Цьогорічна весна особлива: то потішить майже літнім теплом, швидко пробуджуючи природу до буяння життя, то закрутить хуртовиною снігу та білих пелюсток, але травень таки наступив! Це означає, що весна досягла зеніту, стрімко котячись у літо.

Люди, народжені цієї пори, випромінюють життєву силу й енергію. Вони прекрасні тілом і душею, ніжні, розуміючі, лагідні, і, водночас, вольові та рішучі. До них тягнуться, як до весняного сонечка, їх люблять, як травневий розмай, ними захоплюються, їх боготворять.

Восьмий цьогорічний травневий день – ювілейний для всіма знаної та шанованої Звенислави Володимирівни Костур. Багато років очолювала вона Ходорівську лікарню, згуртовувавши не тільки професіоналів-однодумців, але й вміла бачити і цінувати красу навколишнього світу і сама її творила. Як усі травневі уродинники, кохається у квітах. Будучи головним лікарем Ходорівської лікарні, всяко заохочувала талановитих людей, сприяла розвитку художньої самодіяльності медиків. Сама була учасницею вокального жіночого ансамблю «Калина».

Звенислава Володимирівна – знаючий, вдумливий, досвідчений терапевт, гастроентеролог, лікар функціональної діагностики. Тривалий час працювала обласним гастроентерологом. Працюючи у Львові, з особливою теплотою ставилася до ходорівчан, ніколи не відмовляла у пораді та допомозі.

Сердечно вітаємо Звениславу Володимирівну Костур з її квітучим молодим ювілеєм віршем, бо й сама ювілярка пише поезії. В одній зі своїх поетичних збірок освідчується у глибокій прихильності до Ходорова, говорячи, що «тільки тут є дому рідного тепло, бо тільки тут я завжди пані Костурова».

Для Вас і про Вас наступні рядки, шановна Звениславо Володимирівно.

Зграя лебедів в сад
Рано-вранці спустилась
І лишилась, як цвіт,
На гілках молодих…
Зграя лебедів Вам
На своїх юних крилах
Принесла ювілей
Всіх життєвих доріг.

Травень – щедра пора
Для душі і природи,
Для блакиті небес
І буяння землі.
Хай же він відведе
Від Вас кривди й незгоди,
Віднесе в майбуття
Всі образи й жалі.

Хай для серця весна
Не зів’яне довіку,
Хай для мрій і дерзань
Вистача висоти,
Хай Воскреслий Христос
Дасть Вам ласку велику –
Без вагання іти
До своєї мети.

Хай панує в сім’ї
Щира згода й увага,
Хай панує в сім’ї
Невмируща любов,
Хай від друзів, колег
Буде тільки повага,
Різнобарвність надій
Хай прискорює кров.

Синьо-білий бузок,
Полум’яні тюльпани
І чарівність троянд
Ми даруємо Вам.
Мабуть, квітів не стане,
Щоби їх принести
Вашим ніжним рукам!

Чистоти від роси,
Неповторності цвіту,
А достатку у дім –
Від святої землі.
Ваше ймення дзвенить
Над пробудженим світом,
В буднів сірій імлі.

Хай же Вас береже
Пресвятая Цариця,
Добрий Ангел щодня
Долю Вам обліта,
Кожну мить защедрить
Отця-Бога десниця
На безжурні роки
На благії літа!

Від імені і за дорученням працівників Ходорівської міської лікарні,
лікар Галина ОХОЦЬКА.

ХОДОРІВЩИНА,

http://khodorivshchyna.blogspot.com.es/

… І КОМЕНТАР

Хоч і доволі немало часу збігло від ювілею пані Костурової, але нам особливо приємно ще раз нагадати не так про саму дату, як про ювілярку. Недаремно ж кажуть, що про вік жінок не прийнято розводити зайві теревені. Одначе говорять ще й так: краще пізно, ніж ніколи. І в цьому вислові є своя чудова прихована суть.

Щоб ще раз з приємністю згадати про головну героїню нашого допису, ми задалися питанням: що може бути кращим, ніж спогади Звенислави Володимирівни про наш Ходорів? Оскільки книга не лише відомої лікарки, але й поетеси та, як виявляється, мемуариста, «Квітуча душа», яка побачила світ у 2010 році, вийшовши незначним накладом, не дуже відома широкому колу читачів, то ми вирішили витягнути з неї найцікавіші епізоди, що стосуються нашого містечка.

Далебі більше нема чого розводити балаканину, а краще пориньмо у захоплюючий світ спогадів нашої ходорів’янки.

«ПАНІ КОСТУРОВА»

… Коли я прийшла на аудієнцію до «шефа» курорту Моршин з приводу влаштування на роботу, почула іронічно-саркастичне привітання: «Ну, що ж, «пані Костурова»! Будемо працювати!»

І я повернулася думкою у минуле – початок мого нового життя у місті Ходорові, де оселилася після заміжжя. Тут панував дух чемності, інтелігентності. Мені, що виросла у містечку, де всіх знали і звали не по прізвищах, а по прізвиськах (між іншим, часто і дуже вульгарних), було незвично, що мешканці міста звертаються один до другого шанобливо: пане, пані…

Незалежно від суспільного становища, панами і панями були всі. До лікарів звертались «пане доктор», «пані доктор», до дружин лікарів – «пані докторова». У нашому товаристві мого чоловіка жартома кликали «пане радник», «пане меценас». І це все було зрозумілим і незаперечним – співробітники між собою мусили спілкуватись через ім’я та по-батькові. У товаристві, різному за віком і службовим станом, коли етикет не дозволяв звертатись по імені чи на ти, чемне «пані», «пане» було найбільш доречним. Ніколи не чула, щоб у Ходорові до когось звертались: «товаришу», чи як у селі, – «цьоцю», «вуйку». Пригадую, як мій шестирічний внук звернувся до сусідки – «Бабцю»… Сусідка його відчитала: «Я бабця для своїх внуків, а для тебе – «пані».

Дивно, але у сусідньому Жидачеві такої форми звертання до співрозмовника не було…

ПРОФЕСІЯ

Багато професійних доріг стелилося у моїх думках – хотілось стати і вчителькою, і архітектором, і співачкою… Розмаїття мрій припинилось протягом короткого часу. Вивчали у школі творчість популярного тоді радянського письменника О. Корнійчука. Зворушив герой п’єси «Платон Кречет». В короткому часі по радіо передавали інсценізацію твору, яку супроводжувала чудова мелодія скрипки. Розчулилася до сліз. Рішення прийшло – стану лікарем…

Після 5-го курсу (Тернопільського медичного інституту – примітка Любомира Калинця) вийшла заміж і перевелася на шостий курс до Львова. Отримала диплом з відзнакою. Вибір спеціальності відбувався відповідно курсові, на якому навчалася. На третьому-четвертому курсах мені хотілося бути хірургом, на п’ятому думала про психіатрію, а отримала призначення ендокринологом у Жидачівську центральну районну лікарню. Була вже вагітною на восьмому місяці, проживали з чоловіком у Ходорові і ніякого бажання доїжджати не було. Хоч головний лікар упирався і не хотів відпускати мене у Ходорів, чоловік через прокуратуру добився в Облздороввідділі зміни призначення на Ходорів.

Головний лікар Ходорівської райлікарні С.О. Лозинський призначив мене після виходу з декретної відпустки цеховим терапевтом. Я плакала, бо вважала, що там, працюючи без колег, не зможу нічого навчитися. Сильвестр Онуфрійович на мене накричав: «Дурна! Здоровпункт далеко від лікарні, маєш малу дитину, зможеш скорше йти з роботи, і начальство не буде бачити!» Цей аргумент мене переконав.

Колектив здоровпункту був досвідченим, очолювала його дуже грамотний фельдшер-акушерка Олександра Григорівна Брич, дружина першого секретаря райкому партії. Зубним лікарем працював Олександр Володимирович Овсянецький, справжній інтелігент і професіонал (його пломби і коронки в моєму роті вже більше 40 років). Одним зі змінних фельдшерів був Роман Лонгинович Тарнавський, який закінчив перед 1939 роком медуніверситет у Польщі і не захотів підтверджувати свій диплом. До нього, як до лікаря, зверталося багато пацієнтів, а сам Роман Лонгинович, незважаючи на вік, щозими організовував ковзанку на цукровні. Сам ковзався на ковзанах, тримав пасіку і щоліта вивозив її у сусіднє село чи в Карпати, а за зиму з’їдав діжечку квашеної капусти. Вони і були моїми першими вчителями на самостійній лікарській дорозі, і від них я перш за все навчилася дискретності, людяності, колегіальності.

Ніколи не забуду один з перших днів роботи. До мене звернулась молода дівчина із скаргами на дискомфорт внизу живота. Я виявила у неї «пухлину» на рівні пупка. Кличу Олександру Григорівну, яка оглядає її живіт на гінекологічному кріслі й посилає пацієнтку… в туалет попісяти. «Пухлина» зменшується втроє. Цей випадок пам’ятатиму все життя, і не раз я посилала пацієнтів… у туалет.

Олександра Григорівна була для мене старшою подругою, я завжди підтримувала з нею дружні зв’язки, незалежно від місця праці чи проживання. Її невиліковна хвороба стала для мене великим ударом. І на її похороні сльози лилися не тільки з очей, але і з серця.

Після повернення з другої декретної відпустки в здоровпункт я вже не повернулася, а стала дільничним терапевтом. Не одна собака облаяла мене на моїй дільниці. І приходилось бути не тільки терапевтом, але й психологом, психотерапевтом. Появились перші постійні пацієнти. Я тведо засвоїла правило, якого мене навчив мій старший коллега Ігор Маковей: «Перші п’ять років ти працюєш тна авторитет, а далі авторитет працює на тебе».

Як не дивно, але я, терапевт, у лікарні стала вчитися не у старших колег-терапевтів (вони не дуже хотіли бути педагогами, відверто не любили один одного), а у хірургів. Наш головний лікар, не двилячись на паскудний характер, був хорошим хірургом, отоларингологом і добрим лікарем. І хоч вишлякував, коли його вночі викликали до лікарні, але ніколи не відмовляв у допомозі, вмів виходжувати важких хворих і вчив цьому молодих лікарів. Я завжди пам’ятатиму одну його настанову: «Краще нехай хворий помре в хірурга від інфаркту, ніж у терапії від апендициту». Тому завжди воюю з хірургами, коли вони не хочуть госпіталізовувати до себе хворих з підозрою на гостру хірургічну патологію.

Пригадується ще один такий випадок: під час роботи на дільниці викликали мене до пацієнта з високю гарячкою. Хвороба виглядала як грип. Зайшла через два-три дні – стан без покращення, а хворий весь мокрий, температура до 39. Пропоную викликати швидку допомогу і завезти хворого на аналізи, рентгенографію. Категорично відмовляється. Вранці доповідаю Сильвестру Онуфрійовичу. Він, як завжди, лається, що треба думати і т.д. (зав. терапевтичним відділення поліклініки в штаті не було), але обіцяє, що по дорозі на обід зайде до цього пацієнта. Заходимо в дім і зразу чую: «Фе! Та тут туберкульозом смердить!» Поговорив з пацієнтом у властивій йому манері, викликав машину і відправив на рентген. І, дійсно, підтвердився діагноз каверзного туберкульозу. З тих пір запах від пацієнта вважаю одним з важливих діагностичних симптомів.

У ті часи майже всі лікарі працювали за сумісництвом. Головний лікар запропонував мені 0,5 посади в оргметодкабінеті. Мені завжди подобалось працювати з цифрами, за якими я бачила стан нашої медицини, могла проаналізувати роботу всього колективу. Мабуть, моя робота давала якісь результати, бо вже через два роки – у 1971 році – головний лікар призначив мене своїм заступником з медичної частини, а в 1973 році, з призначенням мого шефа головним лікарем району – головним лікарем чималенької (майже на 200 ліжок) Ходорівської районної лікарні №2.

Не знаю, чи це вийшло підсвідомо, чи я набула якогось невеликого досвіду, працюючи до інституту, чи навчаючись в інституті (а я все була лідером), але в своїй роботі завжди дотримувалась певних правил:

– Бути особистим прикладом для колективу, в якому працюю. Тому чергувала по лікарні, була ургентною по терапії, бодай один раз на тиждень ходила на терапевтичний прийом у поліклінцку і на засідання ЛКК (районе начальство постійно противилось цьому), співала в лікарняному хорі та жіночому ансамблі, і не робила нічого такого, що могли б мені поставити в докір («закинути»);

– не слухати різних пліток і не передавати їх;

– не робити різниці між лікарями, медсестрами, санітарками як членами колективу, поважати кожного в міру його внеску в загальну справу;

– створити в колективі надійний кістяк, який би мене підтримував і допомагав реалізувати задумане;

– ніколи не вдаватися до крайнощів, не шукати ворогів, не мститися;

– вимагати від лікарів колегіальності в роботі.

У лікарні було заведено – біля важкого нез’ясованого хворого сиділи разом з лікуючим лікарем найдосвідченіші спеціалісти до тих пір, поки не встановлено діагноз, не сплановано лікування, хворому не стало краще. Це могло тривати всю ніч, чи всі вихідні. Часто на допомогу акушерам-гінекологам приходили хірурги і ставали з ними за операційний стіл. Бувало і навпаки. Не раз асистував хірургові під час свого чергування стоматолог Іван Маришко, який вмів усе – запідозрити інфаркт, діагностувати «гострий живіт», «заштопати» різні рани.

Звичайно, в колективі були працівники, яких я не любила, з якими б не хотіла працювати, але завжди себе стримувала. Лише одного разу скористалася правом сильнішого – звільнила з роботи лікаря, яка тероризувала весь колектив.

За десять років мого керівництва зроблено чимало: ліжковий фонд збільшився до 250 ліжок. Лікарню підключено до міської каналізації, добудовані пологове відділення, харчоблок, морг, виготовлено проектну документацію на будівництво нового лікувального корпусу, лікарня стала обласною базою передового досвіду з обслуговування сільського населення. До ремонтних і будувельних робіт, закупівлі медичного обладнання широко залучалися кошти підприємств та організацій зони обслуговування.

З жалеем, але з почуттям виконаного обов’язку, прощалася з колективом, з лікарнею. І через багато років мені, зустрічаючись з колишніми співпрацівниками, приємно чути гарні спогади про спільну працю: «От як ви були головним лікарем…»

З призначенням чоловіка прокурором Стрия, мені прийшлося змінити місце праці…

(Продовження незабаром)

Факти відслідковує і коментує Любомир КАЛИНЕЦЬ.