Ігор Калинець: Тепер це смішно, що за твори людину можуть звільняти з роботи й заарештовувати (Частина рперша)

Posted on Жов 18 2014 - 8:19am by Любомир Калинець

Ігор КалинецьЛьвівський поет-дисидент розповів про те, що вберегло його стосунки з дружиною після десяти років таборів, «пігулки» із самвидавом і творчість без самоповторення

Ігор Калинець погодився на це інтерв’ю не відразу: «Та я вже все давно сказав! І не пишу я багато років — що ж цікавого вам розповім?». Але зустрічав нас тієї неділі у Львові привітно — поет якраз повернувся зі служби в церкві, але через «київських журналістів не лишився із друзями на каву» — зневажив давню традицію вихідного дня.Його квартира схожа на мистецьку галерею — стіни у кімнаті (навіть на кухні) заполонили шафи із книжками і картини українських художників. Складно не захопитися атмосферою цієї домівки, так само, як і її господарем. І в цьому сивому волоссі, і у фірмових вусах, і в обов’язковій краватці є стільки шляхетності, за якою не кожен побачить майже десять років таборів і заслання. Хоча найбільше Ігор Калинець вразив іншим — своїм умінням чути самого себе. Так, повернувшись із заслання до Львова, він зрозумів, що не зможе більше писати вірші, бо не хоче повторювати вже сказане, — і не заримував відтоді ні рядка. Хоча написав чимало творів для дітей, переклав поезії польського автора Єжи Герасимовича і видав книжку про улюбленого Богдана-Ігоря Антонича. Нині місія Ігоря Калинця — видати вибране своєї дружини Ірини Стасів-Калинець.

«Нам дозволяли один лист на місяць, і то не завжди»

— Я вже видав дев’ять книг вибраного Ірини. Мало бути вісім томів, але все, написане Іриною, у восьми не помістилося, тому буде вісім томів, але дванадцять книг.

— Чи була поміж вами і пані Іриною конкуренція? Як були розподілені ролі у вашому спільному житті?

— Конкуренції не було ніякої. Може, спочатку, в 60-х, коли ми писали тільки поезію. Хоча і тоді конкуренції не було, але в усякому разі ми працювали на одному поприщі. А потім в Ірини виявилося багато інших зацікавлень: після табірного життя вона спробувала і прозу, і науку, і публіцистику.

— На чому трималися ваші стосунки?

— Безперечно, нас зв’язала така ще юнацька любов, але найголовнішою була духовна близькість. Ми постійно мали одні й ті ж думки, ті самі ідеї. Також тримала певна відповідальність перед родиною, бо ж у житті могло бути по-всякому. Думаю, то була така дуже добра ідейна дружба на підставі переконань. Якось ми сходилися в усіх аспектах — політичних, релігійних, мистецьких. Совєтська держава дуже багато забрала у нас часу для спілкування — фактично десять років. Нам дозволяли один лист на місяць, і то не завжди…

— Як удалося за ті роки на відстані зберегти близькість?

— Випробування ув’язненням не пригасило наших почуттів, навпаки — була якась ностальгія, туга… Ми мали по шість років ув’язнення суворого режиму і три роки заслання, але ж то не було одночасно — Ірину заарештували на півроку раніше, тому для нас то було насправді сім років — без спілкування і побачень. Раз до мене приїжджала моя мама із донькою. Вдруге вони приїхали дурно, бо побачення в таборі нам не дали… Єдине, що влада зробила гуманного, — це заслання вдвох. Дали нам там таку ізбу, в якій можна було жити, шматок городу мали. Ірина добилася легшої праці, бо спочатку її кинули в кочегарку, де працювати жінці, та ще й такій виснаженій, було неможливо.

— У вас не було розмов про те, що у вас же сім’я, що треба думати про доньку, що слід бути обачними й обережними, не наражати нікого на небезпеку?

— Якби то було раптово, тоді, вочевидь, задумувалися б. Але наша діяльність тяглася протягом десяти років: спочатку займалися самвидавом, потім писали різні протестні заяви проти арештів — були в тому громадському нелегальному житті і звикли до думки, що то мусить колись урватися і що когось покарають. В усякому разі ніхто не міркував, як із того вийти, — настільки ми обоє були втягнуті в той плин. Мене було заборонено друкувати, а я писав щороку по дві книжечки — щось із ними потрібно було робити. Звичайно, я їх передруковував і давав своїм знайомим, збирав людей у хаті або читав, коли запрошували в гості. Тому відступати не було куди, хоча ще лишалася надія, що візьмуть когось одного з родини. Але забрали обох.

— Як вам удалося зберегти стосунки з донькою?

— Коли судили Ірину (Дзвінці тоді було дев’ять років), а я вже був теж заарештований, щось дочка тоді сказала кагебістам, а ті їй відповіли, що за таке віддадуть її до дитячого будинку. Для нас це було жахливо, бо ж мали одних діда і бабу і других — було кому опікуватися дитиною. Натомість у дитбудинку могли виховати яничара. На щастя, вони того не зробили — треба теж віддати їм належне, що вчинили гуманно. Дзвінка виростала в домашній атмосфері, де нас ніхто не осуджував. Вона писала листи, ми їй писали. Було кілька побачень, тому не забула, як ми виглядаємо. Одні канікули вона провела з нами на засланні. Потім дочка спробувала вступити до поліграфічного інституту на редагування. Там деканом був мій одногрупник, я думав, що він допоможе, але з історії, навіть не питаючи ні про що, їй поставили двійку. Повернувшись до Львова, Ірина зрозуміла, що Дзвінку нікуди не візьмуть. Але тоді дуже добре склалося, що її взяли в технікум, після якого можна було вступати на біологічний факультет. Згодом дочка створила у Львівському університеті кафедру екології, має нині багато публікацій. Онуку маю — Ганнусю, їй уже 27 років. Вона вивчала німецьку і шведську мови. Викладала у Швеції. Переклала один шведський роман, тепер узялася за якусь дитячу повість.

«Почути українську мову у Львові було не так легко»

— Яка атмосфера панувала у Львівському університеті у 50-ті роки?

— У нас було дуже гарне товариство. Ми збиралися десь по хатах, ходили на пиво, весь час були якісь веселощі, співи, зачитування жартівливих поем. Але так було лише зовні, бо ми в той час читали багато книжок заборонених авторів — Донцова, трилогію Лепкого «Мазепа»… Дуже нам допомагали кілька старших товаришів, які були заарештовані у 1949 році, коли вбили Ярослава Галана, хоча на той час вони навчалися ще в школі. Тоді потрібно було знайти таку нагоду, щоб ув’язнити трохи української молоді, ну а під тим претекстом, що вбили Галана, причетною до того нібито мала бути вся львівська молодь. Їм дали по 10 років, але після смерті Сталіна термін скоротили, і в 1956 році вони вийшли і вступили до університетів. Політичні табори теж були для них своєрідною академією, в якій вони могли вчитися.

— Як у Львові 50—60-х ще могло зберегтися українське середовище?

— Тяжко сказати, бо свідоміші родини були вивезені на Сибір, інші — втекли у 1944-му. А сам Львів заповнили російськомовними совєтськими людьми — східними українцями, росіянами. Почути українську мову в місті було не так легко. Ми мали на філології своє товариство, свій гурток, говорили поміж собою українською — не конче тихенько. Сам університет тоді був дуже українським, нам пощастило на ректора — академіка Євгена Лазаренка, патріота зі Східної України. Він допомагав багатьом студентам вступити, коли ж когось хотіли звільнити, намагався те все загладити. Греко-католицька церква була підпільною, дітей старалися хрестити, вінчалися, але відкрито ходили до тих церков, де вже було прийнято російське православ’я. А в 60-х почалися певні контакти із вивезеними родинами, хтось повертався, хтось приїжджав у гості. Потім уже, коли шістдесятники почали творити українське життя в Києві, нам було легше, бо наше населення говорило українською і пам’ятало повстанські події, з якими була пов’язана кожна родина.

— Сьогодні можна пояснити вчинки всіх тих людей, які погоджувалися співпрацювати із радянською владою, тих, які були українськими патріотами, але йшли на поступки, як і тих, хто зрозумів усю примарність радянської дійсності аж на початку 90-х. І, напевно, складніше сучасникам збагнути вашу силу і безкомпромісність. Що не дозволило вам зрадити свої переконання?

— Може, то молодість, а може, вплинуло те, що я був свідком повоєнної ситуації на Галичині. Ми, хоч і не досконало, знали історію свого народу і його боротьби, читали підпільну літературу і виростали запеклими націоналістами і патріотами. Мій батько не хотів потрапити до Радянської армії, тому переховувався — разом із хлопцями з УПА. Він не був партизаном, але кілька років жив із ними. У 1947 році ми з однокласниками бігали під НКВС і бачили тих розстріляних повстанців, яких КДБ виставляло на показ: коли чиясь мама чи жінка заплакали б, упізнавши своїх, їх теж би забрали в Сибір. То також одна з наук, що я став таким, а не інакшим. У Ходорові були великі портрети Леніна, Маркса, Енгельса, але батьки не ховалися і відкрито нам говорили — ото наші вороги. Мама моя теж була з потерпілої селянської родини. Один її брат був священиком, якого поляки посадили до єдиного за Польщі концтабору в Березі-Картузькій, звідки повернувся ледь живим. А другого брата, який учився у Львівському університеті і знав кілька іноземних мов, у 1941 році масакрували в тюрмі на Лонцького. Мама потім не могла віднайти його тіло, бо людей так спотворили, що можна було впізнати лише за ґудзиками. У школі та університеті я ще мусив носити маску вірнопідданого радянського школяра, піонера, комсомольця. Така постійна гра теж впливала на психіку — втомлювала, але й загартовувала.

(Продовження незабаром)

БУКВОЇД, 15 жовтня