Наші терени під прицілом мас-медіа: Подорожні замітки та журнал «Ї»

Posted on Бер 21 2015 - 8:57am by Любомир Калинець

До своєї поїздки в Жидачівський район я ніколи раніше не був у цих краях і практично нічого не знав про його історію. Південний схід Львівщини для мене залишався незвіданим краєм. Тому ввечері перед поїздкою вирішив пошукати інформацію в інтернеті. Матеріалу, який як завжди дублювався, виявилось не так і багато. Зате я вже знав, що маю шукати під час мандрівки.

Вже дорогою на Ходорів переглянув часопис «Ї» під номером 47 за 2007 рік. «Гебрейський усесвіт Галичини» присвячений історії євреїв на теренах Східної Галичини. В розділі «Шлях до Юліана Стрийковського» ознайомився з місцем та впливом євреїв на історію Ходорова та Жидачева. Отож приїхав я у Ходорів з таким-сяким багажем знань.

Отож прямим текстом з часопису «Ї»: «Ходорів – місто на віддалі 56 км. Від Львова. Ходорів (старі назви – Ходоростав, Ходорів Став) згадується в історичних хроніках з 1394 року. З огляду на своє розташування – був збудований у межиріччі Дністра та його притоки Луг – Ходорів завжди мав оборонне значення. Як підказує стара назва Ходорів Став, поблизу міста й справді є кілька великих ставків (Ходорівський та Отиневицький, зовсім поруч з містом). Дехто виводить назву міста від чоловічого імені Федір, і стара назва стає зрозумілою – Федорів Став.

Stav

Однак, городище ранньослов’янської доби на місці Ходорова було набагато раніше, ніж на ці терени принесене було ім’я Федір. Очевидно, це було поселення білих хорватів, бо ж Ходорів лежить поблизу їх можливої столиці – тепер селище Стільське.

Ходорів не завжди був містом. Тільки у 1436 році йому надано магдебурське право і з того часу воно стало «вільним містом» із своїм самоврядуванням.

Як і кожне місто у ті неспокійні часи, Ходорів мав замок, що згодом був перебудований на житлову споруду і на початку XX ст. мав усі ознаки ренесансного палацу.

Римо-католицька парафія в Ходорові бере початки з 1460 року: саме тоді власник цих місць магнат Єжи (Юрій) Ходоровський спорудив у місті дерев’яний костьол. Первісний храм не пережив польсько-турецької війни у 1620-1621 роках. Його наступник, теж дерев’яний, згорів від рук інших загарбників: у 1655 році сюди добралися шведи і московити …

Мурований костьол, який дожив до наших часів, спорудили вже в австрійські часи у 1777-1779 роки на кошти наступних власників Ходорова – Жешувських (швидше за все мається на увазі рід Жевуських – примітка сайту «Ходорів сьогодні») за проектом Флоріана Ріхтера (Florian Richter). Костьол кілька разів перебудовували і 1903 року храм було повторно освячено як костьол Всіх Святих …

Коли у Ходорові з’явилася гебрейська громада, то патронами «слуг держави» чи «людей короля», як тоді йменували євреїв, були місцеві магнати Ходоровські. Про заможність громади свідчить тепер вже відома на цілий світ Ходорівська дерев’яна синагога, яку ходорівський кагал збудував у 1651 році …

Ходорів ніколи не був великим містом. У XIX ст. він налічував близько 6 000 мешканців. Однак він був промисловим містом, адже тут була найбільша у Галичині цукроварня (цей промисел залишився і дотепер). Значних руйнувань місто зазнало під час I Світової війни …»

У Ходорів ми прибули о 10:40. Одразу на вокзалі, оформленому в кращих традиціях часів Кірпи, ми переконались в тому, що місто – важливий залізничний вузол. Нерозривно пов’язана з промисловим потенціалом регіону залізниця набула особливих розмахів у совєцький період.

Із залізничного вокзалу одразу потрапляємо на автобусну станцію. Звідси розпочинається вулиця Грушевського, на якій знаходяться основні адміністративні споруди міста. Міська рада, Будинок культури, Народний дім, декілька шкіл – пригламурений євроремонтом совковий дух польсько-австрійської забудови. Є занедбаний стадіон, проте не має футбольної команди (спорт сьогодні не в пошані). З колишньої промисловості жевріють колись славні потуги цукрового заводу та новозбудований цегельний завод над берегом (Федорового) ставу (хибне твердження, оскільки цегельню зведено ще в 1910 роках – прим. Х.С.). Як ілюстрація сучасної законсервованої сірої провінційності влучна вивіска «Вікно сатири» на фоні тепер закинутої будівлі відділу міліції. Зате люди в Ходорові привітні, радо підтримують невимушену розмову та готові допомогти.

На перший погляд, про давню історію міста не говорить практично нічого. З пам’яток в очі кидаються традиційні, як для сучасного провінційного містечка, пам’ятники в кращих традиціях совдепівського народництва та соцреалізму. Першим, з ким знайомиться турист в Ходорові, Іван Франко на кріслі, якого на інтернет форумах називають «втомленим». Трохи згодом ви можете побачити Тараса Шевченка та Богдана Хмельницького в традиційній іпостасі. Пам’ятник на честь «визволителів від фашистських загарбників» звично контрастує з меморіалом вшанування жертв репресій НКВД та борців за волю України. На стіні історично-краєзнавчого музею ви також знайдете меморіальну дошку присвячену українській поетесі Ірині Вільде (1907-1982) та її батькові Дмитру Макогону (колишньому директору тепер ЗСШ №1), які проживали у цьому будинку протягом 20 років. З поміж інших відомих постатей родом з Ходорова – польський історик права із світовим іменем Освальд Бальцер (1858-1933) та український поет-дисидент Ігор Калинець (1939) – згадки про яких ви тут не знайдете.

В релігійному питанні Ходорів мало чим відрізняється від аналогічних міст західної України. У місті дві муровані церкви, одна з яких стара, а друга настільки грандіозна за масштабами, що її будівництво ніяк не можуть завершити. Мені не вдалося з’ясувати до яких конфесій вони належать, проте можу лише припускати, що одна з них виявиться православною, а друга – греко-католицькою (також неправильна думка – прим. Х.С.). Є також Дім молитви, адепти якої ходять по місту у звичному «білому версі та чорному низу» у пошуках нових вірян. Про колись пануюче римо-католицьке віросповідання нагадує мабуть одна з найдавніших споруд Ходорова, яка дійшла до наших днів – кам’яний костьол Всіх Святих. Храм, зведений неподалік ставу у 1777-1779 роках за кошти Жешувських, в часи Совєтів використовувався як складське приміщення, пізніше як каси автовокзалу, згодом як музей релігії (дещо сумнівне твердження, а ось той факт, що тут  знаходився спортзал СШ №2, є достовірним – прим. Х.С.) і лише в 1989 р. був переданий римо-католицькій громаді міста. Відома Ходорівська дерев’яна синагога (1651) була зруйнована в часі I Світової війни, а про колись вагому присутність та вплив євреїв в місті сьогодні ніщо не нагадує.

Таким я побачив Ходорів за дві з половиною години нашого перебування в місті. О 13:40 на електричці ми рушили на Жидачів. Відстань між містами всього лиш 17 км., а тому їхали ми не довго. Тим часом дорогою я згадував раніше прочитаний матеріал про Жидачів в часописі «Ї»:

«Жидачів розташований на межі горбистої Подільської височини та плоскої улоговини Передкарпаття, за 3 км від впадіння у Дністер його найбільшої притоки ріки Стрий. Гориста місцевість, розташована на 20-30 метрів вище від прилягаючих рівнин, з трьох боків оточена вигином Стрия, з навколишніми лісами й озерами, багатими звіриною та рибою, здавна приваблювала людей. Перша письмова згадка про місто датується 1164 роком, до воно згадується як Удеч (Зудеч). Збереглися залишки давньоруського городища і замку XIIXIV ст. Надалі в документах зафіксовано ще біля 25 назв міста.

У XII ст. Жидачів мав характерну для тодішнього міста будову – основна частина (дитинець) була у північній частині гори Базиївки, а за оборонним валом розміщувався ремісничий посад. Уже тоді місто, розташоване на перехресті сухопутних і річкових шляхів, було важливим центром торгівлі. Про це свідчить існування у ньому кам’яної церкви Святого Миколая – покровителя купців та моряків.

Вже в період Галицько-Волинського князівства у місті, мабуть, мешкало багато іноземців (купців, ремісників-колоністів), оскільки заснування тут римо-католицької парохії датується 1301 р. Можливо, саме тоді осідали в Жидачеві і перші гебрейські торгівці.

У 13093 р. польсько-литовський король Владислав Ягайло, перебуваючи у Жидачеві, бере місто у своє володіння і надає йому магдебурське право, що сприяло економічному розвитку міста. Жидачів у той час був одним із найбільших міст Галичини, мешканці якого торгували сіллю, займалися землеробством.

Католицька парафія у Жидачеві мала дерев’яний храм з цвинтарем обабіч. Відомо, що в 1387 р. король Владислав Ягайло дарував жидачівському костьолу село Рогізно. У 1415 р. брат короля, Свидригайло, який володів цим краєм з 1403 р., оздобив місцевий храм.

У 1602 р. у Жидачеві споруджується мурований римо-католицький храм. Його головний вівтар, присвячений Успенню Діви Марії, було освячено 12 жовтня 1612 р. З того часу зберігся вишуканий різьблений вхідний портал святині, фундований жидачівським старостою Золчинським.

Наступний раз Жидачів увійшов в історію вже 1676 р., коли Ян III Собєський, готуючись до війни з турецькими загонами Ібрагіма Шайтана, став біля міста табором. Бої тривали майже місяць, вирішальною стала битва від 17 жовтня 1676 р. Король підписав з турками мирну угоду, відібрав 12 000 полонених, яких гнали в ясир, та відслужив урочисту літургію з приводу перемоги саме в костьолі Жидачева. Костьол стоїть до сьогодні, однак від замку нічого не залишилось …

У 1800 році в Жидачеві починає діяти єшива – школа єврейських рабинів під керівництвом відомого теолога Гірша (Цві) Айхенштейна. З ним пов’язана одна з найчисленніших хасидських династій – так звана Жидачівська хасидська династія …

XIX ст. відоме в Галичині та Жидачеві як час епідемій і пожеж, від яких часто потерпало місто.

Перше виробництво у Жидачеві розвинулось на початку XIX ст. У 1880 році місто отримало залізничне сполучення. У XIX ст. будуються кам’яні приміщення повітового суду, повітової ради, два приміщення школи, у 1889 р. закінчується будівництво колії Стрий – Ходорів.

Перед II Світовою війною у місті нараховувалось близько 4 200 мешканців, з них – понад 1 900 українці, 1 290 поляків, 950 євреїв. На той час у Жидачеві діяли три синагоги, одна церква і один костьол ….»

Близько 13:30 ми вийшли на станції «Жидачів». Похмуро-сірий вокзал виявився дещо на віддалі від міста. Ми пішли в напрямку центру. Хоча Жидачів є районним центром, проте Ходорів мало чим йому поступається. За кількістю населення міста практично однакові – 10-14 тисяч, а за плином життя вони нічим не відрізняються. Про те, що ви знаходитесь в районному центрі вам стає зрозуміло, коли потрапляєш в центр міста, коли довкола лише адміністративні споруди. Районна адміністрація, міська рада, районна прокуратура, пенсійний фонд, райвідділ міліції, районна лікарня, районний суд тощо знаходять поряд і почергово змінюють один одного. Прогулюючись містом, ти зустрічаєш вже звичні пам’ятники Богдану Хмельницькому, Тарасу Шевченку, меморіал «захисникам вітчизни», жертв політичних репресій НКВД та борців за волю України.

Жидачів сьогодні на загал типове постсовєцьке провінційне містечко західної України, мабуть, із загостреним почуттям патріотизму. Флагманом місцевого виробництва залишається Жидачівський целюлозно-паперовий завод. І, як прийнято в недавній совєцькій практиці, таке підприємство формує життя міста. Дорогою до центру ми зайшли в будинок культури «Папірник». Спочатку я отримав соціокультурний шок, спочатку, коли почув звуки важкої альтернативної музики, а далі вдруге, коли зайшов в хол і опинився у вишуканій мармуровій залі з дзеркалами та фактурними абажурами.

Реабілітувати враження про місто вдалося після знайомства з давніми сакральними пам’ятками. Перший з них мурований костьол Успення Діви Марії, який з часу зведення у 1602 р. залишається у незмінному вигляді. В порівнянні з костьолом Усіх Святих в Ходорові римо-католицький храм в Жидачеві незрівнянно більший та пишніший. Перш за все завдяки своєму статусу – костьол залишається центральним храмом для римо-католиків в окрузі. Обабіч костьолу закладений невеличкий скверик, тінь від якого створює ауру спокою та затишку. Одразу неподалік костьолу зводиться церква, будівництво якої, подібно до нового храму у Ходорові, призупинено у зв’язку з фінансовою кризою. Загалом в Жидачеві близько чотирьох церков.

Zhydachiv

Ознайомившись з картою міста ми пішли шукати синагогу. На карті вона значилась під номером «50» і супроводжувалась підписом «гаражі». Гаражі ми знайшли, а от синагогу розгледіли не одразу. Лише пригледівшись з-за гаражів можна було помітити сіру будівлю. Вона була обгороджена парканом, а довколишня земля поросла бур’яном. Це була перша і остання у нашій подорожі Жидачівським районом синагога. І я хотів за будь-яку ціну розгледіти її зблизька. Ми ніяк не могли знайти до неї підходу – залишалось перелазити через паркан. Вже на цій території я зустрів місцевого жителя, який спокійно перекидав покоси трави для худоби. Перекинувшись з ним кількома репліками ми підійшли до синагоги. І тут я дещо розчарувався. У порівнянні з синагогою в Жовкві та, яка постала перед нами виявилась зовсім крихітною. Моє уявлення про оплот Жидівської хасидської династії під керівництвом Гірша (Цві) Айхенштейна було дещо іншим. Ситуацію частково врятував той факт, що синагога знаходилась на горбі та здіймалась над берегом озера. Зі слів місцевого жителя до синагоги регулярно здійснюють паломництво юдеї з Ізраїлю, а в самій синагозі проводяться розкопки. Кіркук в Жидачеві ми не знайшли, зате є в місті «Старе кладовище» – пам’ятка історії місцевого значення.

В Жидачеві ми затримались дві з половиною години. Одразу від синагоги ми швидким темпом пішли на автовокзал, де о 16:20 мали сісти на автобус «Львів – Куліш» до смт. Журавно. Їхати було не далеко – 20 км., а тому близько 17:00 ми прибули на місце. Як виявиться тут нас чекало розчарування. Хоча на карті було позначено декілька визначних пам’ятних місць, проте в селищі практично не збереглося жодного нагадування про його давню історію. З колишнього костьолу залишились лише поодинокі цеглини його мурів, на місці синагоги сьогодні знаходиться поштове відділення, палац Чарторийських використовується як туберкульозний диспансер, не має жодної згадки про польського письменника-новатора епохи Відродження Миколая Рея (1505 – 1569). В центрі селища велична монументальна Ратуша, в якій знаходиться приміщення Народного дому, а поблизу погруддя Тараса Шевченка. Довелось також бачити дві меморіальні дошки на вшанування місцевого лікаря та письменника, проте їхні імена я не став запам’ятовувати. Є в Журавно дві церкви, а от римо-католики проводять молебень в капличці на цвинтарі. Єдиний справді вартий уваги об’єкт у Журавно – обеліск, встановлений в 1876 р. на честь 200-ліття підписання мирного договору в 1676 р. між Яном III Собєським та Ібрагімом Шайтаном в часі польсько-турецької війни. Саме з нагоди цієї події польський король відслужив літургію в костьолі Успення Діви Марії в Жидачеві.

В Журавно ми провели півтори години і о 18:30 маршруткою «Журавно-Львів» поїхали до Львова. Потрапити у Гніздовичі (саме так помилково названо Гніздичів – прим. Х.С.), що за 7 км. від Жидачева ми вже не встигли і пожертвували візит до цього сила на користь смт. Журавно. Про те, чи не прорахувались, можемо лише здогадуватись. Одначе це жодним чином не вплинуло на загальне враження від подорожі Жидачівським районом. О 21:00 ми були дома. Потрачених близько 60 грн. сповна виправдали нашу мандрівку.

http://h.ua/story/334817/#ixzz1k1RWKqL3

Фотографії сайту «ХОДОРІВ СЬОГОДНІ»