ДУШПАСТИР ВІД БОГА, ПОДВИЖНИК ХРИСТОВОЇ ВІРИ

Posted on Кві 15 2017 - 11:48pm by Любомир Калинець

«Коли хто хоче йти  за мною, нехай відречеться себе самого, візьме свій хрест й за мною йде», – такі слова викарбувано на пам’ятнику, встановленому на могилі отця Антона Бучацького на ходорівському цвинтарі.

Вони закликають нас брати приклад з життя священика, який був подвижником Христової віри. Саме таких бракує нам сьогодні: патріотів своєї Церкви та країни в цілому, громадсько-культурних діячів, нескорених духом, незламних, неначе криця.

Народився о.Антон у 1913 році в селі Свірж неподалік від Бібрки. А це не так і далеко від нашого Ходорова.

Цікаво, що перша письмова згадка про це поселення датується 1427 роком, а отже воно молодше від нашого містечка (перший письмовий запис про яке належить до 1394 року). Відомо також, що Свірж мав статус міста, проте 22 вересня 1949 року було проведено розмежування на місто та село. Вражає своєю красою старовинний замок, згаданий у документах XVI століття (1530 рік). Його будівництво пов’язане зі шляхетським родом Свірзьких. У середині XVII століття замок перейшов у власність графа О.Цетнера (прізвище Цетнерів також згадується і в історії Ходорова). Саме за його старанням архітектура замку набула теперішнього вигляду та збереглася до наших днів.

Під час національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького (1648-1654 роки) замок неодноразово здобували козаки. Проте ще на початку воєнних баталій, а саме в 1648 році, його намагалися спалити татари, і їм майже це вдалося. Біля замку збереглася пам’ятка епохи ренесансу – костел XVI століття…

Родина отця Бучацького була бідною. У сім’ї Івана та Марії Бучацьких виросло дванадцятеро дітей, і Антон був наймолодшим сином. Отримати освіту йому вдалося тільки завдяки матеріальній допомозі трьох старших братів, котрі в 1930-их роках виїхали на заробітки до Америки. Початкову школу закінчив у Свіржі, а після закінчення Перемишлянської гімназії навчався у Львівській богословській академії. У 1938 році митрополит Андрей Шептицький рукоположив А.Бучацького на священика, після чого Львівська консисторія скерувала його на парохію в село Помонята на Рогатинщині. А це ще ближче до наших місцин.

Дружина отця – Олена Кисілевська – походила зі священичої родини. Її батько о.Петро Кисілевський був парохом в Отинії біля Коломиї.

Молодий і діяльний отець Антон у скорому часі здобув серед парохіян Помонят повагу та шану. Щонеділі церква була переповнена. Кожен, затамувавши подих, намагався почути змістовну проповідь душпастиря, який вміло поєднував Божі настанови зі Святого Письма з історією українського народу, його діячами. Попри уроки катехизації, які о.Бучацький проводив у школі, він брав ще й активну участь у культурно-просвітницькеій діяльності села. Крім музикальних здібностей, отець мав і неабиякі здібності до мов: вільно спілкувався німецькою, латинською, звісно, що й польською мовами. Не обходилися без нього і засідання «Просвіти».

Як селянський син отець Антон любив працю на землі. До сьогоднішнього дня росте в Помонятах сад, посаджений його дбайливими руками. І хоча минуло понад 70 років, але яблуні час від часу ще й до нині плодоносять. У селі цей садок так і називають «ксьондзовим». На церковному подвір’ї доживає свого віку модрина, також посаджена отцем. Їх було три, але дві довелося зрубати, адже віджили свій вік. Це рідкісне декоративне дерево набуває дивовижної краси, коли вкривається цвітом. А ще помонятський парох любив пасіку. Міг годинами спостерігати за працею роботящих бджілок, бо й сам був, як бджола, – встигав скрізь і в усьому.

Одначе настали сумні й тривожні часи для українського народу, Греко-Католицької Церкви. Львівський псевдособор 1946 року поставив перед о.Антоном  вибір: або московське православіє, або сибірська каторга. Поставши перед таким непростим життєвим роздоріжжям, отець проявив високий патріотизм і самопожертву, – вибрав друге, до кінця залишившись вірним присязі, даній перед Святим Престолом.

На перших порах о.Бучацькому вдавалося щасливо уникати арешту, хоча каральні органи настирливо розшукували його. Траплялися випадки, коли тільки Господнє чудо  рятувало отця від арешту. Одного разу енкаведисти «прошили» сталевими дротами сіно в стодолі й так густо, що миша не могла б проскочити. Впевнившись, що нібито все «чисто», сіли в хаті вечеряти. А він таки переховувався в тому сіні.

Або інший випадок. Отець, зауваживши, що до хати наближаються облавники, подався через вікно на город. Одначе його запримітив старший групи й, скинувши з плеча гвинтівку, прицілився та натиснув на курок. На щастя – осічка. Він перезарядив зброю й намагався стрільнути вдруге. Для надійності ще й гвинтівку прилаштував на спині свого підлеглого. Проте, знову-таки, замість пострілу пролунало тільки легке клацання спуску. Очевидно, Всевишній відвів загрозу від свого обранця, якого покликав собі на службу.

Три роки отець Антон переховувався від енкаведистів: то вуса відпускав, то бороду. Але, незважаючи на небезпеку, яка чигала чи не на кожному кроці, постійно працював, навіть шофером у Львові. Поряд із цим вбачав основним своїм обов’язком душпастирську працю. Місію греко-католицького священика о.Бучацький виконував усе своє життя. Не дивлячись на пильність енкаведистів, йому вдавалося у Помонятах таємно відправляти богослужіння. Щоправда, знайшовся «добродій», який доніс на нього. То ж одного недільного дня 1949 року, коли священнослужитель розпочав Службу Божу, до церкви зайшли шестеро військових. Наблизившись до пароха, наказали йти з ними, на що той спокійно зауважив, що спершу потрібно поскидати шапки та дочекатися врешті-решт закінчення Літургії. На диво, непрохані гості погодилися… До залізничної станції о.Антона проводжали всі мешканці села. Серед них, як виявилося, були хлопці зі зброєю, то ж виникла думка звільнити отця. Але повстанець Ярослав Чопик зупинив ентузіастів, адже розумів, що при такому скупченні людей без численних жертв не обійшлося б.

Перші допити о.Антона Бучацького відбувалися в Ходорові, відтак у сумнозвісній Львівській тюрмі на Лонцького. Поводилися з ним жорстоко. Та довготривалі допити і побої не зламали дух українського священика. Один із його співкамерників розповідав, що неодноразово переконувався в надзвичайній твердості характеру отця. Стверджував, що це був чоловік зі сталі: жодних скарг, нарікань, а лишень молитва.

Невдовзі совєтський суд виніс вирок – 25 років неволі. Відбувати каторгу довелося на вугільних шахтах Караганди в Казахстані. Умови праці були жахливі, але він мужньо переносив усі незгоди та знущання. В неділю ж відправляв богослужіння для невільників. І так було впродовж семи років неволі, аж до звільнення в 1956 році.

У цей час дружина отця з двома дітками перебивалась по чужих хатах. Люди допомагали чим могли, особливо родина Чопиків. Та врешті їмості вдалося «зачепитися» за роботу на Ходорівській птахофабриці. Поселилася з донькою на квартирі. Син Ярослав закінчував сьомий клас у Помонятах і часто провідував маму зі сестрою, доїжджаючи поїздом до Ходорова. Одного весняного вечора, коли він повертався від мами, у вагоні до нього підсів невідомий у поношеній куфайці й поцікавився чий він син. Ярослав відповів, що Бучацький з Помонят і тут же, впізнавши до болю знайомі риси, на весь вагон вигукнув: «Татку мій рідний!..»

Нелегкою виявилася і подальша доля о.Бучацького. Влаштувавшись різноробочим на сірчаному комбінаті в Новому Роздолі, продовжував таємно служити в катакомбній Церкві.

Відправляв богослужіння в Ходорові, Помонятах, на Перемишлянщині. Хрестив дітей у Тернополі, давав шлюби навіть у Києві. В цей час родина винайняла хатинку на вулиці Франка в Ходорові. Потім перебралася на вулицю Пархоменка (колишня назва). Аж поки на початку 1970-их років не перейшли у власну хату, збудовану на вулиці Радянській, за номером 14 (тепер вулиця Володимира Великого). Якщо висловлюватися більш зрозуміло для ходорівців, то це район Зарудки, тобто – за цвинтаром.

Трапилося так, що про душпастирську працю ходорівського мешканця дізналися селяни з Бубнища Долинського району. Запросили до себе. То ж отець майже упродовж 30 років сповняв у тому дуже відомому через скелі Довбуша селі священичі обов’язки. Звісно, що в таємний спосіб. Богослужіння відбувалися як у церкві, так і по хатах, на цвинтарях, у лісі. Як правило, виставлялася варта.

З цього приводу дозволь, шановний читачу, поділитися з тобою одним спогадом. У восьмому класі, а це було, якщо не помиляюся, в 1975 році, ми зі сестрою під час літніх канікулах відпочивали в туристичному таборі «Трембіта» поблизу Славська. Відповідно, здійснюючи туристичні мандрівки різної складності (наприкінці зміни учасникам походів видавали значок і посвідчення «Турист СРСР») в складі групи пішечком попрошкували до Бубнища. Наш шлях пролягав не звичним автомобільним маршрутом через Стрий і Болехів, а навпростець через села Тухлю, Либохору, Труханів гірськими дорогами та стежками. Так ось: в лісових гущавинах між Трухановим і Бубнищем ми несподівано наткнулися на рукотворне молитовне місце. Акуратно збиті з дощок поперечки, повз які, заглибившись, можна була зайти в своєрідну каплицю. Власне, поміж дерев було вирубано місце для незначної кількості людей, які могли перебувати на богослуженні. Одну сторону цього прямокутника увінчував хрест з невеличкою іконкою. Особисто мене ця споруда дуже заінтригувала, оскільки не міг подумати, що можна ще десь молитися, окрім як у храмі. Не прояснив чогось конкретнішого і наш керівник групи, до якого я звернувся із запитанням. Щось промугикав собі під ніс. Мовляв, не то сектанти тут моляться, не то хтось інший.

Словом, лише через солідний проміжок часу, коли на поверхню виринула правда про катакомбну Греко-Католицьку Церкву, мені стало зрозуміло на яке місце ми натрапили під час давнього туристичного походу. А коли довідався, що в тих мальовничих місцинах відправляв отець Антон Бучацький, часто-густо переховуючись, то подумалося: можливо, його стопами довелося у свій час проходити і мені. Але це так, поміж іншим…

Варто наголосити, що о.Бучацький під час богослужінь постійно користувався невеличкою саморобною алюмінієвою євхаристійною чашею. Привіз він її з Караганди, а отже була вона для нього особливо дорогою. До сьогоднішнього дня ця реліквія зберігається в помешканні Бучацьких у Ходорові, як і Престіл, до якого приступав у своїх відправах отець.

Велике родинне горе спіткало Бучацьких, коли у двадцятирічному віці померла їхня донька. Відтак через деякий час отець Антон залишився вдівцем, бо упокоїлася в Бозі його дружина. Незабаром новий удар для душпастиря – смерть однорічної внучки. Та нещастя не надломили його дух. Він ще більш енергійно поринув у працю в Христовому винограднику, за що йому неодноразово перепадало від комуністів.

Про підступні дії каральних органів щодо діяльності підпільних греко-католицьких священиків, зокрема отця Антона, розповідав мені покійний нині отець Микола Сивик з Жидачева. Неодноразово вони вдвох «замітали» сліди, вислизаючи з-під носа в працівників міліції. Кілька разів їх намагалися «накрити» в селі Вільхівцях неподалік від Жидачева. Саме в тому селі, де до місцевого підпільного священика отця Любомира Матури навідувався його родич владика Йосафат Федорик. Там же бував тоді ще священик, а згодом єпископ УГКЦ владика Павло Василик.

Про те, що отець Антон Бучацький перебував під «ковпаком» у енкаведистів, розповідав також отець Степан Скробач. Вони ж частенько вдавалися до різних капостей. А якось так побили отця, що він, сердешний, уже й не вихлепався.

Помер о.Бучацький у 1987 році, лише одного місяця не дотягнувши до дня 4 серпня, коли  з’явилася заява про легалізацію УГКЦ. Мешканці Ходорова пригадують той велелюдний похорон. Люди приїхали звідусіль, щоб провести в останню земну путь душпастиря від Бога.

Отець Антон щиро молився за нашу Церкву, свято вірив у кращі часи. Його подвижницьке життя не забуто. На фасаді церкви святого Миколая в селі Помонята встановлено меморіальну таблицю, на якій викарбувано слова: «У цій церкві с.Помонята мав парафію 1938-1949 років священик, громадсько-культурний діяч, в’язень московських таборів Антон Іванович Бучацький».

У Львівській обласній дитячій лікарні «Охмадит» ще й досі працює син о.Бучацького – Ярослав. Він є лікарем-педіатром вищої категорії. Разом з ним трудиться і його дочка Наталя, теж дитячий лікар. Професія Бучацьких надзвичайно благородна й потрібна. Як була вкрай необхідна духовна опіка вірних їхнім татом і дідусем.

Можна поставити крапку на цьому, якби не одне «але», яке надзвичайно хвилює мене. Вже кілька разів упродовж доволі тривалого часу намагався нагадати і ходорівським парохам, і парафіянам про вшанування в якийсь особливий спосіб священиків, котрі поховані на нашому цвинтарі. Це і отець Симеон Заяць, і отець Теодор Могильницький, який спочиває в одній могилі з ним (доводився рідним братом дружині о.Симеона), і отець Михайло Головацький (а тепер ще й його син о.Іриней), і отець Антон Бучацький. Як на мене, можна бодай раз на рік влаштовувати спільний похід до їхніх могил, проводити відповідні богослужіння, нагадувати молодшому поколінню про душпастирів з великої літери, котрими, безумовно, декотрі з них були. Ім’я о.Бучацького в цьому списку має всі підстави, щоб не тільки не забувати його, але й споглядати як на дороговказ.

Любомир КАЛИНЕЦЬ, Мадрид.