Відомий ведучий французького телевізійного каналу «Франс-2» Жан-Клод Даріго, побувавши напередодні Різдва 1995 року на концерті львівського сюжетно-вокально-хореографічного дитячого колективу «Веселі черевички» так відреагував на їх виступ: «Я впав. Це – не просто діти, які танцюють. Це – справжні професіонали…» Цікаво, що за концертною програмою журналіст спостерігав не деінде, а в себе вдома, у Франції.

Окрім того юні артисти гастролювали також у Польщі, Німеччині, Іспанії. 2000 року відвідали США. І скрізь, де б не завітали дітлахи, їхні виступи викликали захоплення. І це ще легко сказано. Можливо, доречніше було б вжити слово фурор. Ні більше – ні менше: цей колектив ніби представляє дипломатичний корпус нашої держави на міжнародній арені мистецькими засобами.

Ми, ходорів’яни, з цього приводу маємо чим пишатися, адже ансамблем керує уродженець нашого міста Володимир Чмир. Розмову з ним хочемо запропонувати вашій увазі.

 

– Нехай дарують мені наші земляки, що, буцімто, на такий високий щабель підношу свого родича. Але підстави, безсумнівно, для цього вагомі. Про тебе і за кордоном говорять у піднесених тонах, і наші засоби масової інформації дають високу оцінку.

– Стоп-стоп. Про якого це родича ти натякаєш?

– На тобі! А ти й не знаєш, що ми з тобою далекі родичі? Дивись: моя прабабця Текля Калинець з роду Олійників доводилась рідною сестрою твоєму прадіду. Мама ж твоя теж походить з Олійників – так? Про це я довідався з парохіяльної  книги, яку розшукав на церковному горищі. З неї можна почерпнути надзвичайно цікаві відомості про ходорівські родоводи, розпочинаючи з 1800-х років. На її підставі можна зробити висновок, що старовинні міські родини поміж собою дуже переплетені. Тому часто-густо родичами є Кашинські, Кудлики, Камінські, Ковалишини, Дубаневичі, Саляки, Коцовські, Бончинські, Семигинівські, Джавали, Калинці, Олійники та інші. До речі, з тієї ж книги довідався, що раніше твоє прізвище мало дещо інше написання: не Чмир, а Шмер. І, як на мене, тут простежується німецьке коріння. Ще одна деталь, яка навряд чи тобі також відома: покійна дружина рідного брата твоєї мами, тобто твого вуйка Мирона Олійника, що також відійшов у вічні світи, доводиться мені хресною мамою. Ось такі цікаві нюанси.

А тепер дозволь розпитати про колектив, який ти очолюєш.   

– На даний час це не просто танцювальний колектив. Це – громадська організація «Львівський мистецький центр «Веселі черевички». Відповідно, я – її директор. У штаті в нас майже десять чоловік. І працюємо ми… з дітьми. Весь колектив налічує приблизно 350 осіб.

– Якого віку діти?

– Від трьох до 24-25 років.

– Ці останні – вже нівроку собі діти. Але тим не менше. Ти сказав: центр. Що він у себе включає?

– Передусім основою всього є хореографія. Тобто вершина айсберга – танцювальний колектив. А поміж тим маємо кілька  інших сфер діяльності. Наші діти опановують вокальне мистецтво, вивчають французьку мову, займаються гімнастикою. Для цього сформовані групи, кожна з яких займається три-чотири рази в тиждень по дві, три або чотири години залежно від віку. Наймолодші, яким по три-п’ять рочків, об’єднані в групу, що має назву «Мацьопчики». «Веселятам» від п’яти до шести літ. Далі йдуть «Краплинки», котрим виповнилося сім-вісім років. Восьми-дев’ятилітні формують групу «Черевички». Основний склад ансамблю це, власне, «Веселі черевички», яким десять-тринадцять років. І останні, «Чорнобривці», найстарші. Їм від чотирнадцяти до двадцяти двох років. Є й трохи старші.

– Коли створений ансамбль? Де виступаєте?

– Організувалися при школі №6 міста Львова, куди я колись прийшов працювати. Від часу заснування, а це був 1999 рік, наша адреса: вулиця Зелена, 22. Помаленьку обладнали приміщення, яке орендуємо.

Концертна діяльність. Виступаємо і у Львові, і по Україні. Виїжджаємо за кордон. Беремо участь мало чи не у всіх фестивалях. Гордимося, що в 2001 році нам випала висока честь виступати на концерті під час перебування у Львові Святішого Отця Папи Римського Івана Павла II. В 2003 році отримали перше місце на фестивалі, присвяченому 100-річчю видатного українського хореографа Павла Вірського, іменем котрого названо державний ансамбль танцю. За високі місця в багатьох всеукраїнських і міжнародних фестивалях-конкурсах колектив був удостоєний звання «Зразкового». Позаторік восени мали цікавий фестиваль, приурочений до чергових роковин Павла Вірського. Зайняли призове місце по Львівській області та були запрошені в Київ на гала-концерт.

Також ось уже 15 років підтримуємо зв’язки з Францією. Маємо франко-українську асоціацію, яка так само називається «Веселі черевички». Тричі на рік їздимо туди на гастролі. Для кожної поїздки беремо новий склад. Навесні та восени вирушають молодші діти. А влітку їдемо з дорослими, оскільки вони не можуть залишити навчання в школах і вузах. З французької сторони в асоціацію входить чимало людей, які організовують там наші гастрольні тури.

– Тепер пропоную сконцентрувати увагу на твоїй особі. Про місце народження не питаю. Це і так ясно. А ось дата?

– Я вже далеко не молодий. Народився 12 березня 1959 року. Родинне гніздо знаходиться неподалік від базару на «Старій дорозі».

– Треба зауважити, що так віддавна називають  вулицю Богдана Хмельницького, хоча ще давніше вона мала назву Доїздова. Цікаво було б дізнатися, яким чином відбулося твоє знайомство з танцювальним мистецтвом.

– Ще малим хлопчиськом мама завела мене в палац піонерів у гурток бального танцю до Лідії Іванівни Максимей. І саме їй судилося стати моїм провідником в чарівний світ танцювального мистецтва. Тому завжди буду вдячний їй за те, чого вона мене навчила. Навчила того, що сама знала. Ми часто зустрічалися з нею. Пізніше проводили багато часу разом, коли вона приїжджала до Львова на семінари.

– Можна так зрозуміти, що саме Лідія Іванівна  привила тобі любов до цього прекрасного мистецтва?

– Думаю, що якби не вона, то я б, мабуть, не займався тим, чим зараз займаюся. Певно, став би машиністом на залізниці, так як тато.

– Яку школу закінчив і як подалі складалася доля?

– За плечима середня школа №1. Потім поступив у залізничне училище. Але тут же передумав і забрав документи, щоб здати їх у Львівське культурно-освітнє училище на хореографічний відділ.

– Якщо не помиляюсь, то там тебе навчали Олег Голдрич і Мирослав Вантух.

– Так. І один, і другий.

– Обидва вони – визнані танцювальні метри. Чому згадую про них? Та тому, що в 1976 році вони обидва вручали в Ходорові звання народного нашому рідному з тобою ансамблю танцю «Наддністрянка». До речі, під керівництвом покійного уже Олега Голдрича я займався півроку в ансамблі пісні й танцю «Черемош» Львівського університету. А в Героя України Мирослава Вантуха тричі брав інтерв’ю у Мадриді під час гастролей очолюваного ним Державного академічного ансамблю танцю імені Вірського. Але ми відволіклись від твоєї біографії. Як вона складалася далі?

– Потім  настав час служби в армії. Потрапив у Ленінград. А після армії пів року провчився в тамтешньому інституті культури. На жаль, обставини склалися так, що змушений був перервати навчання і повернутися в Україну. Але все ж довчився, закінчивши хореографічне відділення Рівненського інституту культури. Потім повернувся до Львова, де почав працювати. Деякий час довелося доїжджати туди з Ходорова.

– Де і з якими колективами працював?

– Танцював у славнозвісній «Юності», якою керував  до від’їзду в Київ Вантух.

– Там же танцював і наш колега по «Наддністрянці» Володя Сметанський?

– Ні, Сметанський вчився разом зі мною в училищі. І танцював у зведеному ансамблі цього навчального закладу під керівництвом того ж таки Вантуха. Після «Юності» я подався у будинок культури працівників торгівлі, де почав працювати з дитячим ансамблем «Сонечко». А також танцював у дорослому колективі «Дружба», який очолював ще один визнаний балетмейстер і хореограф Ольшанський. Вже в часи пребудови, а саме в 1989 році, перейшов у «шосту» школу, де почав з нуля створювати новий колектив. Так і з’явилися «Веселі черевички».

– Цей ансамбль неможливо уявити без твоєї дружини. Відколи вона поруч з тобою?

– Марія (дата народження – 13 вересня 1962 року) закінчила Львівське культурно-освітнє училище. Але за фахом вона не хореограф, а режисер. Пізніше здобула ще й вищу освіту на хореографічному відділенні Рівненського інституту культури.

Познайомилися, коли працювали в тому ж таки будинку торгівлі, де вона вела дитячий театр. Хоча Марія довший час танцювала в Чуперчука в заслуженому ансамблі танцю «Галичина». Словом, дійшло до того, що в 1984 році ми одружилися. А з 1989-го почали разом створювати «Веселі черевички». Зараз Марія плодотворно працює і як режисер, і як хореограф, і як костюмер.

– А діти? Знаю, що вони також танцювали в ансамблі.

– Дівчатка мої вже одружені: старша Ярина має синочка Лук’яна,

а молодша Олена – донечку Марічку. Старший зять закінчив міжнародні відносини в Америці та Швейцарії. Поки що працює в установі зі збереження та відновлення цвинтарів і культурної спадщини єврейського народу. Молодший навчався у Львівській греко-католицькій семінарії. Уже висвятили на священника та залишили душпастирювати при Церкві Святого Духа у Львові, що на вулиці Зеленій поблизу стадіону «Україна».

– А тепер повернімося до твоєї персони. Поінформований, що ти ще й у Франковому університеті викладаєш.

– Так. Є доцентом кафедри режисури та хореографії факультету культури і мистецтв. Тобто навчаю мистецтва танцю майбутніх акторів і хореографів.

– Проте і це ще не всі твої, так би мовити, регалії. Про звання заслуженного діяча мистецтв України чому мовчиш?

– Маєш рацію, хоча це далеко не головне. Звання присвоїли під час звіту Львівщини за президентства Віктора Ющенка.

– Файно. А щоб доповнити твій портрет, Владик, хочу поцікавитися уподобаннями у вільний від роботи час.

– Люблю рибалити, готувати смачні страви. Бо жінка готує так, щоб чоловік відчепився (сміється). Жартую.

– Улюблені місця рибалки в Ходорові?

– Хоч і приїжджаю зрідка, та із задоволенням посиджу з вудочкою на ставі або водній станції. У Франції  торік рибалив на Атлантичному океані: ловив дорад та скумбрій. Враження – фантастичне!

– Зв’язки з Ходором не пориваєш?

– Вони ніколи не порвуться, тому що це колиска, в якій я народився. На жаль, нема вже мами. Десь не догледів її. А недавно і тато, і брат Юрко померли. Залишилася сестра Яра в Стрию.

– Приємно, що, здається, на 600-ліття Ходорова ти відгукнувся на моє запрошення і вперше привіз свій ансамбль до Ходорова. Тоді «Веселі черевички» тупотіли на сцені міського будинку культури.

– Я тоді дуже хвилювався. Переживав як зустрінуть, як оцінять мою роботу наші горожани. Оцінили гарно, бо на концерт прийшло багато людей. Думаю, що глядачам сподобалася наша програма, що засвідчили бурхливі аплодисменти. Було надзвичайно приємно й зворушливо. Подякували нам і директор будинку культури, і мерія, і «перша» школа, яку представляла Меланія Василівна Бас.

– Чи діти ходорівчан займаються в твоєму колективі?

– Зараз точно не можу відповісти. А раніше займалися Софійка Пилипів – внучка Емілії Сахарук, яка є власницею аптеки «Магнолія» поблизу автостанції. А також Андрій Пронюк, тато якого танцював у «Наддністрянці». Спочатку цих дітей навіть довозили з Ходорова, що вартує на особливу відзнаку й похвалу їхніх батьків. Однак потім вони перебралися до Львова.

– Чи на майбутнє ти готовий привезти своїх дітей до рідного міста?

– У будь-який час, як тільки «свиснуть», я буду там.

 

Любомир КАЛИНЕЦЬ.