ОТЕЦЬ РАФАЇЛ ТУРКОНЯК: Ми мусимо себе перетворити, стати незалежними людьми, які не бояться

Posted on Чер 26 2017 - 2:42pm by Дорош Тарас

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

Уперше з отцем Рафаїлом я зустрівся на Святоюрській горі у Львові, де працював кореспондентом часопису «Мета» Львівської архієпархії УГКЦ. Досі пригадується його пронизуючий, немовби бажаючий висвітлити внутрішнє єство, погляд з-під майже завжди присутніх на переніссі окулярів. Одначе починав спілкуватися з ним і першочергова настороженість скресала, неначе крига навесні. А коли ще й починав розуміти його жарти і ще й відповідати на них, то отець поставав уже зовсім в іншому світлі, аніж на початку знайомства. Згодом він не відмовляв ніколи у консультаціях, міг прийти на допомогу в будь-яких питаннях. Словом, з ним приємно було і контактувати, і співпрацювати.

А ще коли я довідався, що він кілька разів навідувався до нашого Ходорова, то заповажав ще дужче. До нашого містечка отця спровадила подружня пара Осадчих, які також працювали на Святоюрській горі та заприятелювали із зовні непідступним отцем-монахом. Ольга Осадча (дівоче прізвище Коваль) – уродженка сусідніх з нами Бортник – приїжджала до рідної сестри Миросі Баковської, яка мешкала з родиною на Зарудці (ще одна їхня сестра Іванна Михайловська разом з чоловіком Богданом перебувають на заробітках в Іспанії, а саме в Мадриді, де ми частенько спілкуємося). Крім цього Осадчі не раз бували з отцем Рафаїлом на його вітцівщині неподалік від Монастириськ Тернопільської області, заїжджаючи по дорозі туди до містечка над ставом.

А ось інтерв’ю з героєм моєї коротенької розповіді так і не поталанило зробити. Хоч так кортіло! Навіть значно пізніше, коли ми якось зустрілися на Форумі книговидавців у Львові, де він презентував перекладену ним Біблію, практично все було домовлено про бесіду. Та, на жаль, не склалося.

Тому, щоб продовжити розповідь про о.Рафаїла саме в жанрі інтерв’ю, дозвольте скористатися дописом мого доброго приятеля в часі праці в газеті «Міст», нині Заслуженого журналіста України Ігоря Гулика, який зумів «розкрутити» отця Турконяка на цікаву розмову. Тож карти моєму маститому колезі-журналісту в руки…

Любомир КАЛИНЕЦЬ, Мадрид.      

Ми часто говоримо про покликання: цивілізацій, держав, народів і кожного з нас особисто. Уживаємо для цього високі слова, вдаємося до прикладів з минулого, шукаємо взірці ген-ген далеко. Нині я говоритиму з людиною, яка не тільки взяла собі за приклад подвиг Спасителя, але й чітко визначила власну життєву місію. Сьогодні мій гість – отець Рафаїл Турконяк, лауреат Національної премії імені Шевченка, перекладач Святого Письма українською мовою.

«Нас питатимуть, як ми служили»

– Отче, традиційно на початку хочу з’ясувати Ваше особисте сприйняття і відчуття нашого з Вами часу: часу революцій, війн, змін, тотальної ревізії усталених понять.

– Я його сприймаю як надзвичайний час, згадуючи, однак, минуле, те, як творилися інші держави, і як громадяни, скажімо, Америки чи Канади пишалися тим, що вони будують власний дім. Ми ж зараз отримали нагоду бути у часі творення, відновлення усього, що нам є дороге – країни, церкви, традицій. Мусимо лише усвідомити, що цей процес залежатиме тільки від нас. Або ми нарешті станемо на ноги, або втратимо все. Замислимося ж, що маємо передати майбутнім поколінням той великий дар незалежності, самобутності і власної думки, який нам дав Бог.

Звісно, я б хотів бачити країну без воєн і революцій. Але завжди повертаюся до Святого Письма, до історії виходу євреїв з Єгипту. Вони також мусили пережити війни, боротьбу… Іноді вони повставали навіть супроти Бога. На що Він дав їм чітку відповідь: ви не знайдете землі обіцяної, її отримають ваші діти, які не знають неволі.

Ми б хотіли мати країну великою, такою, як, до прикладу, Америка. Але пам’ятаймо: Америка двісті років ставала такою. Дай Боже, аби у нас це відбулося швидше, адже нині є технології, інші великі можливості. Та ще раз наголошу – все залежить від нас. Ми себе мусимо перетворити, самі мусимо стати незалежними людьми, які не бояться, які шанують те, що нам дав Бог, які поважають і пізнають нашу довжелезну історію, яка триває тисячоліття.

– Якось Ви сказали, що у кожного покоління українців мусить бути свій переклад Святого Письма. Якою Ви бачите україномовну Біблію українців періоду Майдану і війни на Сході?

– Питання перекладу Святого Письма є надзвичайно глибоким. Ми ж отримали перший переклад щойно 1903 року – це дуже пізно. Нам його не давали мати, хоча охочих створити його було чимало. Не вийшло.

Проблема у тому, що наша мова змінюється, вона живе. Змінюються слова, поняття, вирази – стають іншими, кажуть, що двадцять років. Тому, справді, кожне покоління українців потребує свого перекладу. Інша річ, що суть завжди має залишатися такою, як її уклав Бог. Технологічно слід зробити так, аби люди не бігли до словника, до спеціальних книг, аби зрозуміти суть без особливих тлумачень. Бо Господь говорив просто і чітко, тож переклад має бути правильний, простий і чіткий.

– Ви часто наголошуєте, що Господь не питатиме, скільки у нас було грошей чи авт. Він запитуватиме про щось інше. Про що?

– Відповідь на це запитання знайдемо у 26-й главі Євангелія від Матея. Коли станемо перед Божим судом, Він питатиме, що ми зробили для інших. Акурат тому велика різниця між Богом і сатаною у тому, що Бог дає, а сатана – забирає. Отож, у притчі про страшний суд, яку читають у храмах у м’ясопусну неділю, йдеться про те, що нас питатимуть, як ми служили. Адже і сам Господь завжди наголошував: «Я прийшов служити, не панувати». Того ж Він від нас усіх вимагає.

Маємо служити. Не тільки словом, не тільки кількома долярами чи час од часу гривнями. Мусимо служити своїм часом, своїм життям. Усевишній нас зробив українцями, отож, нашим обов’язком є служіння своєму народові, аби підняти його, дати йому перспективу.

«Христос завжди казав: «Якщо хочеш…»

– Цей рік проголошено роком Патріарха Йосифа Сліпого – подвижника українського духу, прикладу справжнього служіння. Вам довелося особисто спілкуватися з цією непересічною людиною. Нині молодь шукає собі прикладів. На Вашу думку, Йосиф Сліпий актуальний?

– Блаженнішого Йосифа Сліпого я знав від часу, коли він вийшов на волю 1963 року і до смерті. Виконував його доручення за різними церковними потребами. Це справді був велет духу. Я вже неодноразово говорив, і, мабуть, ще не раз скажу, що без Йосифа Сліпого ми не мали б Української греко-католицької церкви. Бо в той час на Заході панували наміри створення католицької візантійської церкви, у якій мали б злитися всі. Вчасно Бог нам дав Блаженнішого. Саме він нам нагадав, що ми українці, наш народ і наша Церква потерпає, і нашим обов’язком є їх боронити. Він дбав про нашу освіту, про те, щоб ми здобували високі школи, бо вірив, що колись нам доведеться поїхати в Україну, коли вона здобуде незалежність, і передавати знання, яких там бракуватиме.

У цьому полягало його служіння. На Заході він тоді фактично представляв увесь український народ. Його приймали президенти, не тільки як поручника Церкви, голову УГКЦ, але головно – як представника українського народу.

Коли ми з покійним Мирославом-Іваном Любачівським приїхали в Україну, то привезли зі собою велетенську бібліотеку, яку Йосиф Сліпий спеціально складав, аби ті книжки були тут.

– Ви часто наголошуєте на важливості національних перекладів Святого Письма. Йосиф Сліпий не втомлювався говорити про свою правду у власній хаті, вслід за Шевченком. Невже глобалізація здатна перекреслити ці настанови?

– Знову ж таки, – все залежатиме від нас. Чи погодимося ми йти за покликами світу? У Святому Письмі сказано чітко про дві системи: світську і Божу. Вони між собою не перетинаються. Треба вибирати: або сюди, або туди. А вибір – це свобода волі кожної людини. Так, ми – священики, стараємося, щоб люди обирали те, чого хоче Бог. Але кожен має свободу…

У Старому Заповіті написано, що коли євреї відходили від віри, то Господь їх карав негайно. У Новому ж Заповіті, у Діяннях апостолів, Посланнях Петра, а особливо Павла, ми прочитаємо інше. Христос завжди казав: «Якщо хочеш…». Він ніде й нікого не змушував. І ми не змушуємо, але ми можемо показати власним життям, що це – правильний шлях. Такими мають бути і священики, і християни.

– Ви літургіст, отже, більше опікуєтеся справами обряду, тобто Служби Божої. Запитую Вас не надто, можливо, коректно: де межа, якої не може переступити душпастир, оголошуючи з вівтаря недільну проповідь?

– Я взагалі вважаю, що казання має бути зосередженим на Святому Письмі. Якщо Господь не сварив – не сваріть. Якщо Господь не лякав – не лякайте. Ми маємо бути поручниками Бога і проповідувати для того, аби гуртувати людей довкола Церкви. Якщо будемо страшити покутами, чого, наголошую, Бог ніколи не робив, то чого досягнемо? Пригадаймо біблійну історію про жінку, яку звинуватили у перелюбі. Христос просто запитав: «Хто не має гріха, хай першим кине у неї каменем». Коли ж усі відійшли, він запитав нещасну: «Хтось тебе засудив?». «Ніхто, Господи». «Отож і я тебе не засуджую. Йди у мирі і більше такого не чини».

Мусимо мати розуміння Христове, бо саме воно приводить нас до Бога. Христос залишив нам Духа Святого, аби нами провадив, але остаточно справу нашого спасіння Він передав нам. Отже, маємо величезний обов’язок не тільки говорити так, як Господь цього бажав, але й діяти належним чином, так, аби своїм життям засвідчити, що Бог посеред нас.

«Святе Письмо призначене не для прикраси»

– Часто вказують на містичність християнства. Нещодавно говорив із Владикою Венедиктом, він, зокрема, вважає, що віра українців є надто містичною. Що з цього приводу думаєте Ви?

– Я б не сказав, що наша віра є надмір містичною. Я б радше припустив, що наші люди ще не знають віри так, як те потрібно. Проблема, здебільшого, полягає у тому, що більшість не мала звідки брати ці знання. Адже лише 25 років тому ми вийшли з повної заборони проповідувати Боже слово. Тому люди дуже часто вірять у речі, про які Святе Письмо навіть не згадує. Тому доконечною є потреба пізнання Божого слова кожним. Саме для цього існують переклади.

Але Святе Письмо призначене не для прикраси на скрині чи навіть на найпочеснішому місці в оселі. Воно – для читання. Воно, як дорога, якою йдете крок за кроком щодня, бо інакше нікуди не потрапите. Особливо, коли перериватимете поступ або ж сходитимете убік.

– Ви сказали про християнство, як шлях. Для пересічної людини кожен шлях веде до її мрії. Отче, усіх, з ким розмовляю, запитую про мрії. Чи є така у Вас і про що вона?

– Моя мрія близька до того, чого нас вчив покійний Блаженніший Йосиф Сліпий – служити. Чуюся українцем, попри те, що народжений в Англії, на Заході прожив більшу частину життя, але мене Бог зробив українцем. До того ж Бог дав мені знання, тож мрію довершити повністю літературний переклад Біблії з єврейської, він фактично готовий наполовину, а відтак взятися за латинський переклад (я наразі теж з ним на половині шляху). І особливо хочу завершити роботу над класичним грецько-українським, латинсько-українським і старослов’янсько-українським словниками.

Маю цей обов’язок, особливо перед нашими студентами, бо мусимо дати їм знаряддя для подальшої науки. Але навіть коли все завершу, і Бог мені дасть жити, то я ще щось собі знайду (сміється).

– Хочу, аби Ви звернулися до вірних усіх конфесій з напутнім словом.

– Я всім: і тут, і на Заході, бажаю, аби вони ніколи не запитували: а що для мене держава зробила, то я цитую Кеннеді. Але хай запитають самі себе: що кожен з нас зробив для України, бо це є те, що з собою понесемо у віки. Якщо ми служили і змінили на добро свій народ, то воздасться і нам, і народові.

– Я дякую Вам за цю надзвичайно зворушливу бесіду.

Розмовляв Ігор ГУЛИК.

Довідка

Отець Рафаїл Турконяк

Народився 1949 року у Манчестері в родині українців. Жив за кордоном – у Німеччинні, США й Італії. Зараз живе у Львові.

Навчався в Українській Папській Малій Семінарії у Римі. 1966 року вступив до Української Папської Колегії св.. Йосафата та Папського Урбаніанського університету у Римі. В 1968 році отримав ступінь бакалавра філософії. Надалі вивчав богослов’я у Коледжі св. Патрика в Мейнуті, Ірландія, та на богословському факультеті у Папському Урбаніанському Університеті та Українському Католицькому університеті св. Климента. Отримав ступінь доктора богослов’я Українського Католицького Університету.

25-річним вступив до монастиря св. Теодора Студита біля Риму. 2 квітня 1972 р. одержав ієрейські свячення з рук слуги Божого Йосифа Сліпого та блаженного Василя Величковського. Впродовж 1972–1976 років обслуговував парохію УГКЦ у Крефельді, Німеччина.

У 1975 році за дорученням Глави УГКЦ Йосифа Сліпого взявся за переклад Острозької Біблії зі слов’янського тексту для вжитку в богослужіннях.

1978 року став настоятелем монастиря монахів Студитського уставу в Пассаїку, США.

У 1991 році блаженний кардинал Мирослав-Іван Любачівський запросив о. Рафаїла на посаду віце-канцлера Львівської Архієпархії. 1995 року піднесений до гідності архімандрита.

Впродовж 1995–1996 років за дорученням патріарха очолив Києво-Вишгородський Екзархат УГКЦ.

З 1996 року призначений секретарем Патріарха УГКЦ блаженнішого кардинала Мирослава-Івана Любачівського.

2003 року закінчив унікальний переклад Острозької Біблії. Ця праця забрала тридцять років. 2007 року завершив повний переклад Святого Письма з давньогрецької мови.

Почесний професор і завідувач кафедри богослов’я Національного університету «Острозька Академія». Лауреат Національної премії імені Т.Г. Шевченка за переклад Острозької Біблії українською мовою.

ZIK, 4 червня