– Петре Івановичу, а фах електрика ви коли встигли здобути?

– У школі був спеціалізований клас. В мене другий розряд електрика, і я отримав відповідний диплом, який до сьогоднішнього дня маю. Але, згідно з ним, я – електромонтер. А мені хотілося в електромонтажники. Ну, ЛЕП-500 – «непростая линия…» То була романтика, щоб обов’язково лазити по стовпах, мати справу з високовольтними лініями.І ось я іду в організацію, яка займається мережею всіх електроліній на Київській ГЕС. Уявляєте: лазив раніше по якихось опорах на кілька метрів. А тут опори значно вищі. Кажуть брати дроти на плечі і підняти до ізолятора. І ось беру, так звані, кігті й видряпуюся на стовп. Притуляюся до нього, боячись полетіти вниз головою. А ви знаєте, що це найнебезпечніше. Бо тоді йде вертикальне навантаження на кігті, і вони зриваються. Тобто треба не боятися відкинутися від стовпа. Тільки тоді впираєшся в нього, руки стають вільні, й можеш щось робити. Хочу сказати, що страх треба було перебороти, швидко навчитися лазити на висоту і так далі.

Ну, і тут же – вчуся в університеті. Вступив на вечірній, бо треба працювати. До речі, коли приїхав на ГЕС і показав свій атестат, то всі здивувалися. У мене ж золота медаль. А жили ми в палатці. Тож можете собі уявити контингент. Велика палатка військова на 20 ліжок, посередині дерев’яний стіл. Прийшов під вечір, а на ньому пляшки горілки стоять, і компанія лупить «козла».

– Доміно?

– Так. А мені показують на вільне ліжко в кутку. Глянув: а там палатка провисла, і, коли йде дощ, то затікає.

– Тому ніхто не хотів на тому ліжку спати.

– Ясна річ. Але це було, так би мовити, в порядку речей. Звичайно, я здав іспити і вступив до університету. І жив за таким режимом. Зранку, о пів на сьому, треба встати. Помитися в темпі під краном з холодною водою, піти швиденько в їдальню, бо там черги. На восьму – вже на роботі. Запізнишся – машина пішла, адже, як правило, їдемо кудись. Тоді прогул. Повернутися треба о четвертій. Сідаю на 18-ий тролейбус і прямую до університету на навчання. Повертаюся о дванадцятій – на початку першої. А на наступний день потрібно зробити ще зо 30 вправ з математичного аналізу, дещо повторити. Під осінь я опинився в вагончику, де жило  четверо чоловік. Два двох’ярусних ліжка. Не буду пояснювати звідки береться енергія, час і таке інше. Це все важко зараз уявити. Але все іде нормально, і я з великим ентузіазмом вчуся.

І ось – перший мій успіх. Математику  у нас викладав професор Бублик. Він читав предмет на фізичному та радіофізичному факультетах. Був дуже скупий на оцінки. Але сталося так, що я отримав п’ятірку. Один на два факультети. Але мучив він мене чотири години: «Ще мені ось це скажіть, а ще цю задачу розв’яжіть». Коротше кажучи, провчився перший рік. А наступного трапилася така оказія. Наш трест «Кременчукгесбуд» отримав держзамовлення на будівництво Трипільської ДРЕС. І мені порадили перевестися на заочну форму, бо їздити вже б не було змоги. Я ж вирішив трохи інакше.

Іду до тодішнього нашого декана Михайла Ульяновича Білого – згодом ректора університету, а пізніше голови Верховної Ради. Взагалі, особистості цікавої. Якщо говорити про українську мову на фізичному факультеті в ті часи, то це повністю заслуга Білого. Він примушував професорів, що розмовляли по-російськи, читати предмети українською мовою. Бідний Файдиш, який читав електрику, світло називав світом… Але мусив. Бо це був Білий. Чоловік прийшов з низів, з війни, жив у гуртожитку. І досяг певних висот.

Словом, іду до нього. Кажу, що вчуся на вечірньому, оцінки непогані. Тралі-валі. Але така ось ситуація: їде наша організація в Трипілля. Тому хотів би перевестися на денну форму навчання. «Та про це мови не може бути, – каже декан. – Ви ж знаєте, як це важко». Але наша методист порадила мені доздати два предмети: диференціальні рівняння і молекулярну фізику. Це не заборонялося. Влітку я підготувався і до вересня ці предмети здаю. А вона підсовує їх у папку деканові як додаткову інформацію про те, що я крім своїх предметів, догнав студентів денного навчання. Очевидно, що станом на 1 вересня ситуація змінилася, бо багато осіб відрахували. Коли наступного дня я прийшов до Білого, то він відразу запитав мене: «Чого ви тут?» «А де я повинен бути?», – і собі запитую. «Та в колгоспі». Цим самим зрозумів, що я вже в списках, тому що вечірники в ніякі колгоспи не їздили. А моя група вже виїхала на осінньо-польові роботи. Пам’ятаю як знайшов своїх одногрупників у Бориспільському районі, де вони збирали помідори. Ось так опинився на другому курсі стаціонару.

Дуже важливий момент – знайомство на третьому курсі з Остапом Степановичем Парасюком, який є моїм вчителем. Академіком, теж львів’янином. Надзвичайно цікавий чоловік, блискуча особистість. В 42 роки став академіком. Він – учень Боголюбова.

До речі, знову дивний збіг обставин. Зараз я живу навпроти будинку колишнього інституту теоретичної фізики. Мої вікна дивляться у вікна кабінету директора цього інституту Боголюбова Миколи Миколайовича. Його 100-ліття відзначаємо цього року. Це також – супервеличина. Одночасно – генеральний директор Об’єднананого інституту ядерних досліджень, який був своєрідною альтернативою Церну. Західна Європа мала об’єднаний інститут у Церні, в Женеві, а Східна Європа, тобто Варшавський Договір, мав свій у Дубні поблизу Москви.

Отже: знайомство з Остапом Степановичем Парасюком – це ще один рівень, ще один щабель. Безумовно, сам Київ і київська професура – певний щабель. А тут – щабель вже світової науки.

– Тобто ви поступово піднімалися по сходинках до найвищих висот.

– Так. Я потрапив в оточення осіб, які спілкувалися з Дайзенбергом, Діреком – людьми, які творили квантову теорію поля, квантову механіку. Сюди відноситься і  Боголюбов. Власне, це – творці науки ХХ століття. Тим самим була ліквідовано відчуття того, що це щось недосяжне. Остап Степанович, наприклад, міг згадувати і про Стефана Банаха. І тут же книжка Стефана Банаха, тут же і теорема Хана Банаха. Тобто, я б сказав так: причетність до перших осіб. І абсолютна відсутність того, що називається бар’єр. Наприклад, Людвіг Фадєєв, зараз є академіком-секретарем відділення математики в Москві. Перша величина в московській науці. Але я пам’ятаю, як він доповідав перед Боголюбовим про свої роботи і чекав, що він йому скаже, як оцінить.

Потім, звичайно, був початок наукової роботи з Остапом Степановичем. Згодом служба в армії. У мене такий характер, що люблю бути учасником всього. Не дивитися, а попробувати. Отримавши офіцерське звання, мав іти служити в армію. Звичайно,Остап Степанович планував взяти мене в аспірантуру. А я повідомив йому, що нас уже викликали у воєнкомат, отож невдовзі призвуть на службу. А він каже: «Пишемо листа за підписом Боголюбова. Даємо його Віталію Шелесту. (Віталій – це син Петра Юхимовича. Ясна річ, що перед ним усі двері відкриваються. Якщо він особисто приносить цей лист і просить, то питань немає). І звільняємо тебе від армії». «Та не треба цього робити, – кажу, – всі мої колеги ідуть. А що я кращий, гірший?..» Ось так. Але це дуже хороша школа була у багатьох відношеннях.

По-перше, я опинився в дуже престижному і цікавому місці. Служив, якщо хтось знає, в Капустіному Яру. Це – полігон, звідки перший супутник запустили, першу ракету. Але в свій час був такий шпигун Пеньковський, який фактично розсекретив цей об’єкт. Так от я служив там у військах протиповітряної оборони. Досить цікаво було, бо ми займалися як теоретичними проблемами, так і деякими задачами перенацілювання реактивних літаків. Фізики всі відцентрові сили рахували, земне тяжіння і т. д. Так що це було корисно.

А потім – аспірантура, теоретична фізика. Регулярна наука пішла.

– Пане Петре, чи якимось чином збереглися контакти з Ходоровом?

– Дуже слабкі. Справа в тім, що відбувся розрив поколінь, нема з ким зустрітися. Колись навідувався частіше. Коли, скажімо, повертався з чергового заслання Богдан Горинь, то можна було приїхати влітку і поспілкуватися. А зараз з ним можна зустрітися в Києві. Інших ходорівчан тут багато. Неподалік від мене, на Львівській площі, є греко-католицька церква святого Василя. Туди я й ходжу. І Горинь приходить, і пан Витрахівський.

– Котрий Витрахівський?

– Микола. Дуже цікавий чоловік. Лауреат державної премії якраз у галузі фізики. Закінчив Чернівецький університет, дуже успішно працював в інституті напівпровідників, дослідив багато нових матеріалів. Він навіть, можливо, трохи не визнаний. Не став академіком. Але якщо запитати недавнього директора інститут фізики Бродина, то він скаже, що більшість його робіт зроблена з Витрахівським.  Ще для прикладу. Дуже модні зараз нано-технологіїі, нано-структури. Так ось він мені показував як у 1960-х роках робив ці нано-трубки сам, а ніхто ж про це не знає. Він мав би вдруге стати лауреатом державної премії, але оскільки вже був раз, то вирішили дати іншим.

Я більше хочу сказати. Хоч він вже старший чоловік, на пенсії, однак і далі невгамовний. Зараз готує англійсько-українсько-німецький термінологічний словник з фізики, інженерії. І якщо йому потрібна допомога, то мої студентки з Києво-Могилянської академії допомагають дещо друкувати. Час від часу він приходить до нас з паличкою. Цікаво, що пан Микола – різностороння особистість. Пише в газетах і про УПА, і про єпископа Перемиського – Коциловського, який, фактично, в таборі загинув.

Окрім цього, Юля Черкес.

– Клімашевська?

– Так. З нею ми в дружніх стосунках. Я ввів її у коло моїх університетських знайомих. Ми мали туристичну компанію, ходили в походи. Але зараз у неї вже внуки.

– Якщо не помиляюсь, вона завідувала комп’ютерним центром у Верховному Суді.

– Цю посаду вже покинула. Але, власне, поставила їм комп’ютерну систему. Має ще, здається, там неповне навантаження. Є хлопці молодші, яким вона і передала справу. Вона – людина високопрофесійна, беручка до праці. Має досвід роботи в кібернетиці.

– Наскільки я поінформований Олесем Дудиним, то він інколи буває у вас. То ж про якісь ходорівські новини розповідає.

– Звичайно. Але Олесь – специфічний чоловік. З ним спілкуватися можна, проте не на всі теми. В свою чергу, якщо я приїжджаю в Ходорів, то по дорозі з вокзалу можу стати біля фіртки і переговорити з ним. А потім, коли літом він іде на водну, то зайде до мене. Оце фактично і все спілкування.

– А в кого ви можете зупинитися в Ходорові?

– Сестри є: Марійка Голод і Наталя Кулінська. Чоловіки в обох уже повмирали. Марійка купила хату в татового товариша-шевця Пастернака. А хата татова вже була напіврозвалена, і друга сестра її перебудовує. А я вже трохи втратив прив’язку. День-два і мені стає скучно. Нема куди піти, нема з ким поспілкуватися. Тим більше, що часу не так багато.

Навіть дивуюся: на старість більше працюю, ніж в молодості. Бо треба. Ось виграв грант на видання нової книжки і треба до вересня рукопис її подати. Ну, й крім того треба триматися на гребені науки, адже вона дуже рухлива, дуже бурхлива.

– Навчаючись в університеті, почув таку фразу: найбільші лірики – це фізики. І от я хочу повернути вас до того, що ви мені розповіли. Поезія, малярська справа.

– Є така анекдотична історія. Відомий математик Давид Гільберт мав свій семінар, своїх учнів. Якось він зауважив, що один хлопчисько більше не відвідує пари. Запитав, де він пропав. Студенти сказали, що той покинув математику і пішов на літературу. Гільберт замислено відреагував: «Я завжди підозрював, що у нього замало фантазії для фізики».Словом, фізика твориться такою ж уявою, такою ж присутністю духу як і поезія. Вихідні поняття беруться із досвіду. Так само як і слова. Але потім з цих слів конструюється щось інше…

Ну як? Звичайно, є захоплення. Я вже розповідав про книжки Вінграновського і Драча. Доля склалася так, що живу в тому ж будинку, тому ж під’їзді, де ще донедавна мешкав Микола Вінграновський. І ми зустрічалися у дворі, розмовляли. А навпроти в сусідньому будинку – вікна Ліни Костенко. Крім цього, в моєму під’їзді мешкає Володимир Яворівський, з яким ми в дружніх стосунках. А ще у нас дуже теплі стосунки з Іваном Драчем. У свій час, коли він робив якісь кроки у політиці, організовував той же Рух, я був його соратником. Навіть довіреною особою на його перших виборах до Верховної Ради – спершу Союзу, а потім і тут. Коротше кажучи, я жив і живу в літературному середовищі, бо, до всього того, моя дружина – поетеса.

– Вона якимось чином зв’язана з Ходоровом?

– Ні, Галина Паламарчук – черкащанка. А до Ходорова лише приїжджала. І щось намагалася писати. Їй дуже сподобалась наша ріка, яка від млина ховається у розкішних вербах. Але коли побачила на берегах повно сміття: чайники, побиті пляшки, то це її болісно вразило. Врешті-решт, свій біль виплеснула на папір.

Нещодавно вона відзначила своє 60-ліття і випустила книжку, яка називається «Танцюй». Крім цього. Галина – ще й професійний журналіст, працює в часописі «Дзеркало тижня». А перед цим у багатьох газетах і журналах працювала. І в «Ранку», і заступником головного редактора газети «Наша Україна», яку видавала Українська демократична партія. І в «Час-Тайм» з В’ячеславом Чорноволом. Між іншим, вона – подруга його сестри Валентини. Вони ж землячки через три села. А познайомилися ще в університеті. В нашому колі також Микола Жулинський.

Крім того у мене завжди був потяг і любов до літератури. Я сам трошки писав. Так складається, що обертаюся у цьому колі: якісь вечори, спілка. Я і з ректором Києво-Могилянської академії Брюховецьким давно знайомий, хоча, знову таки, через дружину. Вони разом університет закінчили: вона – філологічний, а він – журналістику. Але вчилися в одному крилі й зналися. Ми раніше разом працювали в Русі. Під час першого з’їзду я був у мандатній комісії, яку він очолював. Зрештою, він і покликав мене до академії, щоб оживити кафедру. Так що це пов’язані речі: політика, література, наука.

– А пензлик в руки коли-не-коли берете?

– Може, раз чи двічі на рік. Ось торік був ювілей у Брюховецького, то я намалював картину. Так що беру-беру. Етюдник раніше тримав удома, а зараз на роботі. В надії, що як з’явиться час під вечір, щоби був під руками. Аби я не думав, що поки дійду додому, то охота відпаде. В основному, малюю натюрморти. У нас же багато жінок працює, і їм дарують квіти. Або я дарую. Треба ж трохи оживити атмосферу, яка б спонукала до творчості. Поставиш на стіл букет і дивишся, які гарні квіти. І етюдник під рукою. Як правило, такі картини відразу ж дарую. Не дуже люблю колекціонувати.

– Щиро вдячний за напрочуд цікаву бесіду. Успіхів вам.

Розмовляв Любомир КАЛИНЕЦЬ.