Сльози на очах, «камінь» поперек горла, невимовна туга й … небажання сприймати почерпнуту з інтернету інформацію. Ось перші мої відчуття від повідомлення про загибель у Києві нашого ходорів’янина Романа Точина. Спершу ще закрадалися сумніви: а може помилка, а може якесь непорозуміння – всяке ж трапляється. Та ні, мас-медіа, на превеликий жаль, цього разу видали достовірну новину…
Я не так вже й добре знав Романа, незважаючи на те, що той був моїм недалеким сусідом по вулиці Стуса. Це, як відомо, район колишньої «Сільгосптехніки». Мешкали ми в якихось ста метрах один від одного. В силу різних обставин не так часто приїжджав до Ходорова. Але щоразу дивувався як швиденько, неначе на дріжджах, виростала його чепурна двоповерхова оселя. І практично завжди бачив його за роботою. Складалося враження, що він сам, без сторонньої допомоги, зводить житло для своєї сім’ї. Хоча, безумовно, інші люди там також працювали.
Якось мені знадобилася височезна драбина, і чомусь думка миттєво скерувала до Романа. До цього ми ніколи з ним не спілкувалися, проте думаю, що він знав мене в обличчя. А може його старший брат Сашко, з яким ми добре знайомі, щось розказував йому про мене. Словом, без зайвих розпитувань і вагань Роман позичив драбину. Тоді ми трішки розбалакалися. Власне, мова зайшла про його старшого брата. Довідався, що Саші пощастило влаштуватися водієм вантажівки на далекі рейси. Скориставшись моментом, передав йому привіт через Романа. Потім повернув драбину. І все.
Ні, не все. Частенько бачив його на ровері, коли він проїжджав повз наш будинок додому чи в сторону центру. Як і в храмі святих безсрібників Косми і Дам’яна. Що впадало у вічі? Він завжди був серйозним. Не можу навіть пригадати, щоб бачив його усміхненим бодай разочок. Одначе те, що вони з дружиною були привітними людьми, сумніватися не доводиться. Моя молодша донька Зоряна дуже любила бавитися на подвір’ї Точинів у товаристві як їхніх донечок, так і сусідських дівчаток. Мені навіть здавалося, що там для дітей ніби медом намазано…
Звісно, що біль втрати безрозмірна. Проте є в ній, як на мене, і оптимістичні нотки. Прошу не вважати таке трактування блюзнірством чи насміханням над померлими. Для мене ясно, немов Божий день, що Роман віддав своє життя, аби нам усім стало краще жити. Щоб Україна стала іншою, щоб ми всі змінилися. Незгасна пам’ять про нього, як і про багатьох інших, повинна повсякчасно нагадувати нам про це.
Любомир КАЛИНЕЦЬ.