З Михайлом Яковичем Угрюмовим доля звела мене більш аніж десять років тому. Ще до зустрічі з ним знав, що він працює технічним директором і головним тренером збірної Іспанії зі стрибків у воду. Цей факт не міг не підкупити, отож буду відвертим: не однозначно «дихаю» в напрямі представників спортивного бомонду. А тут ще й особа на такій посаді!..

Потім мені поталанило зустрітися з ним. Наша розмова відбулася 7 лютого 2002 року, якраз напередодні його від’їзду в Англію. Як наслідок, підготував інтерв’ю, яке, на жаль, не змогла прочитати широка читацька аудиторія. Минуло трохи більше року, і він знову повернувся в країну Дон Кіхота. Спілкуючись ще кілька разів з ним,  я набрав набагато більше фактажу для нового матеріалу. Проте його так і не вдалося опублікувати.

Ось тут буде доречно вжити відомий вислів: краще пізно, ніж ніколи. Тож читайте, шановні, інтерв’ю, підготовлене в 2004 році. Думаю, що його актуальність не втратилася і нині, адже особа співрозмовника не може не викликати інтересу.

Великий Гете колись сказав: «Щоб знати країну поета, треба йти в країну поета». Ось і я, прислухаючись до цієї поради, попросив нашого земляка Михайла Угрюмова порозмовляти в басейні, в якому він тренує своїх підопічних. Коли ж завітав до красеня-басейну, що розташований майже в центрі Мадрида, то від здивування аж рота роззявив. Чудові водні доріжки для плавців, вишки та трампліни для стрибунів вразили не так, як атмосфера, що панувала тут. Скільки дітей та дорослих плавало, пірнало у воду! Емоції аж хлюпали через вінця. Тут і сміялися, і плакали, і хвилювалися, і щосили плескали в долоні. Словом, басейн аж кипів. Детальніше розгледівши все, почалапав ближче до стрибунів у воду.

Знаєте: солодке почуття польоту у відкритому просторі завжди хвилювало і притягувало людину. І вона прагнула хоч на мить відчути момент ширяння у високості. Тому стрибала з висоти у воду, придумувала літак, парашут, дельтаплан. Мені відоме це солодке почуття, бо також люблю шубовснути у водну гладінь. І розумію тих, хто обрав для себе саме цей вид спорту.

Михайло Угрюмов вичекав, коли я налюбуюся його вихованцями, ніби даючи можливість зануритися з головою в цю атмосферу, а тоді вже підійшов до мене.

– Пане Михайле, ще під час нашого першого знайомства ви «заїкнулися», що цей басейн один з найкращих у Європі.

– Центр плавання «Мадрид-86» був побудований до чемпіонату світу 1986 року, тому й отримав таку назву. Іспанський уряд не поскупився на кошти. Безперечно, басейн чудовий. Кращий, напевно, побудували ось нещодавно хіба в Стокгольмі.

– У спортивному світі не лише колишнього Радянського Союзу, а й за кордоном прізвище Угрюмов досить відоме. Окрім вас, скажімо, я знаю ще двох: велогонщика Петра Угрюмова з Латвії, котрий у 1994 році став срібним призером найпрестижнішої у світі гонки «Тур де Франс» та аса кінної виїздки Віктора Угрюмова. Чи є ще хтось?

– Я також не знаю. Думаю, що це не таке вже й розповсюджене прізвище. А з Петром і Віктором знайомий особисто. Не раз зустрічався з ними, навіть порпалися  в наших родинних коренях, проте не знайшли нічого спільного. Але це не так важливо. Головне, що моя сім’я гордиться цим прізвищем, як і я горджуся моєю сім’єю.

– Поділіться, будь ласка, коли розпочалася ваша праця в Іспанії?

– 13 лютого 1994 року. Виходить, що не допрацюю всього лише п’ять днів до восьми років, перед тим як гайнути на туманний Альбіон. Цікаво, що я єдиний серед зарубіжних спеціалістів, хто обіймав дві посади – технічного директора і головного тренера. Технічний директор в Іспанії – це особа, що максимально відповідає за розвиток виду. І завжди це місце займали іспанці. Сьогодні в мене було прощання з федерацією. З цієї нагоди керівництво організувало обід в ресторані. Виявляється, що я знову ж таки єдиний в історії федерації плавання Іспанії, хто удостоївся такої честі. Інші або йшли зі скандалом, або їх виганяли «тихо й мирно». Тому дуже приємно бути визнаним. Це, на жаль, далеко не завжди буває в нашій рідній країні.

– За цей час, що ви тут, вдалося чогось досягнути?

– Вважаю, досяг максимуму з того, що можна було витиснути при тому масштабі стрибків у воду, який існує тут. Ми завоювали шість медалей на кубку Європи, стільки ж на чемпіонаті Європи, одну медаль на кубку світу, дві медалі на універсіаді, три дипломи на чемпіонаті світу. Це враховуючи те, що в мене під рукою перебувало лише чотири клуби, з яких можна було вибирати спортсменів. Скажу відверто: сам дивуюся, що досяг такого.

– Знаю з розповідей, що ви не лише працюєте як тренер, а поєднуєте цю роботу з науковою діяльністю. Чи маєте якісь наукові розробки?

– Написав і опублікував вісім статей іспанською мовою. У трьох з них дається статистичний аналіз розвитку стрибків у воду в світі та в Іспанії зокрема за останні десять років. Потім: стаття про використання батута в різних видах спорту. Також публікація під назвою «Стрибки у воду: що день прийдешній нам готує?», яка отримала світове визнання. Мене буквально завалили посланнями в інтернеті, отож довелося відповідати упродовж цілого місяця.

Але такою дослідницькою діяльністю, якою займався на рівні збірної СРСР, де працювала комплексна наукова група і де завжди було 15-20 вчених, – таке іспанцям навіть й не сниться. Однак мені все ж вдалося видати сім номерів журналу «Стрибки у воду». Ми зробили переклад іспанською мовою з англійської, німецької, французької і навіть каталонської мов. І зараз нас «розривають», адже весь іспаномовний світ просить ці журнали. А в них 1200 сторінок. Рахуйте, що це – енциклопедія з усіх розділів стрибків у воду. Чогось подібного в Іспанії зовсім не було.

І взагалі, як не дивно, щоб стати тут тренером і мати право навчати дітей, достатньо провчитися всього … три дні. Отримавши звання «монітор», можеш тренувати дітей. В Україні до дітлахів тебе не підпустять на гарматний постріл, якщо не маєш вищої спортивної освіти. Тому, власне, є попит на наших фахівців. Адже рівень їхньої підготовки дійсно високий в усіх видах спорту. Дивись: на моє місце беруть таки ще одного нашого земляка – уродженця Вінниці Бориса Розенберга.

– Михайле Яковичу, а зараз дозвольте повернутися до ваших витоків. Почнімо з дитинства: коли і де народилися, як прийшли в спорт?

– Народився 1949 року в місті Кадіївці на Луганщині. Мій батько був там управляючим будівельним банком. У той час – «великий» чоловік. Потім ми переїхали в Донецьк.

А стрибки у воду… Вважаю, що так розпорядився його величність випадок. У сім років почав займатися шахами. І дуже швидко прогресував: став чемпіоном міста у своєму третьому розряді. 1958 року переміг чемпіона міста серед першорозрядників. Але коли мені виповнилося десять років, друг затягнув у гурток зі стрибків у воду. Басейну в Донецьку тоді ще не було. Але приятель заінтригував: «Там є підкидна сітка і настільки цікаво!» Прийшов я, глянув на батут, і він мені так сподобався, що там і залишився. Спершу ж скакав у малесенькому басейнчику, який знаходився … в лазні. Лише в 1967 році збудували басейн «Локомотив».

– Освіту отримали спортивну?

– Так. Проте свої університети розпочинав, як не дивно, з … політехнічного інституту. Спеціальність вибрав відповідну – гірські машинні комплекси. І якщо в Одесі кожен хлопчак мріє бути моряком, то в Донецьку кожен вважає, що найкраща професія – конструктор гірських машин. Туди приймали всього 25 осіб. І я зі «спортивного інтересу» поступив. Мій батько, до речі, не вірив, що я спроможний потрапити туди. Отож довелося доказувати зворотнє.

Провчився один рік, на відмінно склав іспити. Але стрибки у воду не полишали мої думки, постійно кликали до себе. Цей поклик виявився сильнішим, отож я залишив політех, незважаючи на категоричні заборони батьків. Поступив у Київський інститут фізичної культури, який згодом закінчив.

– Чого досягли як спортсмен і до якого часу змагалися?

– Ставав кілька разів чемпіоном України. На чемпіонаті Союзу мій найкращий результат – шосте місце. Та вийшло так, що дуже рано почав тренувати. Мені ще й не виповнилося вісімнадцяти. А це в такому віці заборонялося. Однак керівники Донецького спорткомітету на свій страх і ризик дозволили працювати з дітьми. Будучи першим майстром спорту в Донецькій області, а отже й знаним (про мене писали газети «Комсомолець Донбасу» і «Соціалістичний Донбас»), міг ще не думати про  тренерський хліб. Але мій наставник сказав наступне: «Оскільки отримуєш зарплату як тренер, то й ним повинен працювати, а не дурити когось». Тому я і став тренувати, хоч і продовжував скакати ще до двадцяти чотирьох років. За це щиро вдячний своєму наставникові, тому що не уявляю себе поза цією професією.

– Як складалася подальша ваша тренерська доля?

– Як уже сказав, почав у Донецьку. Коли в 1970 році побудували перший в Донецькій області басейн «Нептун» у Жданові (тепер Маріуполь), переїхав туди. З першого дня все обладнав, підготував тренерів. І зараз найкращі стрибуни у воду в Україні – це в Маріуполі. А також у Запоріжжі.

Коли в 1971 році одружився, перебрався до Києва. Почав працювати в маленькому басейні, де не було трамплінів. Тому знову довелося все міняти. Відвоював у київського «Будівельника» (відомої баскетбольної команди) кусочок залу, в якому обладнав батути, «сухі» трампліни, підвісні лонжі. Спочатку сварився з «будівельниками» – Шаблинським, Вдовиченком. А потім стали найкращими друзями: і з тренерами, і з гравцями. Їх я також навчав стрибати на батуті. Можеш собі уявити, що Володя Ткаченко з його ростом у два метри двадцять п’ять сантиметрів робив сальто. Думаю, що це єдиний у світі чоловік з таким зростом, котрий умів таке витворити. А крім нього Білостінний, Волков. Уся ця плеяда працювала разом зі мною. Бо нема нічого кращого для розвитку координації, аніж стрибки на батуті. Недаремно він входить у підготовку військових льотчиків, десантників, військ спеціального призначення.

У цьому маленькому басейні «народилася» перша українська чемпіонка Європи зі стрибків у воду Жанна Цирюльникова, «виросли» перший володар Кубка Європи Наджип Аляутдінов, перший володар Кубка світу Валерій Стаценко. Це – мої вихованці. Хоча декого з них починала тренувати моя дружина Алла. Потім перейшов у СКА, де був кращий басейн.

З 1977 року став тренером збірної СРСР, якій віддав п’ятнадцять років. А в 1991-му мене вибрали президентом федерації зі стрибків у воду України. До слова, першим у незалежній державі. Тішуся, що тоді ж вдалося створити спеціалізовану школу олімпійського резерву.

– Чи слідкуєте зараз за розвитком цього виду в Україні?

– Звичайно. Тому що мій кінцевий етап буде там. Я не збираюся залишатися за кордоном. Можу працювати до пенсії, чи скільки Бог пошле. Проте в кінці кінців повернуся.

Стрибки у воду, як і взагалі спорт, дуже залежать від економічної ситуації. А вона нині не дозволяє розкривати таланти українських спортсменів. Багато басейнів зачинені, тренери не мають ніякої мотивації, тому що прозябають без зарплати. Жаль, звичайно. Поки що все тримається на ентузіазмі небагатьох подвижників. Можливо, інерція спрацьовує. Але майбутнє і стрибків у воду, і спорту взагалі, бачу в доволі тьмяних кольорах. Хоча з’явилися в керівництві люди, які можуть зрушити справу з мертвої точки. Ось тільки б економіка допомогла. 

– Поза спортом, що любить робити Михайло Угрюмов у вільний час?

– От чого-чого, а його практично нема. Все забирає праця і в басейні, і в федерації. А ще треба бути обізнаним з сучасним днем і стрибків у воду, і спорту в цілому. А на це йде тьма часу. І все ж коли трапляється вільна хвилька, люблю виїхати на природу, зіграти в теніс, піти в сауну. А тепер захопився ще й інтернетом.

– Дозвольте подякувати за розмову і побажати подальших успіхів.

P.S.

Ще в Іспанії переконався в тому, що Угрюмов – особистість, в якої слова не розходяться з ділом. І ось нещодавно довідався, що Михайло Якович повернувся в Україну і очолив нашу збірну зі стрибків у воду. Впевнений, що вже незабаром ми  почуємо про перемоги його вихованців.

Любомир КАЛИНЕЦЬ.
Мадрид, лютий 2004 року.
Оновлено: Мадрид, серпень 2011 року.