передати. Коли ж витягнули на верх, то почав усіх агітувати скакати. Удостоївся того, що мені виписали посвідчення про той стрибок.

– А ось у мандрівки на плотах, коли почали вирушати?

– Плоти – також віддавна. Може, не з дитинства, а зі шкільних років почав мріяти про сплав на них. Але ніяк не виходило. Аж коли потрапив у Радехів, то познайомився з хлопцями, котрі марили плотом, яким хотіли плисти по ріці Буг. І тут трапилося так, що на базі, де металолом здають, я натрапив  на автомобільний причіп зі здоровенними колесами. Запитав чи можна повитягувати камери. Дозволили. Прихопив зі собою сім камер. Одну величезну і шість менших. Після цього ми й зробили пліт, щоб на ньому ще й намет помістити. На цеглинах поставили шафлик, на якому варили їсти. На тому плоту і жили, і плили. Яка то радість – нема слів!

– І яким був перший маршрут?

– Від Залесець ми думали заплисти аж до Молдавії. Вдень пливемо, а вночі відпочиваємо. Але вирушили і розслабилися трохи, зачепивши бельок. У сьомій камері поклали бачок, де поскладали горілку, вино, пиво. І якраз він шубовснув у воду. Тілько пиво й  лишилося на поверхні, бо пляшки пластмасові. А під вербами під Демидьовом нас мали чекати ходорівські колєги на машинах. Добре, що лікар з Радехова захопив пляшку спирту. То ж трохи перепочили і вирушили далі. Не подумай, що тільки й думали про випивку. То так – для настрою і до їжі.

– Як мовиться, на здоров’ячко.

– Та минуло небагато часу як нас знову дістала «розслабуха». Не зауважили, що ближче до Голешева верба кроною похилилася до води. Зачепившись за неї, багато сил приклали, щоб обійти її. Дехто у воді опинився навіть. І тоді зрозуміли, що за течією пильнувати треба постійно. А вночі плавання ніякого не може бути.

Другого разу ми плили вже тільки із Зеньом Кудликом. Хоч у компанію уйма осіб набивалася. То якраз було після повені – чотири чи п’ять років тому. Але коли прийшлося до діла, то лишилися тільки ми із Зеником. Над плотом зробили тент, щоб не дуже припікало, а другий пліт прив’язали ззаду. Течія ж встановилася, ніби зварйована, після повені. Дністер широкий, бо води повно. Ми тоді далеко заплили – десь понад 300 кілометрів. І то за чотири дні, а на п’ятий вернулися.

Цікаво було – не передати: місця, краєвиди. Дністровський каньйон після села Устечка, що на межі Франківщини та Тернопільщини.

– Там дійсно шикарні місця, де мені недавно пощастило побувати. Дністер – величавий і поважний. А які тумани вранці над ним встають! Замилуєшся. Неподалік унікальний Джуринський водоспад.  

– А мені найбільше сподобався проміжок від Галича до Заліщик. Вражень – не полічити. Як кажуть, того всього не розкажеш, то треба бачити.

– Сподіваюся, що ти фотоапарат не залишав закритим у чохлі?

– Ну, як можна? Мав би величезний гріх. Знімав багато. В «Однокласниках» потім виставив чимало фоток.

– Про «ґуму», себто джампінг, ти повів. А от про моржування ще ні. Давно цим екстрімом зайнявся?

– Давненько. Моржував якось два роки підряд. Не пропускав жодного дня. А потім закинув, бо виникли проблеми. Хоча деколи і зараз можу скупатися. На Йордан майже кожного року це роблю.

А почалося як? Зеньо Ціхівський: «Пане Олеськів, ходімо скупаємося в ополонці». За компанію погодився. Роздягнувся, занурився в ополонку на водній станції, потихеньку злізши по драбинці. Хотів щось пожартувати, але дух заперло – не годен дихати. Добре, що виліз. Але другий раз вже було легше. Третій – ще.

Тепер порахуємо. Вісім років я вже як після операції, а то ще чотири роки. Словом, 12 літ.

Моржували ми серйозно. Коли Роман Лельо справляв 60-річний ювілей, то ми зробили йому такий сюрприз. Домовилися, що я намалюю медаль з моржем. Закликали Кудлика Лева Михайловича, щоб написав статтю в газету. А ще мого свата з акордеоном – Юрка Васильківського та ще пару «моржів». І зробили, зненацька для Леля, таке собі привітання: і з моржуванням, і з ювілеєм. Музика грає, ми всі його вітаємо. Знимка на пам’ять, – все як книжка пише.

Іншим разом виїхали з дружинами на водну станцію, розклали коци, відкрили шампанське та горілку, карти граємо і… знімаємо кіно для «приколу». Зима, а ми ніби влітку. Всі в плавках, купальниках. Над’їхав якийсь автобус, зупинився біля мосту, люди повилізали і показують на нас пальцями. Ми ж уваги не звертаємо. Наливаємо. Комедія…

А ще Зеньо Ціхівський, мастак на різні витівки, якось додумався: «Давай, повісимо одяг і кросовки, а самі сховаємося». Сказано – зроблено. Зачепили спортивні штани, куртку, кросовки та й сховалися. Дивимося, біжить учитель фізкультури з «другої» школи. Як його?

– Вітя Петронюк?

– Нє.

– Зеньо Михайлюк – по кличці «Майстер»?

– Точно. Прибіг, побачив лахи. А нікого ж нема. І починає гукати: «Ей, ей!». Взяв палицю і мацає ополонку. І знову: «Ей, ей!» А ми тут як тут: ніби біжимо. Прибігаємо. Він: «Хлопці, біда сталася». Питаємо, кліпаючи очима: «Яка біда?» Він пояснює: «Та одяг є, а людини то нема». Ми тоді не витримали й почали реготати. А він як «попре» на нас: «Та хто так жартує? Я не знав, що думати, що робити…». Ми, звичайно, вибачилися, але потіха була.

 – А хто постійно моржує з ходорівських, можеш перелічити?

– Спробую. Ромко Лельо давно, Василь Турчин.

– Бачиш, Василь, у якого я брав інтерв’ю і яке ніяк не вдається доопрацювати, сказав, що любить далеко плавати, а про моржування не заїкнувся.

–  Він і моржує, і дві години, як мінімум, плаває. Як і Лельо також. Потім з таких давніх той же Зеник Михайлюк. Директор будинку престарілих з Жирови Степанюк, Вавричин, Олько Хрущ.

– Зрештою, в мене ідея з’вилася. Про наших «моржів» ти нещодавно розповідав на сторінках часопису «Ходорівщина». Цей допис я б хотів винести на суд наших читачів, оскільки він відкриває тебе ще й і як журналіста. Ну-ну, знаю, що зараз заперечуватимеш, що ніякий з тебе не журналюга Але ж членом редколегії є давненько. Фотографії у різних масмедіа твої публікуються? Факт, проти якого не попреш. Ото ж: допис із часопису «Ходорівщина» від 27 січня цього року під авторством Володимира Олеськіва.  

КУПІЛЬ НА ВОДОХРЕЩЕ
У Ходорові впродовж багатьох років поширюється традиція купатися на Водохреще. Щороку кількість прихильників йорданської купелі зростає. З дорослими купаються діти.
Цьогоріч на Водохреще спробувати на собі цілющу силу води вирішило чимало людей: на Водній станції яблуку ніде було впасти, незважаючи на рясний дощ. Ходорівчани із самого ранку поспішали зануритися у йорданську водицю, щоб набратись міцності духу, здоров’я й очиститися. Хтось заходив у воду обережно, хтось, перехрестившись, з головою пірнав у йорданську купіль. Потім розтиралися рушниками і зігрівалися гарячим чаєм.
Пірнали молоді та літні люди, хлопці й дівчата, проте чоловіків було більше.

Основу складали «моржі» з чималим досвідом: І.Стиранівський, З.Михайлюк, В.Куртяк, П.Гук, П.Степанюк, Л.Білоус, О.Хрущ, Г.Вавричин, Б.Кручак, З.Васильковський, Л.Слобода, Р.Лельо, В.Приймак, Т.Качор, які постійно купаються взимку на базі відпочинку «Водник».

До купелі приступали велелюдними компаніями і цілими родинами, вкупі з дітьми й онуками, як наприклад Оксана Сохан із сином Дмитром, Михайло Хрущ зі своїми двійнятами-п’ятикласниками. Були такі, що поринули у йорданську купіль вперше у житті, як наприклад команда МНСників Ходорівського відділення після чергування у складі О.Олеськіва, Ю.Витрикуша, Р.Андріанова, А.Сомика, Є.Олександровича. На березі лунали сміх і жарти.
Очі горять, голос вібрує, а з обличчя не сходить просто-таки сонячна усмішка – ось що вирізняє купальників. Чоловіки, жінки і навіть діти – кожен із них світиться щастям.
Тіло парує, кожен м’яз і кожен нерв напнуті так, що, здається, дзвенять. Потужна хвиля гарячої енергії, яка відчувається одразу, як тільки вибігаєш, вистрибуєш, вилітаєш з води, перетворюється на гостру радість, якою кожен готовий ділитися, роздавати, дарувати всьому світу, бо Йордан, бо Христос хрестився, бо щойно сам запричастився до справжньої містичної сили Водохреща. Такі почуття переповнюють усіх, хто занурився у йорданську воду.

Мorzhi

Як на мене, то суперовий матеріальчик вийшов. Та все ж, попри це, чи ще якісь захоплення є у твоєму активі, Пилиповичу?

– Футбол міг трохи поганяти раніше. Рибалкою не можу «заразитися». Був молодшим, то дівками цікавився… (Сміється).

– Що ж, на цьому завершимо нашу прецікаву, як на мою точку зору, бесіду. А що не згадали, то залишимо для наступного разу. Тобі ж вдячний і бажаю всього найкращого.

Розмовляв Любомир КАЛИНЕЦЬ.

Запис зроблено: Ходорів, 18 вересня 2013 року.

Світлини сайту «Ходорів сьогодні» та Володимира Олеськіва.