Для героя України, народного артиста України та Росії, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка, художнього керівника Національного заслуженого академічного ансамблю танцю України імені Павла Вірського, академіка Мирослава Вантуха особливих рекомендацій не потрібно. Його зірка, високо зійшовши на небосхилі, ось уже упродовж тривалого часу сяє з високості. Яскравий, неординарний, самобутній, вимогливий до себе й до інших. Такі особистості не лише розкручують колесо історії, але й визначають розвиток культури.

У 1976 році Мирослав Вантух побував у Ходорові. Тоді він приїхав з дуже приємною для міщан місією: вручити звання народного ансамблю танцю «Наддністрянка». У той час я ще був на підступах до основного складу колективу, оскільки займався в підготовчій групі. Тому якихось особливих спогадів про метра танцю в моїй пам’яті не відклалося. Але потім, коли під час концертів наші шляхи перетиналися з очолюваним Вантухом львівським хореографічним ансамблем «Юність», доводилося кілька разів бачити його.

Ставши журналістом, мріяв взяти у нього інтерв’ю. Однак поспілкуватися пощастило аж у Іспанії, куди ансамбль імені Вірського доволі часто приїжджає на гастролі. Під час трьох останніх турне колективу в Мадриді мені неодмінно таланило погомоніти з маестро. Узагальнюючим моментом тих розмов і стане це інтерв’ю, яке хочу запропонувати вашій увазі.

 

Пригадую, коли вперше підійшов до пана Мирослава, то, відрекомендувавшись, зауважив і про свою причетність до мистецтва танцю. Почувши про ходорівську «Наддністрянку», славетний хореограф мовив:

– Я добре пам’ятаю вашого керівника – надзвичайно обдаровану особу. Про пані Лідію Максимей зберігаю дуже гарні враження. Та й не лише я. Всі мої колеги по танцювальному цеху завжди захоплювалися як професійними її якостями, так і людськими.

До речі, її учні танцювали і під моїм керівництвом у львівській «Юності». Боюся помилитися, називаючи їх…

– Я можу нагадати. Здається, ви маєте на увазі Володимира Чмира – теперішнього керівника відомого не лише в Україні, але й далеко поза її межами, дитячого танцювального колективу «Веселі черевички».

– Так-так. Ну, ці надзвичайно талановиті дітки та їх керівник мені добре відомі. І ми нераз зустрічаємося на концертах. Як міг забути?

– Крім цього Володимир Сметанський, котрий як і Чмир, навчався на хореографічному відділенні культурно-освітнього училища.

А зараз дозвольте поцікавитися вашими біографічними даними. Де ваше коріння і як відбувалося ваше становлення?

– Походжу з села Великосілки Кам’янко-Бузького району, що на Львівщині. Там народився у 1939 році. Батько помер у 1946-му. Через десять років по тому не стало і матері. Залишився удвох із сестрою. Жили бідно, важко. Пройшли через голод і холод. Працювали в колгоспі. Як і всі збирали колоски, викопували картоплю. Натерпілись страху, бо за часів радянської влади за таке карали.

Згодом поступив у культурно-освітнє училище на диригентсько-хорове відділення. Закінчивши навчання з відзнакою, залишився там працювати. Коли в училищі відкрили шестимісячні курси, а невдовзі й повноцінне хореографічне відділення, закінчив ще й їх. У 1961 році, повернувшись зі збройних сил, створив у Львові ансамбль танцю «Юність». Разом із ним здобув визнання у світі. В цьому колективі пропрацював двадцять років. У 1977-му здобув вищу освіту в Московській академії. А 1980-го був запрошений в ансамбль імені Вірського.

– Подейкували, що цей перехід відбувався з чималими перипетіями.

– Вперше мене запросили до Києва у 1975 році. Тоді мені дуже не хотілося покидати виплекану мною «Юність», з якою досяг певних вершин а також місто Лева. Проте викликали до секретаря центрального комітету комуністичної партії України Маланчука. Він поставив умову: ви – комуніст, а накази партії треба виконувати. Потім мав зустріч з міністром культури, якому відверто висловив своє небажання. Той запропонував взамін назвати кандидатуру для керівництва ансамблем. Так виплила особа відомого хореографа Клима Василенка. На деякий час я був врятований.

А в 1980-му довелося таки переходити. Та перед цим потрапив до найвищого партійного боса на Львівщині Добрика, який сказав мені: «Як перший секретар обкому не хочу, аби ти йшов зі Львова, але як комуніст кажу, що ти повинен іти».

Так опинився в колективі, в якому, фактично, всі розмовляли російською мовою. А я, галичанин з діда-прадіда, почав відразу ж впроваджувати українську. Через три місяці на мене накатали анонімку в  ЦК КПУ. У Львові за весь час чогось подібного не було, хоча робив чимало помилок з молодості. А тут… Викликає до себе «на килим» завідуючий відділом культури Борис Іваненко і зачитує, що я «…насильно насаджую українську мову, погано себе веду, жорстокий…» Пропонує написати пояснюючу. Категорично відмовляюсь, заявляючи, що мені ні в чому виправдовуватися, і, якщо мене звільняють, то повертаюся до Львова. Тоді Іваненко прохає мене бути зваженішим, враховувати обставини. Залишили, словом.

– Про ті часи ходить багато легенд. Не секрет, що тоді було надто важко виїжджати за кордон. А ви з ансамблем їздили. Хтось супроводжував вас?

– Завжди в поїздку з нами вирушали два високопосадовці КДБ. Як правило, в генеральському званні. Зрозуміло, що за документами вони проходили як працівники міністерства культури чи такого ж відділу ЦК КПУ. Ясна річ, треба було завантажити їх відповідною роботою. Тому до сміху доходило, коли вони до і під час концерту посипали сцену каніфоллю, аби артисти не ковзали. Ці особи слідкували за ситуацією в колективі, адже були побоювання аби дехто не залишився за кордоном, щоб своєю поведінкою не спаплюжив честь радянської держави. Крім цього генерали виконували ще й розвідувальну роботу.

Коли поверталися з гастролей, то складали детальні звіти про грошові витрати. Це потрібна річ, бо, таким чином, визначається кошторис для поїздок інших ансамблів. Але один пункт викликав моє обурення. Ну, що напишеш в графі про поведінку артистів? Я завжди ставив прочерк. Проте якось мене викликали у відділ культури КПУ і питають чому вводжу їх в оману. Зробив квадратними очі, не второпавши про що мова. Тоді мене ставлять перед фактом, що один мій підопічний напився, інший крутив «шури-мури» з такою-то танцюристкою, а група з десяти осіб влаштувала бійку. На той час серед учасників було аж 29 освідомлювачів, які надавали інформацію у відповідні органи.

– У якійсь з газет прочитав розповідь колишнього соліста ансамблю Анатолія Жебелєва про цікавий випадок, який трапився під час гастролей в іспанській столиці ще в 1969 році. Тоді йому й покійному вже Павлові Павловичу Вірському довелося зустрітися з найнебезпечнішою людиною в світі. Так величали шпигуна й диверсанта ще з часів Другої світової війни штандартенфюрера СС Отто Скорцені. Правої руки Гітлера з проведення спецоперацій. Він же започаткував виробництво фальшивих доларів і підроблених банківських документів. Отто – натхненник і організатор підставних фірм з відмивання грошей у всьому світі. Викрадення людей для вирішення проблем – також його ідея. Свого часу він викрав італійського дуче Муссоліні. Доведена ним до немислимої досконалості шифрувальна справа і різноманітні коди взяли на озброєння вояки армії Степана Бандери.

Так ось, Анатолій Жебелєв згадував як їм з Вірським показали Скорцені, присутнього на концерті. Він мало не після кожного танцю піднімався з місця і захоплено аплодував. Кадебешники, вірніше «мистецтвознавці» в цивільному, заметушившись, почали кудись телефонувати. А перед антрактом підійшли до Вірського і передали побажання посла проігнорувати одіозного гостя. Однак маестро спокійно зауважив, що будь-який глядач має право, якщо захоче, висловити артистам своє враження. Артистів же ніхто не позбавляв права вислухати людину. І в перерві, прихопивши Жебелєва, який володів німецькою та іспанською мовами, зійшов таки до двохметрового здорованя зі шрамом на лівій щоці, не злякавшись кадебешників. А після концерту вже Скорцені піднявся на сцену. Все, що встигли зробити бійці невидимого фронту, так це опустити завісу, відсікши артистів від залу. Танцюристам наказали негайно звільнити сцену. Залишилися лише Вірський з Жебелєвим, п’ятеро «мистецтвознавців» і два посольських працівники. Скорцені «розсипався» в компліментах. Особливо до глибини душі його зворушив гопак.

Наслідки цієї зустрічі були доволі плачевні. Після повернення додому Вірського й Жебелєва затягали по інстанціях. Кожна бесіда закінчувалась пояснювальними. Врешті-решт Павло Павлович зліг з інфарктом, а Анатолій Жебелєв став невиїзним протягом двох з половиною років.

Як бачимо, тоді відповідні служби пильно стежили за кожним кроком. А як зараз?

– Працівники служби безпеки і зараз їздять з нами на гастролі. Але вони дійсно стежать за нашою безпекою. А ось владним структурам зараз, по великому рахунку, на культуру начхати.

– Якщо не помиляюся, до країни фламенко у вашого ансамблю уже протоптана стежина. Чи з радістю приїжджаєте сюди?

– Безперечно. За майже сімдесят років колектив побував більш аніж у п’ятдесяти країнах світу. А в деяких глядачі мали нагоду бачити нас по 15-20 разів. До цього списку входить й Іспанія. Звичайно, кожен виїзд за кордон цікавий і радісний. Але і відповідальний водночас. Бо ми перш за все представляємо свою державу, землю, культуру, історію, народ. Важливо, що наше мистецтво знаходить дорогу до серця, фактично, кожної людини в цілому світі. Якими б не були їхні смаки чи уподобання, не пригадую, аби на нашому концерті публіка не стояла, аплодуючи. Це вселяє надзвичайно великий оптимізм і радість. А також гордість за те, що належу до українського народу, який шаную і люблю.

– На одному з концертів в іспанській столиці до вас підійшов наш заробітчанин з Золочівщини Омелян Богачик. Він кілька років працював у ваших рідних Великосілках, знайомий з вашою рідною сестрою. Очевидно, ця зустріч навіяла приємні спогади?

– Що сказати? Ким би не був, чого б не досяг, де б не закидала доля, завжди пам’ятаю свою батьківську оселю. І чим старшим стаю, тим більше усвідомлюю, що без своєї батьківщини людині важко. Я, скажімо, в Києві вже майже тридцять років живу. Там внуки народилися. Але вважаю себе львів’янином. Зізнаюся: проїхавши цілий світ, стверджуватиму, що Львівщина – найкращий край. Там багато чого навчився, був визнаний як митець. Отож коли ми їдемо автобусами повз моє село за кордон, то аж сльози на очі навертаються. Згадуються дитинство, молодість. Там поховані мої батьки. Хотів би якнайчастіше бувати вдома, але праця і гастролі не дозволяють.

Щодо наших земляків за кордоном. В який куточок землі не закидає нас, ми завжди з радістю зустрічаємося з ними. Вони приходять на наші концерти, гаряче підтримують, з насолодою сприймають наше мистецтво. Словом, коли вдома – то це одне, а коли далеко від рідних сторін, тоді по-особливому відчуваєш любов до своєї землі.

– Засобом спілкування між людьми є мова. Але ви спілкуєтеся з допомогою танцю. Чи потребує він перекладу?

– Ні, звичайно. Судіть самі. Даємо концерти в Японії. Зали на чотири, п’ять, шість тисяч місць – і жодного вільного. Вітають дуже тепло і навіть вивісили на балконах транспаранти українською мовою: «Вітаємо українських артистів!», «Ласкаво просимо!». Були також в Африці. В Єгипті зовсім інший культурний пласт. Проте наше мистецтво розуміють. Танець – всюди танець. Мистецтво танцю, балет – інтернаціональні, якщо так можна висловитися. Хоча в нашому репертуарі три українські тематичні програми. Маємо також і російський танок, який вдома практично не виконуємо. Але це гарний номер, і наш імпресаріо просить включати його в програму. Я, по суті, не проти різних культур, шаную і поважаю їх. Але найбільше люблю свою рідну, яку пропагую у всьому світі.

– Яким є ваше життєве кредо?

– Скажу так. Найбільше щастя для митця – слугувати своєму народові та своїй державі. То ж намагаюся це робити з любов’ю, з високою відповідальністю перед собою і перед іншими. Можливо, щось і вдається зробити в цьому аспекті. Щоправда, керуюся таким правилом: хорошому кінця немає. У мистецтві не повинно бути ніякої планки. Її треба постійно піднімати. А для цього потрібно працювати. Що й ми з нашими артистами робимо. Впевнений, що мистецтво, як і спорт, допомагають піднімати авторитет України на міжнародній арені. Через український танець, наш колектив, інші народи пізнають нас. Бо не всі ще, на жаль, досконало поінформовані про нашу країну. Проте це – питання часу.

– Зазирнув за куліси, потрапивши до вас на репетицію. Ви кілька разів зупиняли підопічних, намагаючись добитися відточеності кожного руху, злагодженості в кожній лінії. У вашому голосі звучали стальні нотки: «Це – не коло. Це – яйце. А я прошу зробити таки коло!»

Візьмуся порівнювати виступи ансамблю з айсбергом. Надводна частина – концерт. І ми бачимо по-справжньому неперевершене дійство, яке виливається в танцях. З якою майстерністю, легкістю, радістю і натхненням артисти підносять їх глядачеві! А є частина, яка схована «під водою». З цього приводу пригадується цікавий епізод, розказаний колишнім солістом колективу Григорієм Чапкісом тижневику «Бульвар». Він згадував, як на гастролях в Мадриді в 1962 році після виконання танцю «Повзунець», який виконується від початку і до кінця в присядку, не піднімаючись, за куліси зайшов не будь-хто, а сам Сальвадор Далі. Подякувавши Вірському за чудовий концерт, він запримітивши Чапкіса, вигукнув: «О, у тебе в ногах заховані моторчики!» Потім підійшов, нахилився, пощупав коліна танцюриста. «Точно, моторчики», – повторив вражено. Цей момент, не зрозумівши гумору, зафіксували журналісти і наступного дня всі газети повідомили, що видатний художник вивів на чисту воду артиста, в колінах якого заховані спеціальні чудо-шарніри.

Жарти жартами, але, очевидно, титанічна праця стоїть за святом, яке танцюристи дарують людям?

– По-перше, посмію стверджувати, що праця танцюриста – на кшталт шахтарської. Якось журналісти запитали: «Скажіть, будь ласка, як ви досягаєте такого успіху?» Я відповів також запитаннями: «Коли ви йдете на роботу, в нас уже горить світло? Горить. А коли ви повертаєтеся після трудового дня, в нас ще горить? Горить». Це значить, що артист повинен працювати і вчитися усе своє свідоме життя.

Ось подивіться. Для того, щоб виховати достойного танцюриста, треба років п’ятнадцять. За цей час можна три університети закінчити. Ми починаємо набирати шестирічних діточок у державну хореографічну школу, яка існує при ансамблі. Два роки готуємо їх у спеціальній групі. Потім вони на конкурсній основі поступають в перший клас. І вчаться сім років. Тобто разом уже дев’ять. Далі ідуть в студію. Це, так би мовити, майстер-клас. Туди знову таки на конкурсній основі набираємо тільки шістдесят чоловік, які навчаються два роки. Додаємо і в сумі виходить одинадцять літ. І це ще не кінець. Треба ще років зо п’ять-шість попрацювати, аби влитися в основний склад ансамблю.

– Виходить, що ваші вихованці не можуть дозволити собі розслабитися?

– Якщо танцюрист не працює один день, то це ще нічого. Якщо два дні, то це вже відчутно для нього. Якщо три-чотири, то це вже зауважить глядач. Це дуже важка праця, яка вимагає і хисту, і наполегливості, і любові, перш за все. Працюючи в такому колективі, треба відчувати свій обов’язок перед глядачами, перед своєю державою. Ми не можемо сховатися за фонограму, як деякі естрадні співаки. Раз записалися і кільканадцять років лиш рота відкривають. Нам кожен день треба гарувати до десятого поту. Тобто наше мистецтво не фальшиве. Воно передає стан душі. Бо рух – це ще не танець. Навіть комбінація, викладена з певних рухів, – не танець. І малюнок – також не танок. А танець з’являється лише тоді, коли кожен рух артиста дихає життям, образом, характером. Глядач повинен бачити, що артисти на сцені, ніби позбавлені земного тяжіння. А за всім цим стоїть праця, праця і ще раз праця. Безумовно, благородна праця.

– Праця, яка в кінцевому результаті приносить артистам насолоду, коли вони бачать вщерть заповнені зали?

– Найбільша приємність, коли глядач розуміє і сприймає нас. Адже ми працюємо для нього. Ось, наприклад, ми були в Монте Карло – столиці Королівства Монако. Давали концерт на відкритті великого тенісного турніру. Були присутні принц Альберт а також міліонери та міліардери, які сиділи за столами. Коли ми відтанцювали, вони піднялися зі своїх місць. І з кожного стола полетіли на сцену квіти. Тріумф повний. Після концерту принц Альберт говорить до мене: «Я знаю, що ви переживаєте економічні негаразди. Але коли у вашого народу така висока культура, то ви обов’язково вирішите усі проблеми. А ще підкреслю, що наші ситі міліонери вдруге стоять. Вперше вони це робили, коли десять років тому відкривали цей зал, і співав Лючано Паваротті. А зараз вони піднялися вдруге…» Як підтвердження цієї високої оцінки: ми тричі підряд побували там.

– Пригадую Райкіна, який в одному зі своїх монологів казав, що якби причепити до ноги балерини динамо-машину, то вона б давала струм у віддалені райони. А ще хтось стверджував, що найважча фізична праця – це праця балерини. Можливо, спеціально і не підраховувалося…

– Якраз і підраховано. Справа в тому, що за певний проміжок часу артист балету затрачає вісім тисяч калорій. За три хвилини  темпу в образі та характері люди гублять кілограми. А скільки нервів іде? Ви подивіться: деколи артисти виходять на сцену і в них руки-ноги дрижать. Переживають неймовірно, не дивлячись на колосальну практику. Якщо танцюрист звик до публіки і виходить не хвилюючись, то вважаю, артист у ньому вже помер. Або якщо він задоволений собою і каже, що досяг найвищого рівня. Хорошому меж немає. Це – аксіома. І до цього треба прагнути. А задоволення приходить само собою.

– На сцені ми бачимо усміхнені обличчя, а за кулісами я бачив як котиться градом піт, як від болю в нозі не можуть ступати по підлозі дівчата, а одному з хлопців докучали болі в спині. Як ця каторжна праця відображається на стані здоров’я артиста?

– У нас, як і у спорті, без травм не обходиться. Рвуться ахілли, летять меніски, виконуються складні операції. Ну, що тут вдієш? Така праця.

– А який вік танцюриста на сцені? І які, зокрема, вікові межі у вашому колективі?

– Не підраховував спеціально, але думаю, що середній вік ансамблю – 22-23 роки. Проте є 17-18-літні, танцюють і 35-36-річні. Артист в середньому працює у нас двадцять років, а тоді йде на заслужений відпочинок. Лише одиниці спроможні перепрацьовувати. Дуже складне мистецтво, знаєте. Весь час треба тримати себе у формі, зайвий кілограм уже заважає. Недаремно ж найоптимальніший вік танцюристів становить 22-25 років. Той, кому за сорок, вже не може багато чого зробити. Хоча є, щоправда, винятки з правил.

Ось візьмімо для прикладу Майю Плесецьку, яка продовжила своє життя на сцені, перетнувши 60-річний рубіж. Або всесвітньо відома кубинська танцівниця Алісія Алонсо. Вона – сліпа. По театрі її водять. Але, глянувши на неї на сцені, ви б ніколи в житті не сказали, що вона не бачить. Це – подвиг. Крім цього їй вже понад 70, а вона ще танцює. Хоч, як на мене, танцювати можна довго, але дивитися на це не дуже приємно. Бо коли 70-літня жінка стоїть на пальцях, то це вже не дуже милує око глядача. Знаєте: краса танцю – в молодості.

– А зараз хочу задати дещо каверзне запитання. Ще в часи вашої праці у львівській «Юності» говорили, що ви – людина жорстка, вимоглива. Дехто твердив, що ви – тиран. Що можете відповісти на подібні закиди?

– По-перше, молодість – це завжди помилки. І я їх теж робив, хоча не був чоловіком бездумним чи сліпим. Просто дуже хотів зробити особливий колектив. А щоб він таким був, щоб його визнали, щоб він приносив радість людям, вкрай необхідні дисципліна та усвідомлення обов’язку. Інакше нічого не вийде. Ось лише погляньте: сто осіб і сто різних думок. А автор я. Отож повинен придумати, а потім ще й втілити свій задум у життя. Якщо не переконаю людей, що це має бути саме так, то гріш ціна усім намірам.

З цього приводу згадується одна бувальщина. Колись царська Росія не мала своїх артистів балету. Тому їх виписували з-за кордону. В знаменитий Санкт-Петербурзький Маріїнський театр запросили Марію Талльоні. Це – перша танцівниця, яка зіп’ялася на пальці. Її педагогом був батько. Якось до їхньої квартири завітав поштар, що мешкав у цьому ж будинку, але поверхом нижче. Він приніс кореспонденцію і, між іншим, зауважив, звертаючись до батька Марії: «Ваша донька така знаменита. Я часто чую як вона займається наверху». Коли гість пішов, батько взяв палицю і почав лупцювати Марію. Ясно, що такі методи виховання неприйнятні. Але ось фраза, яку промовив Талльоні-батько, стала геніальною: «Ти повинна танцювати так, щоб тебе жодна жива душа не чула». Звідси і пішов вислів про те, що балерина росте з-під палки.

Борони Боже, аби я користувався подібними методами. Але вимагав і вимагаю надзвичайно серйозного відношення до праці. У нас в колективі, наприклад, ніхто не запізнюється. Творчість зобов’язує бути дисциплінованим. Зрештою, ансамбль в перекладі означає «єдине ціле». Той, хто розуміється в танці, бачить те, що не видно іншим. Якщо на сцені сто осіб, то між ними повинен бути інтервал в один сантиметр. Не більше й не менше. А це ж не машини, це – живі люди. Скільки треба докласти зусиль, аби запам’ятати тисячі рухів, сотні комбінацій? А потім ще й виконати їх. Родзинка танцю полягає в тому, щоб не завчити механічно рухи, а виконувати їх легко, невимушено, природно, натхненно.

– Мабуть, у цей складний час без проблем не обходиться і у вас?

– Звичайно. По-перше, мала зарплата. А якщо мала зарплата, то люди втікають за кордон. Якби не було своєї хореографічної школи, то ансамбль уже б загинув. Але оскільки існує цілий комплекс, звідки черпаємо поповнення, то колектив житиме.

– Чи є в ансамблю свої традиції? Напевно, цілі сім’ї танцюють?

– Безперечно, в кожному колективі є свої традиції. І в нашому також. Бо життя саме підказує як себе поводити. Часто спільно відзначаємо дні уродин. І Новий рік, і Різдвяні свята, і Великдень. Це об’єднує. Не можна жити лише роботою. Людина мусить активно й цікаво відпочивати. Щоб це приносило їй задоволення.

Щодо сімей, то в нас уже склалися цілі династії. Приклади? Будь ласка. Гляньте лиш на мою родину. Дружина – колишня танцівниця, народна артистка України. Донька удостоєна звання заслуженої артистки, як і зять. Танцює в ансамблі й внучка.

– Між іншим, чи не кликали вас попрацювати за кордоном?

– Ще в 1979 році мені пропонували залишитися в Сполучених Штатах Америки, давали великі гроші. А я подумав собі: ні. Нехай окраєць чорного хліба, нехай помру вдома під плотом, але не залишуся в чужині. І вважаю, що правильно вчинив. По-різному складається людська доля, мільйони українців живуть за кордоном. Але хтось мусить і вдома працювати. Я належу саме до таких. А крім усього цього не уявляю як би міг жити без мистецтва, без цього колективу.

– Пане Мирославе, чим для вас особисто є робота?

– Без неї себе просто не мислю. Іду на роботу і у вихідні дні, і в святкові. За винятком Різдва та Воскресіння Христового. Робота – це мій другий рідний дім. Зрештою, там проводжу більше часу, аніж удома. І коли Всевишній посилає на допомогу якісь гарні думки, коли щось ставиш, шукаєш і знаходиш, як кажуть, задуми втілюються в справу, то тоді й жити хочеться.

Любомир КАЛИНЕЦЬ.