ЛЕСЯ ВАКУЛЮК: штрихи до портрету

Posted on Чер 20 2015 - 9:49pm by Любомир Калинець

Про відому українську журналістку, уродженку нашого містечка постараємося розповісти за допомогою кількох публікацій у засобах масової інформації. Це – витримки з інтерв’ю, біографічні дані, розказані нею самою, роздуми про професію і таке інше. Надіємося, що прочитавши їх, у вас складеться цілісне враження про нашу талановиту землячку.
Леся Вакулюк
«Народилася в невеличкому містечку Ходорові Львівської області. Танцювальний і театральний гуртки, вокальний і ансамбль народних іструментів, гандбол, музична та середня школа із золотою медаллю. Радили поступати в Карпенка-Карого на акторський, вибрала журфак. Працювала у Львовї на телерадіокомпанії «Люкс»: готувала радіо- та телерепортажі, озвучувала рекламні ролики. В 2006-му стала власним кореспондентом телеканалу К1 у Львові. В столицю переїзджати не хотіла. Викликали сюди у відрядження робити рограмму «Один тиждень. Вибори», яка опісля переросла в «Один тиждень. Після виборів», а потом – в «Другий вимір». Пізніше потрапила на телеканал «Інтер». Так моє відрядження в Київ на кілька месяців триває до нині».

Леся Вакулюк
«Я добре пам’ятаю конверт з поштової скриньки, в якому був мій перший журналістський гонорар. Всього шість гривень. Але не в грошах справа! Найважливішим для мене, ще школярки, було те, що всеукраїнська газета «Зірка» надрукувала моє есе. Я добре пам’ятаю свій перший репортаж на радіо «Люкс». Кілька годин з касетним диктофоном бігала за людьми, аби з’ясувати, як слід поводитися влітку на водоймах, а в матеріал ввійшло лише двійко-трійко коротеньких шматочків. Я добре пам’ятаю перший ефір на радіо. Шеф-редактор сказав: «Іди читай випуск! Ти вже готова до цього». Мені здалося, що серце вилетить з грудей. А він виміряв пульс і резюмував: «Пульс нормальний! Для новин підходиш!»

Так новини потроху стали невід’ємною складовою мого життя. Далі були: перші телесюжети для НТА, робота на ТРК «Люкс», у львівському корпункті К1, який два місяці потому перетягнув мене до Києва. Згодом потрапила на «Інтер» – у «Подробиці тижня». А далі… Далі в новинах працювати стало нестерпно. Бути гвинтиком у великому механізмі обману не хотілося. От тоді почалась моя майже трирічна «відпустка» від новин. Відтак, стала автором на шоу 1+1 «Голос. Діти», «Голос країни-3» і співавтором документального фільму «Квітка Цісик. Голос в єдиному екземплярі».

Але новини – це як наркотик. Тепер, на 24 каналі, я опановую нову для себе роль. Адже людина ивее на повні груди і розвивається лише у тому випадку, коли пізнає незвідане і підкорює нові вершини».
Леся Вакулюк
Леся Вакулюк: про спроби у професії, казуси та мотивацію
Досвідчена журналістка Леся Вакулюк нещодавно завітала до студентів факультету журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Стіни цього закладу є рідними і для неї самої, адже також є його випускницею. Своїм молодшим колегам гостя розповіла про робочий процес, розчарування, яких довелося зазнати під час нього та поділилася настановами, які дозволяють не втрачати бажання працювати. Професійної практики у Лесі достатньо: від перших оповідань і статей у газетах до роботи кореспондентом на телеканалах «К1», «Інтері» до роботи у команді «Голосу країни», який транслюють на «1+1».

Про рішення стати журналістом
У журналістику Леся Вакулюк вирішила йти під час навчання у школі. Не всі підтримували такий вибір, особливо бабуся. «З нею у мене була боротьба, мені доводилося вислуховувати, що не вмію писати творів, вона запрошувала додому журналістів-«калік», тобто тих, які не відбулися у професії, та батьків моїх однокласників, діти яких хотіли присвятити життя нормальним, як вважала бабуся, професіям. Все-таки, я почала друкувати свої перші матеріали. Також згадую перше заняття із дикторської майстерності. Пам’ятаю, як викладачка запитувала про мету того, чому ми вступили на факультет журналістики. Одна студентка так і відповіла: «Я хочу, щоб мене показували по телевізору». Отак-от. Думаю, викладач натякала нам про місію, яку б ми мали виконувати, працюючи журналістами. І місія далеко не в тому, щоб милуватися собою на екрані чи бачити прізвище під газетними матеріалами».

Про перші спроби
Як зізналася Леся Вакулюк, коли почали друкувати її оповідання і статті, було відчуття, що вона має маленьке визнання: її надрукували та й гонорар вона вже має якийсь. «Редакція газети «Зірка» заплатила мені 6 гривень. Розумію, це смішно, проте це вже була хоча б якась віддача, а після практики на радіо «Люкс» я отримала 94 гривні», – ділиться гостя. Леся згадала і свій перший досвід на радіостанції: «Я прийшла переляканою. Тодішній редактор послухав мій голос, дав у руки листок із новинами й одразу відправив читати у прямому ефір, а після цього: він був у нормі». Вже згодом, після досвіду на радіостанції «Люкс» журналістка продовжила кар’єру на «К1» та «Інтері».

Про стик інтересів на «Інтері»
На цьому телеканалі Леся пропрацювала п’ять років: спочатку як журналіст новин, згодом – як власний кореспондент у Польщі. На зустрічі Леся пригадала випадок із сюжетом про Степана Бандеру, навколо якого витали стереотипи. «У редакції сказали: «Роби, як хочеш», – наголошує гостя. От і журналістка постаралася розповісти про цю постать через тих людей, які просто не мали упереджень щодо нього, просто схотіли пізнати цю особистість. «Коли до ефіру залишилось десять хвилин, я, накладаючи титри, ще бачила свій сюжет у верстці. Готуючи останні титри, зауважила, що його уже немає, – розповідає журналістка». Редактори дуже «мнулися» на запитання про казус, нібито, не вистачає часу в ефірі. Тоді Леся пішла у наступ і вичитала вже керівників за те, що в аналітичну програму «Подробиці тижня» вони вставили сюжет про моржів, який можна було транслювати зранку, вода ж після Йордана цілющою буде ще тиждень! Разом із журналісткою було ще троє її колег, які підтримали думку Лесі. «Сюжет повернули. Після того випадку моїх матеріалів у випусках новин було менше, та й готувала я більше на культурну тематику. Навіщо боротися з вітряками? Після «Інтера» у новини повертатися не хочеться», – каже журналістка.

Про Польщу
Як вважає Леся Вакулюк, Польща трішки швидше почала розвиватися як країна. «Те, до чого ми зараз доходимо, Польща дійшла ще років десять чи й двадцять тому. Ми вчимося, ми пробуємо. Згодом до нас почали приїжджати тренери з-за кордону та надходити інформаційні стандарти, тобто, якась об’єктивність, етичні правила, тоді як у радянській журналістиці переважала пропаганда. От у Польщі це також є, але там норми порушують акуратно, бо знають, що прийдуть наглядові органи, позбавлять ліцензії і ти втратиш своє місце праці, своє ім’я», – зауважує Леся. Окрім цього додає, що закордоння ліпше підковане у технічному плані: там на знімання виїжджають журналіст, оператор, звукорежиссер та асистент, який допомагає нести обладнання. У нас робочий процес обмежується двома особами: журналістом та оператором.

Про професійні казуси
Леся Вакулюк згадує один випадок, що стався з українською знімальною групою у Польщі. В одному із торговельних центрів країни обвалився дах, що призвело до невтішних наслідків. На місці події вже перебували знімальні групи з інших країн, які мали сучасну апаратуру і могли швидко передавати інформацію до центральних точок. «Як це робили ми: нам вдалося знайти фургон, здається, «Reuters», ми швидко у нього залізли, пояснили, куди скинути відео. Синхрони я вибирала на місці, прослуховуючи їх із перемотаних скотчем навушників. Потім швиденько написала репортаж. Ми зачинили двері, а оператор кинув на мене куртку. Я взяла свій блокнот, ліхтарик і мікрофон та почала начитувати. Коли ми завершили таку екстемальну роботу, нас спитали звідки ми, а у відповідь: «З України», а вони: «Ви професіонали-українці!»

Про конкуренцію
«Коли у колективі здорова атмосфера, тоді ви стаєте механізмом, який йде в одну сторону, тому працювати комфортно. Памятаю, як на початку кар’єри мені доводилося стикатися із тим, що журналісти одне одному стирали відео, псували налаштування у комп’ютері, папки стирали з документами – заздрість людьми керувала. Навіть боролися за те, щоб з’їздити у Верховну Раду!» – каже Леся. Також вважає, що часто є ситуації такого типу: ти ніяк не можеш придумати стендап, от стоїте ви з колегою і говорите, і тут – бац! – і сформулювали і текст, і дії в кадрі. «Якби ми дивилися один на одного вовком – ми б не допомагали одне одному. Може бути, що над одним сюжетом працює кілька людей, тому кожен старається зробити так, щоб його внесок був найбільш достойним».

Про розчарування та мотивацію
Леся Вакулюк каже, що момент розчарування, мабуть, настає тоді, коли твої сюжети подають не так, як цього хочеш ти, коли у нього починають вносити правки з якихось своїх політичних міркувань, коли їх переставляють на інший день чи взагалі знімають з ефіру. «Мене рятувало те, що матеріали готую для людей. Тому тоді, коли мені хтось відзвонює і дякує за них, переконуюся, що недаремно працюю», – мовить вона. Під час «інтерівської паузи» Леся Вакулюк зробила ремонт: «От захотілося мені пофарбувати двері в червону фарбу, і не поховала я себе думками та докорами, чому я це роблю».

Про задоволення
«По-справжньому задоволеною не відчуваю себе ніколи…Так, є моральне піднесення, що ти зробив матеріал, але коли закінчуєш роботу, починається: а там можна було додати те чи інше, а якби дозняла це і показала би й ще щось, то воно би ще солідніше виглядало. Тому, якщо хочете вдосконалюватися, то виховуйте в собі постійне відчуття голоду. Воно змушує тебе бути трохи злим, відповідно, у такому стані ти починаєш шукати шляхи, як наситися, тобто починаєш рухатися і здобувати бажане. Наче ситий, але не зовсім. Якщо працюєш багато, наполегливо, свідомо над своїм фахом, то тоді воно і справді пожинає тобі плоди», – радить журналістка.

Про плани
Поки що безробітна, проте перспективна у своїй діяльності, журналістка зараз шукає себе. Зізнається: спробувати хоче щось нове. «Хочу сказати, що в майбутньому хотіла би працювати над проектом, який би розповідав про відомих українців, досягнення яких знає мало хто. Ще хочу зауважити: багато колег задивляються на місто Лева, працевлаштовуються тут, медіа перетягують зі столиці кадри. Львів рвонув!»
Леся Вакулюк
«Зірка в музеї» – Леся Вакулюк

Лесю, розкажіть, будь ласка, про себе. Все, що вважаєте за потрібне.
Доброго дня! Це Вас турбує Леся Вакулюк. Я журналіст телеканалу «Інтер». Ми готуємо сюжет і хотіли, аби Ви розповіли про…
Ледь не щодня мені доводиться повторювати ось ці слова. Адже появі сюжету в ефірі передує процес домовленостей з його героями.
Отож, я журналіст. Незабаром святкуватиму 10-річний ювілей праці у цій галузі. Половину з тих років я працювала у Львові. Другу половину – у Києві: так затягнулось моє кількамісячне відрядження у столицю. Мої сюжети здебільшого на таку непопулярну сьогодні культурну тематику. Інколи тато каже мені: «Та переходь у політичні журналісти. Їм більше платять!» Проте, там і без мене вистачить охочих. А от саме для культури я відчуваю якусь свою потрібність. Хай це і наївно звучить, але, на мою думку: кожен повинен займатись тим, до чого душа лежить, а не тим, що модно.
Як Ви гадаєте, що в сучасній Україні означає бути «культурною людиною»?
Хто така «культурна людина». Нажаль, у нас зараз не тих людей називають культурними. Поняття «культура» підмінили поняттям «мас-культура». Сьогодні люди з’являються на відкритті виставки, аби продемонструвати черговий наряд, ідуть в театр на виставу, квитки на яку коштують немалих грошей, аби показати, що: ось, дивіться, який я заможний. У такий спосіб наче й популяризують відвідування подібних культурних заходів. Утім, потім люди обговорюють не саму подію, а те, хто на ній був, як був одягнений, що сказав.
Який Ваш найулюбленіший музей у Києві? У cвіті?
Ой, важко відповісти! По-перше, ще не всі відвідала, хоча по роботі частенько доводиться бувати в музеях. По-друге, все залежить від настрою. Сьогодні він у мене грайливий, тому я піду в Музей іграшки, завтра серйозний і стриманий, тоді мій вибір – Музей Богдана і Варвари Ханенків, післязавтра, коли захочу екстравагантності, – Музей сучасного мистецтва, а після-післязавтра, коли захочеться ностальгійного спокою – Музей Івана Гончара.
Якщо Ви б відкрили свій музей у Києві, який він був би? Опишіть його, будь ласка.
Не думаю, що хотіла би робити це у Києві. Тут музеїв вистачає. Але бракує відвідувачів. Мабуть, немає такого мешканця столиці, який побував би у всіх київських музеях. Як кажуть, неоране поле роботи.
Якби мені довелось відкривати музей, то, напевно, у містечку Ходорів, що на Львівщині, звідки я родом. Адже місто старовинне, йому понад 600 років. А, відповідно, у Ходорова – багата історія, яка була б цікавою і його мешканцям, і випадковим туристам. Мабуть, це був би невеличкий музей, який би розповідав про відомих в Україні і за її межами вихідців з Ходорова, про незвичайних людей, які невідомі широкому загалу, утім, претендують на певну унікальність. Тут, я, напевно, б відтворила неповторний старовинний вокзал, який розбомбили під час Другої Світової, тут була б міні-копія багато розписаної синагоги, яка діяла у Ходорові, але теж, нажаль, була знищена, і маєтки ходорівських панів, і ще багато всього. Аби людина, яка завітала у цей музей, отримала своєрідну екскурсію містом.
За кордоном це розповсюджена практика. У якому-небудь селищі «на три подвір’я» – обов’язково Ви знайдете музей: чи то муніципальний, чи то приватний. І що найцікавіше, Ви знайдете там книгу відгуків відвідувачів, де не буде вільних рядків для Вашого свіжого допису.
Для деяких людей актуальне питання: «Навіщо ходити в музеї?» Щоб ви їм відповіли?
Для таких людей є слова класика: «Хто не знає свого минулого – той не вартий майбутнього». А музеї – це якраз і є ті охоронці минулого. І там кожен для себе можна знайти якісь ключі до майбутнього.
Розкажіть, будь ласка, яку-небудь свою життєву історію, ситуацію, яка б допомогла кожному з нас стати краще.
Я переконана, що у кожного з нас свій рецепт щастя і успіху. І те, що спонукало, наприклад, мене змінитись у кращу сторону, може абсолютно не підходити іншим. Мені, напевно, ще зарано розповідати якісь власні життєві історії, повчати когось. Не забувайте казати «дякую»! Не нехтуйте усмішкою до людини, яка зробила, хоч і маленьке, але добро Вам!
З якими людьми Ви хотіли б познайомитися?
Одна з моїх мрій – інтерв’ю з Ліною Костенко. Професія журналіста сприяє знайомствам з новими людьми ледь не щодня. Загадувати – не люблю, тоді – менше шансів, що дійсно пощастить познайомитись і поспілкуватися з тим, з ким мрієш.
А ще дуже б кортіло зустрітись, до прикладу, з Катериною Білокур чи Марією Приймаченко, Михайлом Коцюбинським, Марією Заньковецькою, Сергієм Параджановим. Коли готуєш матеріал про великих людей, яких уже немає в живих, часом так хочеться дізнатись, чому він чи вона закохався у ту людину, а не в іншу, чому зробив цей вчинок, який потім поміняв все його життя, чому був принциповим або чому відмовився від почестей.
Леся Вакулюк
Ведучий рубрики Юліан КОМАРНИЦЬКИЙ.