Олена Степанів: Епізод біографії, пов’язаний з Ходорівщиною


Торік 6 грудня на пленарному засіданні ХІІІ сесії Львівської обласної ради депутати проголосували за оголошення 2012 року Роком хорунжої Січового Стрілецтва Олени Степанів-Дашкевич. Це рішення ухвалено напередодні її дня народження, адже з’явилася вона на світ 7 грудня 1892 року. Цьогоріч відзначаємо 120-ліття від дня її уродин.

Олена Степанів  (Листівка «Українського Видавництва» у Відні)
Олена Степанів (Листівка «Українського Видавництва» у Відні)

Чим же заслужила ця жінка на такі почесті? Заглянувши в її біографію, спробую висвітлити найсуттєвіші моменти життя, які дають відповідь на поставлене запитання.

Передусім зауважу, що згідно з церковною метрикою дівчинка отримала подвійне ім’я –

Олена-Марія, очевидно, підтримане батьком, який парохував у селі Вишнівчику Перимишлянського району на Львівщині й керувався тогочасною традицією. Відомо також, що отець Іван Степанів ініціював створення в селі читальні «Просвіти», передав їй багато власних книжок, передплачував для селян популярні часописи «Зоря» та «Діло», доклав чимало зусиль до побудови церкви. Старшого брата Олени Ананія (1890-1919) знали як студентського вожака, члена відомого українського національно-спортивного товариства «Сокіл», засновника його філії у Вишнівчику. Згодом до цього товариства влилася й Олена, очоливши першу жіночу чоту «Сокілок» у Львові.

Потрапивши до міста Лева, дівчина вступає до Першої дівочої гімназії, де захоплюється спортом, літературою, мистецтвом. Вирішивши присвятити себе вчительській праці, в 1910 році вступає до семінарії Українського педагогічного товариства. Коли в Галичині почали виникати перші пластові організації, Олена відразу стає членкинею однієї з них. Після закінчення семінарії заробляє на життя репетиторством, заощаджуючи кошти на подальше навчання. 1912 року вступає до Львівського університету, щоб вивчати географію та історію. Їй щастить на добрих учителів (А. Алиськевич, М. Мельник, С. Рудницький, С. Томашівський, К. Малицька). Під час навчання формуються Оленині переконання, вона виступає на секції студенток і говорить про обов’язкову участь жінок у політичному житті. У повітрі, тим часом, запахло війною, з якою «…в’язали надію на визволення нашого народу». Дівчина остаточно вирішує, що її місце в лавах стрілецтва (хоч жінок не приймали, проте для неї зробили виняток). У 1914 році створюється відділ «Січові Стрільці-2», куди почали брати вже і жінок (добровольцями стали 33 особи). Олена складає свою першу присягу на Кайзервальді (колишня назва Шевченківського гаю). Тоді й розпочинаються її перші справжні життєві уроки: лекції з військової історії, навчання медичної допомоги та військових вправ.

Першими ж боями Степанівни стали воєнні баталії під Комарниками, на горі Маківці та під Болеховом. За проявлену мужність її нагороджено срібною медаллю «За хоробрість» та військовим хрестом. А ось битва під селом Лисовичі біля Болехова 29 травня 1915 року перетворилася у справжнє пекло. Тут Олена потрапляє в полон. Її віправляють до Ташкента, при цьому переправа триває понад чотири місяці. В Узбекистані дівчина тяжко захворіла. У неї проявилася легенева кровотеча, яка призвела до того, що вона залишилася без засобів для існування. Одначе віра не покидає її ні на мить, допомагає вижити. Шанували і поважали галичанку за її розум, відвагу та вміння обходитися з людьми не лише полонені австрійські офіцери, а й московські власті, що завідували табором. Очевидець оповідав: «…Москалі дуже стережуть Степанівну, бо кажуть, що мужчини йшли на війну з примусу, а дівчина, що пішла добровільно проти Росії, мусить бути справжнім її ворогом».

У ташкентському таборі Олена відвідує курси, організовані полоненим німцем Путчі, на яких вивчає французьку та англійську мови, метематику. Повернувшись у рідні краї, продовжує брати активну участь у військово-політичному житті Галичини: разом з іншими готувала Листопадове повстання 1918 року, боролася за українську владу у Львові та за його межами. Працювала референтом преси у держсекретаріаті закордонних справ ЗУНР, брала активну участь в українсько-польській війні 1918-1919 років.

Надзвичайно цікавий факт: Степанівна – перша в світі жінка, офіційно зарахована на військову службу у званні офіцера. Як чотар Української Галицької Армії пройшла бойовий шлях від Львова до Старокостянтинова на Хмельниччині. Працювала пресовим референтом Міністерства закордонних справ УНР у Кам’янці-Подільському.

У 1919 році з дипломатичною делегацією Олена відбула до Відня. Навчалась у тамтешньому університеті, захистила докторську дисертацію на тему «Розподіл і розвиток суспільства в старій Русі до половини XIII століття», після чого повернулася до Львова.

1920 року вийшла заміж за політичного і військового діяча, генерал-хорунжого армії УНР, правника Романа Дашкевича. 13 грудня 1926 року в подружжя народився син Ярослав – відомий український історик і археограф.

З 1922 року О. Степанів викладала історію та географію у Львівській гімназії сестер-василіанок, де її за справедливість, строгість і вимогливість дуже любили гімназистки, та Львівському таємному українському університеті. Була членом Наукового товариства імені Т. Шевченка (ініціювала створення його географічної комісії), товариства «Рідна школа», референтом при Ревізійному союзі українських кооперативів, співробітничала з «Пластом» та Українською Військовою Організацією.

З 1939 року працювала в установах Академії Наук УРСР, з 1945-го – доцент Львівського університету. Після закінчення Другої світової війни займала посади старшого наукового співробітника та завідувача сектором економіки Львівського відділу Інституту економіки АН УРСР, наукового співробітника природничого музею АН УРСР (1948-1949). За її безпосередньою участю відбувалися неофіційні акції: відзначення пам’яті героїв Крут, вшанування пам’яті жертв Голодомору, протест гімназисток проти розстрілів української творчої інтелігенції в СРСР.

20 грудня 1949 року Степанівну заарештували й запроторили в тюрму на Лонцького. А далі допити, нелюдські тортури… Проте вона навіть у в’язниці дбала як про своє здоров’я, так і співкамерниць, заставляючи їх робити зарядку, підбадьорюючи. На знак вдячності жінки, зробивши голку з риб’ячої кістки, вишили сорочку для її сина. Після в’язниці на Олену чекало десятилітнє ув’язненя в мордовських таборах. Там вона занедужує на дистрофію, їй дають інвалідну категорію. У 1956-му повертається до Львова й опиняється на вулиці без власного помешкання. Тоді винаймає будиночок на вулиці Козацькій, 11.

Але 1963 року нагадує про себе важка хвороба. 11 липня Олена Степанів відійшла у вічність. Її похорон відбувся величаво, нагадуючи маніфестацію. Ще за життя ця жінка-воїн, як називали її часто-густо, за відсутності своєї держави була визнана національною героїнею.

Відомо, що О. Степанів залишила після себе значний науковий і творчий доробок. Вона є автором близько 75 праць, в тому числі спогадів «Напередодні великих подій. Власні переживання і думки 1912-1914», «Напередодні великих подій» (1943), довідника «Кооперативи здоров’я» (1930), монографій «Сучасний Львів» (1943), «Трудові резерви Львівщини» (1949) та інших.

З-поміж її багатої спадщини варто виокремити спогад про перебування на Ходорівщині, опублікований на сторінках львівського журналу «Назустріч» у 1930-их роках. Власне, цей допис і хочу запропонувати вашій увазі.

«1919 рік. Весна. Начальник штабу при НКУГА (Начальна Команда Української Галицької Арміїпримітка Любомира Калинця) полковник Курманович взиває мене негайно явитися в Ходорові. Має для мене якесь припоручення. Цілу дорогу мучить мене думка, до якого діла буду йому потрібна.

– Приказую вам поїхати до села Н. Бобрецького повіту і зорганізувати жіночий військовий відділ: селянки зголосилися до війська (село Н. може мати двояке пояснення: або це – «невідомий» населений пункт, яким мають на меті приховати його справжню назву, або ж із літери «н» починається назва села, тоді це можуть бути, зокрема, Новосільці чи Новошино – прим. Л. К.).

– Пане полковнику, прошу комусь іншому припоручити цю місію. Я є проти окремих жіночих частин у війську, а навіть і проти масової участи жінок на війні…

– Приказ треба виконати – а зрештою не можемо нехтувати воєнного запалу села.

…Їду. Мій мовчазний товариш сотник Кр. (під цим криптонімом міг бути прихований тогочасний комендант Ходорова сотник Кравець, хоча не виключаю й іншої особи, прізвище якої могло починатися з таких же букв. Скажімо, автореферент НКУГА Кренжаловський, проте він був не сотником, а поручиком – прим. Л. К.) хитається на драбинястому возі то в той, то в інший бік, насупив брови і цідить слова. Він також невдоволений з моєї місії…

Доїздимо на вечір. На горі приходство, недалеко читальня. Всі здивовані нашим приїздом.

– Ми хотіли лише зазначити наш запал, підтримати на душі армію, але не думали, що наше зголошення візьмете поважно, – пояснює збентежений священик.

Одначе треба говорити з жінками, які збираються в читальні. Під вікна у двері і на салю тиснуться чоловіки… З палицями, ціпками й дуже похмурими обличчями:

– Ще й жінок прийшли нам забирати на війну!

Поважний і грізний настрій. Все-таки треба зачати промову.

– З вашого села прийшло дуже гарне письмо: не лише чоловіки, але й жінки забажали сповнити свій обов’язок для України і добровільно зголосилися до військової служби. Начальна команда припоручила мені запитати вас, хто з дівчат і жінок хоче дійсно взяти обов’язок вояка, а з тих, що зголосяться, потворити окремі жіночі військові частини.

На салі ні чичирк… З-поза вікон, з-під стін почула я неприхильне для мене муркотіння. Буде зле. Зачну інакше:

– НК цінить ваш запал і добру волю. Моїми устами хотіла вона пригадати вам, як дуже ви, жінки, потрібні нам на своїх місцях… У власному селі сійте та збирайте збіжжя, бо вояк потребує поживи, виганяйте з села дезертирів і заохочуйте братів, наречених, своїх чоловіків і синів сповнити їх обов’язок вояка, нагодуйте голодних, допоможіть раненим і хорим, а ваша праця буде так само вартісною жертвою для України, як трупи вояків-чоловіків.

Я виграла. Усі відітхнули… До мене заглядали усміхнені очі дівчат, їх батьків. Вони зрозуміли, що я не приїхала силувати їх на війну… І мої очі всміхалися до них: ліпше – не йти, як заломитися і потоптаним впасти край дороги…

І похмуре лице мого мовчазного товариша сотника Кр. всміхалося радісно у поворотній дорозі. Ми чули, що добре вив’язалися з припорученого завдання.

…Чим є війна, а особливо для жінки-вояка, – спитайте тих, що її перейшли».

Підготовлено до друку: Мадрид, квітень 2012 року.