ФАКТ…
У каное, змайстрованому власноруч подружжям Романових, Михайло та Галина вдвох насолоджуються мальовничими берегами ріки Луг.
Михайло мріяв про човна з дитинства. Цьогоріч мрія стала реальністю. До того пробував майструвати різні їхні моделі.
– Човни робив ще школярем на уроці трудового навчання, вчитель дозволяв майструвати. Вдома також виготовляв різні моделі як човнів, так і літаків, а от вже справжні човни почав робити три роки тому, коли ми з дружиною Галиною винайняли помешкання у Ходорові. З‘явилось місце, де майструвати і, головне, де їх зберігати. Довго думав, який робити, бо варіантів дуже багато. Врешті зупинився на каное. В інтернеті знайшов схеми виготовлення. Щоправда, самі креслення було важко найти, а ті, що є, практично всі платні й коштують немало.
Оскільки Михайлові художнього хисту не позичати (читачам часопису відомі його художні роботи та виставки, в яких брав участь Михайло Романів разом із дружиною), тому чоловік змальовував схеми майбутнього каное з різних книг.
– Зі схеми і малюнка одномісного човна зробив двомісний: підняв вище борти і видовжив корпус. Матеріали брав щонайдоступніші й недорогі. Корпус формував методом склеювання тонких дерев’яних рейок, завдяки чому виходить обтічний корпус, що полегшує плавання і йти проти течії. Багато чого додавав і від себе: дно обшив другим шаром для міцності, потім скріпив епоксидною смолою, скловолокном, фарбою, лаком. Наприкінці роботи човен заважив трохи більше ніж очікував, – розповідає Михайло.
Але, незважаючи на збільшену ваг, каное чудово тримається на плаву, не пропускає води, ним гарно й безпечно пливти по тихій воді.
Також зробив ще каяк з тонкої фанери. Для цього скористався іншим способом, менш трудомістким.
– Ось каяк вже вийшов набагато легшим, проте одномісним. Час від часу плаваємо з дружиною у каное рікою Луг, а за нами – наші гуси. (Сміється).
Попри тривалу занедбаність ріка Луг, що оперізує частину м. Ходорова, ще не втратила своєї природної краси та чарівності. Можливо, завдяки таким ентузіастам та романтикам як подружжя Романівих незабаром вдасться розчистити ріку й використовувати її не як каналізацію, а як животворчу артерію для відпочинку та туризму.
Оксана ФРАНКІВ.
… І КОМЕНТАР
А Михайло Романів – ще той оригінал! Років зо два тому під час чергових вакацій у рідних пенатах, я вирушив на «тихе полювання» зі своїм братом-фотоапаратом. Біля ставу запримітив щось таке, що своєю незвичайністю відразу врізалося в око. Спершу не второпав: на одному з місточків, що виступають у водне плесо, уздрів – рибака-не рибака… Ну, що б міг хтось робити на місточку, як не ловити рибку?.. Ач ні. В руках у цього кадра ні вудки не було видно, ні звичних рухів, притаманних для цієї справи, не зауважив. Натомість він якось дивно згорбився над містком і часто-густо то підіймав, то опускав голову до дощок внизу.
Будь мудрий, май кляси, як казали колись наші діди-прадіди. Словом, дещо здалеку годі було зрозуміти, чим займається невідомий. Лишень наблизившись, збагнув, що це чоловічок, який малює. Так-так, не дивуйтесь. У нього все було для цього: комплект фарб у валізочці, пензлики та інший необхідний реманент.
Звісно, я не міг не поцікавитися в незнайомця його дещо дивним заняттям. Як зрештою наважився розпитати і про нього самого. Ось тоді й довідався про художника дещо більше з його ж уст. Виявилося, що Михайло Романів з дружиною віднедавна мешкають у Ходорові, оселившись в районі Площі. Надіюся, що не треба довго розтовкмачувати, де ця місцина розташована у нашому містечку. Хоча старші ходорів’яни, мабуть пам’ятають, а молодшим не зайве нагадати, що це – територія вулиці Зеленої, тобто одного з відгалужень Старої дороги, як колись її називали, а тепер вулиці Богдана Хмельницького, що веде до ріки Луг.
А ось хистом до малювання Михайло володіє змалечку. Недарма ж працює вчителем образотворчого мистецтва в Жидачівському навчально-виховному комплексі. Тож коли випадає вільна хвилька, його тягне не тільки на став, щоб насолодитися чарівними пейзажами, але й відтворити їх на полотні.
Далебі, натрапивши в жидачівській районці на матеріал про захоплення подружжям Романівих ще й човнами, так і приспічило дзвінко заплескати їм у долоні. Готовий був на сьоме небо злетіти від приємних думок, що не перевелися на нашій грішній землі романтики, цікаві особистості, диваки, котрі не лише про хліб насущний дбають, а намагаються не існувати, а жити. І то повнокровним життям.
З цього приводу пригадується відомий крилатий вислів про те, що сміливості відважних – співаємо пісню. Дещо перефразувавши його, отримаємо інший вислів, який можна сміливо віднести до Галини та Михайла Романівих: перед зацікавленістю небайдужих – скидаємо капелюхи.
Факти відслідковує і коментує Любомир КАЛИНЕЦЬ, Мадрид-Ходорів.