Наймолодша актриса львівського театру імені Заньковецької – ходорів’янка

Posted on Лис 30 2012 - 4:57pm by Любомир Калинець

Передісторія цього інтерв’ю дуже цікава. Ми з дружиною приїхали до Львова переглянути в Національному академічному українському драматичному театрі імені Марії Заньковецької виставу Олександра Дюма-сина «Дама з камеліями». Невдовзі після початку мелодрами Наталя, несподівано стрепенувшись, досить бурхливо, наскільки це дозволяла атмосфера, відреагувала: «Та це ж Михайлючка!» Після цього і я запримітив знайомі риси. А глипнувши в програмку переконався, що роль Естер виконує Юля Михайлюк. Ще до антракту постановив собі «кров з носа» розшукати її за кулісами.

Задумано – зроблено. Ми перемовилися кількома словами під час перерви, запланувавши інтерв’ю з нею вже як з актрисою. Бо раніше вряди-годи бачилися  в Ходорові просто як знайомі. Вона разом з молодшою сестрою співала в церковному дитячому хорі, а я інколи підспівував їм. Якось організував для всіх учасниць колективу поїздку до Тухлі, що у Сколівському районі, де вони на Спаса відспівали Службу Божу в місцевій церковці. А напередодні всі гуртом зійшли на гору Захара Беркута.

Це, так би мовити, прелюдія до нашої з Юлею бесіди. А поміж тим дуже приємно побачити ходорівчанку на підмостках славетного театру. Як і спілкуватися, зауважте, з наймолодшою його актрисою. Але насамперед мацьопенька біографічна довідка, з якої автоматично напрошувалося перше запитання.

Юлія Михайлюк (в заміжжі Коржук) народилася 6 жовтня 1987 року в Ходорові. 2004 року закінчила загальноосвітню школу №2. Мама – медсестра в міській лікарні. Тато – вчитель трудового навчання та фізкультури в тій таки другій школі. Відношення до театру, як бачимо, не мають.

Юлія Михайлюк (в заміжжі Коржук)

– Юлю, звідкіля й коли з’явився у тебе потяг до сцени?

– Поклик до театрального мистецтва виник якось сам по собі. Але далеко не відразу. Все своє дитяче і шкільне життя танцювала в міському хореографічному ансамблі «Наддністрянка» в Лідії Іванівни Максимей. Розпочинала з п’яти років. І танцювала до «переможного» кінця. Тобто з усього попереднього складу саме наша пара залишилася останньою. Це було також, свого роду, мистецтво. Адже сцена формувала своєрідні риси, необхідні для театральних підмостків. Тому можна сказати, що на сцені змалечку.

Потім велику роль відіграла Меланія Василівна Бас. Приблизно з дев’ятого класу вона доручала мені бути ведучою багатьох вечорів, свят, концертів. А ще я читала поезії.

– В Меланії Василівни дивовижна здатність формувати з дітей класних ведучих, декламаторів.

– Таке враження, що вона з першого погляду бачить потенціал. Тому я їй безмежно вдячна. А потім в останні роки навчання у школі переді мною постав вибір куди іти дальше. Хоча, між нами кажучи, я просто не знала, що існує така професія. Самі розумієте: у Ходорові свого театру немає. Словом, мама якось сказала, що у Львові відкрився новий факультет культури і мистецтва при університеті імені Франка, і запитала чи не хотіла б я спробувати свої сили там. Звичайно, в мене запалилися очі. В голові виникло море запитань: що це, як це? Але питаю маму: «А що для вступу потрібно?» Ну, і ми навели відповідні довідки. Виявилося, що треба прочитати вірш, байку, монолог, етюд. Запитую, що таке етюд, а мама і сама не знає. Проте, каже: «Поїдемо до Таїсії Йосипівни Литвиненко, яка буде набирати групу». Тоді також набирав групу і пан Лукавецький з театру юного глядача. Та треба було щось готувати, і я підійшла до Меланії Василівни. Кажу: «Поможіть мені щось підібрати». Як правило, я читала вірші патріотичні. Отож вона запропонувала Симоненка. Взяла також уривок з «Лісової пісні» Лесі Українки. А етюд не вчила, бо так і не дізналася, що це таке. І з цим поїхала на зустріч з Тасею Йосипівною. Прослуховування повинно було відбутися на камерній сцені театру імені Заньковецької. Нас з мамою зустріла незнайома жінка, гарно одягнена.

– Ти ж раніше не бачила Народну артистку України Таїсію Литвиненко – дружину також Народного артиста України, художнього керівника, режисера-постановника й  актора цього ж театру Федора Стригуна?

– Звичайно, ні. Тому ще задовго до зустрічі з нею хвилювалася. І ось ми побачили Литвиненко. Без будь-яких передмов вона сказала мені виходити на сцену. У мене паніка, ясна річ. Тоді Таїсія Йосипівна кладе крісло й наказує сідати. Куди діватися? Сідаю. При цьому присутня також і мама. Актриса пропонує розповісти про себе. Починаю оповідати хто я, звідки, скільки мені років, що прагну від життя. Вона ще питання задає. І, як на диво, в цей момент хвилювання зникає, і я все спокійно й виважено розповідаю. Наскільки зрозуміла, вона робила це для того, щоб побачити як вмію себе поводити.  Потім Тася Йосипівна запитала, що я підготувала. Почала читати твори відібрані для прослуховування. Вона послухала, і їй сподобався тембр мого голосу. А про матеріал, представлений мною, мовила, що це нікуди не годиться. І оскільки до іспитів ще залишався час, то порадила звернутися до монологу славнозвісної Проні Прокопівни, а також взяти лірику. Розповіла мені, між іншим, що таке етюд. Наприкінці сказала мамі, що в дівчинки є потенціал і що їй варто поступати. Що мені, в принципі, потрібно було самій собі довести. Тобто почути чи спроможна на щось, чи ні. Отримавши «добро» від Таїсії Йосипівни, поїхала  додому готуватися.

Потім приїжджала ще кілька разів. Під час другого візиту прочитала перед Литвиненко поезію Ліни Костенко про кохання. Дослівно мені вже важко пригадати рядки з неї, але суть така: як мені тепер без тебе жити, якщо жила тобою усе попереднє життя. Так ось: у мене в цей момент мимоволі потекла сльоза. Тобто це не було «сухе» прочитання віршика на шкільному рівні, як у багатьох, в принципі, часто-густо буває. Я насправді глибоко відчула дану лірику. Таїсії Йосипівні це дуже сподобалося, і вона констатувала, що в мені є зародок отого глибинного, внутрішнього. А потім я стала читати монолог Проні Прокопівни. Це момент, коли вона готується до весілля. Там такі слова: «Ух, нарешті, діждалася таки свого щастя…» І все – актриса зрозуміла, що в мене буде абсолютно різноплановий матеріал.

А далі – іспити, творчий конкурс. Не було жодних проблем з танцем. Його ми зробили в Ходорові. Лідія Іванівна Максимей поставила геніальний етюд. Не просто танець, а цілу виставу-подію, в якій були зав’язка, кульмінація і розв’язка. Користуючись нагодою, не можу не сказати, наскільки поважаю цю надзвичайну жінку. Коли буваю у Ходорові, завжди приходжу до неї в гості. Спілкуємося, вона дуже тішиться моїми досягненнями. А коли мене нема, то постійно питає в мами про мої справи.

– Зрозуміло, що ти стала студенткою.

– Два творчі конкурси пройшли на вищому рівні. Отримала по 45 балів, а в сумі – 90. Це був прохідний бал. Так що тести з української мови та літератури вже, фактично, ніякої ролі не грали. То ж усе: я – студентка. Ну, а далі? Почалися пари. В програмі першого курсу – етюди. Ми зображали різних птахів, звірів. Курс, як і передбачалося, вела Таїсія Литвиненко. Але буду відверта: навчання давалося мені дуже важко. Навіть Таїсія Йосипівна якось промовила: «Бачу, що найбільше втомлюється Юля». Серед нас було четверо одногрупників, уродженців Полтавщини, які вже мали театральну освіту. А я ж прийшла відразу після школи.

– Словом, «жовторотик». Не ображайся за це назвисько. Але так, дещо насмішкувато, кличуть молодих осіб, які ще не мають ніякого життєвого досвіду.

До речі, мушу зауважити, що зараз я – наймолодша актриса в театрі. Проте повернуся до першого курсу університету. Тоді я, направду, дуже втомлювалася. З ранку до обіду пари, а після третьої години заняття з акторської майстерності, як мовиться, до «втрати пульсу». На час ніхто не зважав. Працювали, наскільки вистачало сил у нашої Тасі Йосипівни. А коли вона йшла, то ми ще й самі залишалися «довбати граніт» театрального мистецтва. Та це принесло невдовзі свої результати. На другому курсі я отримала першу роль. Випало ж мені зіграти Катерину в інсценізації роману Ірини Вільде «Сестри Річинські». Вона досі в репертуарі й іде на камерній сцені театру Заньковецької.

– Тобто вже під час навчання ти отримала нагоду викарабкатися на «велику» сцену?

– Так. Хоча Тася Йосипівна поступово виводила нас на неї. Це був експериментальний театр, який Федір Миколайович Стригун назвав «тихим». Усі свої роботи ми виконували на камерній сцені. Відомо ж, що в театрі Заньковецької постановки ідуть не лише на основній, а є ще й друга – менша. Причому, наші вистави користувалися там значним успіхом. Постійні аншлаги, постійний глядач. Відповідно, велике задоволення від роботи. Там ми експериментували в буквальному розумінні цього слова. Цікавою була робота над уривками оповідань Чехова. Зокрема, в інсценізації його оповідання «Хористка» я грала, і до сьогодні це роблю, дружину Колпакова. А далі був Шекспір. Ми ставили комедію «Кінець – ділу вінець», де мені довелося перевтілюватися в графиню. Наступна річ – «Водевіль». Ну, і нарешті дипломна робота – «Тев’є-молочник» по Шолом-Алейхему. Знову ж таки, я зіграла старшу сестру Цейту. Роль батька як виконував, так і досі виконує Федір Миколайович Стригун. І це, можна сказати, моя перша практика на «великій» сцені театру Заньковецької з нашими корифеями. Перед цим, ясна річ, ми виходили в масовках. І за це нам платили гроші. Все офіційно, адже був підписаний контракт зі студентами. Цією дипломною роботою, немов убили двох зайців. Адже спектакль і тепер залишається в репертуарі. Федір Миколайович, наскільки я зрозуміла, давно мріяв про постановку «Тев’є-молочника».

– Цікава деталь. Ця вистава з грандіозним успіхом іде на київській сцені, де головну роль виконує неперевершений Богдан Ступка.

– Так, але в інтерпретації киян це – комедія, а Стригун наголошує, що Шолом-Алейхем задумав її все ж як трагедію. Ми її зіграли і досі граємо. У ній, до речі, брали участь і штатні актриси театру, тобто не лише одні студенти.

Але все-таки основним своїм досягненням вважаю роль Гелени у «Варшавській мелодії» геніального драматурга Зоріна. Це – мій дебют в головній ролі. На «малій» сцені, щоправда, але тим не менше.

– Гаразд, скеруймо розмову в трохи інше русло. Під час навчання ти приїжджала до Ходорова. Як віднеслися до твого вибору рідні? З мамою все ясно, адже це вона підштовхнула тебе до вибору цієї професії. А ось знайомі, однокласники колишні?

– Зі своїх однокласників мало з ким спілкуюся. Хіба що Надя та Віра Яворські. Це – внучки відомого ходорівського художника пана Романа Яворського. Вони бачили всі мої вистави. От, скажімо, була здача п’єси «Історія коня». Дзвоню: «Надя, приходьте». І вони тут як тут, і надзвичайно вдячні. Їм дуже подобається. Так само ще Ніна Ворона. Віталік Баран був якось. Ну що ж, вони за мене раді, звичайно.

– А якою була їхня перша реакція? Не кожен же подається в актори.

– Спершу заявили: «Та тобі саме туди й треба було іти». А ось коли пізніше побачили мене на сцені, у них виникло інше відношення. Тоді висловилися так: «Ми зрозуміли, що це вже не зовсім ти, наша Юлька. Ти – Катерина Річинська». Це після того, як у великому захопленні вийшли з вистави «Сестри Річинські». Крім цього почула ще й таке: «Як тобі повезло. Ми бачимо, що ти отримуєш неабиякий «кайф» від гри на сцені. Ми б також так хотіли». Гадаю, що вони по-доброму мені заздрять, і я їм дуже вдячна за їхню  підтримку.

Мама, звичайно, часто приїжджає. Була на всіх виставах. А тато лише на двох. Самі розумієте чому: на заробітки ж їздить. Він був на «Річинських», а також приїхав на прем’єру «Варшавської мелодії». Посадила їх з мамою у першому ряду. Й інколи спостерігала за їхньою реакцією. Тато-бідака сидів у кутку, і я не знала, що з ним діється. Він то гриз нігті, то не знав куди свій погляд подіти. У нього завжди своєрідна поведінка. Мама ж витягнула шию, ніби гусак. Я бачила як дрижать її руки – співпереживала зі мною. Потім вона казала: «Через мене, неначе пройшли всі слова й дії Гелени. Ось минули десять років, потім ще стільки ж. І я все це з тобою пережила». Тато ж ні єдиного словечка не зронив. Вони, звичайно, відразу поїхали додому, поспішаючи на останній поїзд. А коли я наступного дня зателефонувала, то попросила маму дати слухавку татові. Питаю: «Тату, ну як?» Спочатку повисла пауза, а потім пролунало: «Сила!» Оце єдине, що він промовив. Не вміє тато красномовно говорити. Але це однісіньке його слово-оцінка багато значить. Бо мама часто всім розказує: «Моя доця! Моя доця!..» До шкільної директриси: «Ви не хочете поїхати подивитися, Тетяно Василівно? Їдьте». А тато, я впевнена, такого нікому не скаже. Він, напевно, всередині радіє. Я знаю, що в нього душа розпирає, а от щоб це виринуло назовні – ні. Така в нього натура.

Або такий штрих. Коли після завершення вистави всі підійшли до мене, вітаючи й даруючи квіти, то тато підступив до мого чоловіка Василя і запитав: «То Юлька співала?». Мав на увазі пісню про кохання, яку я виконувала польською мовою. Василь, який грав у цій п’єсі Артюра, відповів: «Аякже». Тато тільки головою здивовано хитнув. Словом, батьки тішаться мною. Кожного дня дзвонять. Мама переживає. Просить, щоб у понеділок, коли маю вихідний день, приїжджала до Ходорова. І хоч так хочеться відпочити, я їду. Мама гордиться доцею. Вона ні разу не сказала, що їй щось не сподобалося. Навпаки після кожної вистави твердить: «Ти в мене найкраща».

– Юлю, ти згадала про корифеїв. Тобі з ними затишно чи ні? Як вони до тебе відносяться? І хто конкретно є твоїм партнером по сцені? В «Дамі з камеліями» ти була поряд з неповторним Святославом Максимчуком.

– Так. Максимчук – ще й мій вчитель сценічної мови. Це, вважаю, перший голос України, який найкраще володіє цим артистичним засобом. Він виховав у мені правильне вимовляння звуків і букв. У моєму репертуарі є багато речей, які зробив зі мною саме Максимчук. Зокрема, це – поема Шевченка «Сова», яка вже неодноразово звучала в моєму виконанні на 12-му каналі телебачення. Також ми разом мали концерти в оперному. Він – золота людина.

А про моє відношення до корифеїв? Коли виходиш на сцену й поряд з тобою працює хтось зі славетних, то вже не сфальшуєш. Відчуваєш такий могутній поштовх, заряджаєшся вірою, бачиш ситуацію наскрізь. Дивишся в їхні очі й відчуваєш  таку глибину. Федір Миколайович Стригун  – геній сцени. Що Таїсія Йосипівна, що Януш Юхницький. У них уже значний багаж за плечима. Це надзвичайно допомагає. Дуже приємно, що маємо можливість працювати з ними поруч. Враження таке, що ми – колеги. Немає у наш бік зверхнього погляду. Ми всі разом святкуємо прем’єри, вітаємо одне одного. Ясна річ, у старших актрис уряди-годи проявляється заздрість до молодших. Але Тася Йосипівна дуже нас любить. Це завдяки їй майже вся наша група залишилася в театрі. Вона навмисне зараз не набирає студентів, бо каже, що для них роботи вже немає. А просто так взяти і не пропонувати їм перспективи – недоцільно. «Я переживаю за долю своїх учнів», – часто твердить Литвиненко. І в цьому переконуюсь на власному прикладі.

Ото ж ще зі студентської лави ти потрапила в штат театру?

– Так. З вересня 2008 року я – заньківчанка.

А наступна роль уже очікує тебе?

– Очікує. Григорій Шумейко починає ставити «Бояриню» Лесі Українки, де я буду репетирувати роль Ганни.      

Юлю, бажаючи тобі подальших успіхів на театральному поприщі, хочу висловити сподівання, що ходорівці зможуть побачити тебе вже в іпостасі актриси на нашій рідній сцені.

– Я страшенно горю бажанням, аби ми привезли щось до Ходорова. А камерні вистави навіть можемо показати у школі. Щоб молодь все це бачила, щоб не була обмежена як я колись. У Львові, хоч і здебільшого добровільно-примусово, але діти приходять на вистави. Та я живу з надією, що вони беруть щось для себе.

Записано: Львів, 2 лютого 2009 року.

Підготовлено до друку: Мадрид, вересень 2010 року.