Оточення ставало дедалі тіснішим, а ворожий обстріл чимраз сильніший. Під час такого обстрілу мене поранило, і я, напевно, втратив притомність. Бо коли очуняв, зауважив, що лежу біля інших поранених. Заступник командира сотні (теж німець) намагався зібрати залишки та вирватися з оточення. Просив я свого доброго земляка, теж підстаршину, щоб нас, поранених, не залишали. Але, на жаль, вночі зауважив, що нас таки лишили в ліску. Це сталося 17 або 18 липня.
Вранці совєтські солдати привели майже 40 інших полонених і почали нас усіх відводити в позафронтову полосу. Тут ми пройшли детальну перевірку. Від нас забрали годинники і вартісніші речі. Я попросив, щоб дали мені якісь бандажі, аби перев’язати рану. Відтак, відвели нас до штабу маршала Конєва, де генерал Соколовський оглянув нас і зауважив своєму ад’ютантові: « Це все молоді хлопці та ще й до того ж добровольці…» Від цього дня почалася моя нова доля: доля пораненого, що включала пасивну боротьбу з такими хворобами як тиф і дизентерія. Я постійно молився, щоб не вивезли в Казахстан. Очевидно, Бог мене вислухав, бо пощастило перебувати в робітничих групах полонених лише в Україні та прибалтійських портах.
Воєнна епопея Володимира Лозинського (Частина перша)
Бої під Бродами принесли багато людських втрат 31–му полку, а головно для першої сотні першого батальйону нашої дивізії, де я був підстаршиною. Німці з 13–го корпусу, які були на нашому крилі, не могли спинити наступу ворога. Це дало йому змогу прорватися в глибину нашого розташування, тому ми опинилися в оточенні. В тих боях мене ранили, а залишки моєї сотні, хто був ще цілим і здоровим, вночі намагалися продертися через ворожі порядки, залишаючи нас, поранених, на поталу.
Після перевірки в штабі маршала Конєва, один з совєтських командирів звернувся до нас, щоб зголосилися люди, які знають дорогу до Камінки Струмилової (тепер Кам’янка Бузька – прим. Л. К.). Важкопоранені їхали на возах, а інші йшли пішком. Від Камінки наш маршрут проляг на Львів. Нам сказано, що там буде збірний пункт, хоча Львів був ще в німецьких руках. Один з політруків запевняв нас, що тут не буде боїв, бо совєтська армія хоче зберегти це старе історичне місто. Через те, що Львів все ще знаходився в руках німців, нас тримали під містом майже два тижні. Щойно під кінець серпня нас завели на залізничну станцію Підзамче. Тут заладували в товарні вагони. Коли поїзд минав місто, ми запримітили, що їдемо на схід. У кожного виникла думка: як далеко на схід? Але після однотижневої подорожі наш поїзд затримався довше перед Києвом. На душі стало трохи легше: може, не повезуть в Казахстан. І дійсно: двері відчинилися, і нас почали вивантажувати. Потім повели в заздалегідь підготовлене місце у відкритому полі, обгороджене дротами. Там збирали всіх полонених: німців, мадярів, румунів. Харчів не було жодних. Кожний, хто міг, вигрібав собі в землі яму й лежав у ній або спав. Ночі ставали холодними і, в такий спосіб, ми намагалися вберегти себе від перемерзання. Випадково серед натовпу полонених я зустрів свого земляка Осипа. Він мене відразу попередив, щоб я не признавався, що був у дивізії. Бо вже кілька наших хлопців «пропало». Я зразу ж позривав усі відзнаки з однострою і почав приглядатися до інших одностроїв.
Совєтська команда готувалася до святкувань дня жовтневої революції. Коли прийшов цей день, нас вишикували в колони по 12 у кожному ряду і повели до Києва. Це був марш обдертих, голодних і хворих людей. Вели нас біля Печерської Лаври, по Хрещатику, де саме проходив «парад перемоги». На вулицях було пусто, лише де–не–де у вікнах можна було побачити обличчя людей. З цього параду ми вернулися до нашого табору.
На слідуючий день нам сказали, що буде проводитися поділ на робітничі відділи. Я лише молився, щоб не послали до Казахстану. На той час встиг придбати собі німецьку уніформу і видавав себе за німця. Від свого земляка довідався, що всіх дивізійників відокремили і вислали кудись, так що про їхню долю я не міг нічого дізнатися. На щастя мене приділено до робітничої колони, яка нараховувала 2500 полонених, на роботи в три українські південні області – Миколаїв, Одесу, Херсон. Нас повели на залізничну станцію, де вже чекали вагони. Їхали чотири дні. Одне місто було дуже знищене. Розмістилися у бараках без ліжок, по 40 чоловік у кожному. Наступного дня сказали, що коли відбудуємо всі ці руїни, то нас звільнять. Очевидно, це була пропаганда, аби заохотити більше до праці.
Годували нас дуже погано: ріденькою зупою–юшкою, «сілюткою» і 400 грамами хліба. Деякі полонені не могли цього їсти. Дехто захворів на дизентерію, тиф і поволі вмирав. А до праці виганяли кожного дня.
Мене цікавило, де вивозять померлих, адже щодня таких назбирувалося майже 30 осіб. Тому я зголосився якось допомогти у вивозі. Процедура відбувалася таким чином: голі трупи складали на «тачанку» головами до середини, а ногами назовні. В цей спосіб вартові могли перевіряти числа, вибиті на ногах полонених, перед їхнім захороненням. «Тачанку», наповнену мерцями, тягнули живі ще полонені від табору аж до берегів ріки. Тут я не побачив жодних гробів. Тоді ми потягли «тачанку» в долину, майже над саму воду. Коли запитав інших, де будемо хоронити, показали на берег понад самою водою. Через ніч ріка підмивала його і забирала все зі собою. Під час пошесті тифу доводилося два, а то й три рази денно вивозити мерців.
Коли я признався, що вмію писати по–російськи, мене зробили табірним писарем. Дали порожні мішки з цементу і сказали: «Ось тобі папір». Два місяці працювали ми у різних районах міста, переважно на відбудові фабрик. Коли шукали за перекладачем для технічної бригади, яка складалася переважно з німців, я зголосився. Ця бригада мала працювати в українських містах і в Криму. Коли прибули на місце, охорона завела для нас дуже суворий режим. Не дозволяли навіть збиратися в гурт більше двох осіб. У цьому портовому місці ми працювали над відбудовою в’язниці. Між іншим, була вона жіночою. Від одного вартового мені вдалося довідатися про причину ув’язнення багатьох українських дівчат. Їх ув’язнили за співпрацю з німецькими окупантами. Хтось працював у конторах, хтось готував їсти чи прибирав.
Завершивши працю у в’язниці, нас завезли в Крим біля Ялти. Там треба було відбудовувати обсерваційну вежу. В основному, проводити бетонні роботи. Тому нам підвезли достатньо цементу, піску і каміння. Через кілька тижнів виконали завдання і нас знову відвезли до табору. Але не минуло і двох днів як з’явився комендант і перед усіма зібраними заявив, що вежа, яку ми відбудовували, завалилася. Тому в цій справі проводитиметься розслідування, яке повинно з’ясувати чи не було якогось саботажу. Почувши це, ми всі завмерли. Кожний уявив, що може його чекати, незважаючи на те, винен він чи ні. Кілька наступних днів минули під загрозою смерті. Наприкінці одного дня нас усіх викликали на площу, а мені передали рапорт, аби я переклав його і зачитав усім зібраним. У цьому рапорті стверджувалося, що полонені, котрі працювали над відбудовою вежі, не підозрюються в саботажі, а навпаки їхня праця виявилася дуже доброю. Лише матеріал, в тому випадку цемент, був неякісний. Всім стало легше на душі.
Початок травня 1945 р. приніс нові несподіванки. Одного дня ми почули стрілянину зі сторони вартової команди. Велика паніка прокотилася табором. Але скоро хтось довідався, що це закінчилася війна, і вартові святкують «побєду». Щоб не стати жертвою цих святкувань, ми поховалися в бараках і довго з них не виходили. Цього ж дня нам заявили, що табір невдовзі ліквідують. І дійсно, нас почали ділити на окремі національні групи: німецьку, австрійську, мадярську і румунську. У німецькій групі зібралося багато членів колишньої організації «Тодт», до якої пристав і я. Ця група мала найбільше спеціалістів, які добре зналися на якійсь конкретній справі. Після тривалих опитувань з неї сформували два поїзди по 300 чоловік у кожному, щоб потім відтранспортувати до Прибалтики для відбудови портів. Оскільки я був перекладачем, то потрапив у цю команду. Така ж доля спіткала ще кількох дивізійників, котрі також видали себе за німців.
Через кілька днів ми опинилися в одному з прибалтійських портів. Саме місто було дуже знищене і майже порожнє. Нас розмістили в портовій зоні у заздалегідь підготовлених бараках. Працювали ми над відновленням пристані. Мені довелося витягувати двигуни з затоплених кораблів і човнів. Щоб прогодувати нас, привозили харчі з недалеких маєтків–господарств. А також під наглядом охорони полонені самі поралися в цих господарствах. Населення міста та околиць переселилося на захід, тому тут було пусто, за винятком совєтського гарнізону, який охороняв полонених. Але все одно нам дихалося вільніше. Після роботи дозволялося виходити в місто, проте на дев’яту годину вечора необхідно було прибути на перевірку. Це дало нагоду мені й ще декільком моїм приятелям–дивізійникам кожного дня відходити все далі від табору аж до місцевості, де жили переселенці з Польщі, Лемківщини і Литви. Там ми довідалися від однієї жінки, де знаходиться кордон з Польщею. А також вона повідомила, що недалеко від кордону, на польській стороні, є канцелярія репатріаційної комісії. Рівно ж як і запевнила, що не матимемо жодної проблеми, якщо зголосимося туди. Бо була свідком того як багато полонених так робили.
Одного літнього дня 1946 р. ми вирішили ризикнути. Було нас семеро. Кордон перейшли без клопоту і зголосилися до цієї комісії. На наше велике здивування отримали не лише тимчасові документи як особи, що повертаються до своїх родин, але й по кількадесят польських злотих на дорогу. Після першого відчуття волі наші дороги розійшлися. Одні поїхали до вугільних копалень в Шлезьку, інші влаштувалися у великих містах. А я подався далі на захід. Мій найближчий приятель і земляк Осип у скорому часі заклав своє власне підприємство, і я був з ним у постійному контакті. З часом і мені вдалося налагодити працю в кооперації, закласти родину, відшукати своїх рідних за океаном».
Записав Любомир КАЛИНЕЦЬ.