ФАКТ…
Зробити роботу наповнену життям, а не життя наповнене роботою, вдається лише тим, хто своє покликання перетворив на професію. Так склалося життя Петра Андрушківа – талановитого музиканта, композитора, людини, без якої не відбувається жодне свято у Ходорові. «Після того, як освоїв перші музичні інструменти, вже не сумнівався, що своє життя поєднаю з музикою», – ділиться музикант.
Петро Андрушків народився у селі Григорів Рогатинського району. Закінчив музичну школу по класу труби, скрипки, акордеону. Навчався у Львівському культосвітньому училищі за спеціальністю «Викладач по класу кларнета, саксофона і артист оркестру». Навіть під час служби в армії не розлучався з музикою – був там солістом в оркестрі.
Цікавими і незабутніми у житті пана Андрушківа були 1974-75 роки, коли він грав в оркестрі Львівського цирку. Після цього працював вихователем і керівником духового оркестру у Ходорівському професійно-технічному училищі. У 1977 році доля привела його в Ходорівську музичну школу, якій він віддав багато років життя. Був вчителем по класу кларнета, потім – завучем.
«В 2000 році поїхав в Іспанію. У Мадриді дякував у греко-католицькій церкві. Давав концерти для української діаспори. Там написав пісню «Я сьогодні від вас від’їжджаю», – розповідає пан Андрушків. Довгих десять років жив музикант за кордоном. Після повернення в Україну став організатором культурно-масової роботи в Хадорівському Палаці культури.
«У 1985 році вперше написав музику до слів Г. Тимошенка. Цю пісню ми відіслали на конкурс у Київ, і вона зайняла перше місце. З того часу складаю пісні про любов до сім’ї, дружини, дітей, Батьківщини. Також пишу музику до чужих тексітв, які мені сподобаються. Зараз працюю над музикою до пісні «Срібні хвилі Дністра» Г. Охоцької», – ділиться пан Петро.
Часто виконує свої твори на різноманітних заходах Ходорівщини. Публіка радо приймає його пісні «Зустрінемось знову», «Тільки не мовчи», «Лист ожини» та інші. Бував з концертами у селі Жирова, Добрівляни, Загірочко, рідному Григорові, місті Івано-Франківську. Найближчим часом планує сольний концерт у Ходорові.
Життя Петра Андрушківа – яскравий приклад того, як захоплення стає професією і справою цілого життя. Якщо любити свою роботу, вона приносить лише задоволення.
О. КАРАЧЕВСЬКА.
ХОДОРІВЩИНА, 26 вересня 2013
… І КОМЕНТАР
Про іспанський період Петра Михайловича дозволю собі додати дещо більше, оскільки в міській газеті згадано мізер. А цей відрізок часу аж ніяк не можна викреслювати із його життя.
Спершу Андрушків потрапив під Валенсію, куди його зманили «солодкими» казочками про файні заробітки. Думав, що буде з неба «зірки хапати». Проте не так сталося, як гадалося. Так, між іншим, з багатьма нашими заробітчанами траплялося, – не він один. А потім його шлях проляг в іспанську столицю, де він, власне, і перебував до свого повернення в Україну. Знайшов працю, поступово акліматизувався. Почав вчащати до церкви, співати в парохіяльному хорі. А згодом відбулося і повернення на круги свої, тобто до концертної діяльності, до якої так рвалася його душа.
Зауважу, що Михайлович володіє унікальною рисою: його не треба довго просити, вмовляти. Він, неначе той вояк, якому дали наказ, а він моментально рукою під козирок і виконує завдання. Не в одній концертній програмі довелося брати з ним участь. Не раз співали разом у складі тріо: він, я і мій кум, а його добрий приятель, Саша Шаріков.
Але чомусь особливо запав у серце наш виступ у Валенсії, куди нас запросили якось наші земляки-заробітчани. Можливо, тому, що Петро тоді зустрів своїх близьких родичів з Григорова – тамтешнього музиканта Володимира Мельника, який одружений на його двоюрідній сестрі. Ось так: вкотре переконуєшся, що світ тісний-претісний…
А ось у 2004 році на його творчому звіті в українській греко-католицькій парохії Благовіщення, що в Мадриді, мені не пощастило бути присутнім, оскільки перебував удома в кількамісячній відпустці. Проте з розповідей наших ходорівців довідався, що цей його сольний концерт пройшов блискуче.
Невдовзі Михайлович почав допомагати отцеві Івану Липці. Дякував спершу в Мадриді, а згодом перебрався за 25 кілометрів до міста Алькала-де-Енарес, де також гостинно відчинила двері українська парохія Непорочної Діви з Вифлеєму. Окрім дяківства він ще й керував церковним хором. До речі, перед ним регентом був наш таки земляк з Ходорова Андрій Ціхівський. Що ще цікавіше: вони мешкали разом на одній квартирі. Ну, що тут поробиш: біда та й годі! Куди не кинеш оком – всюди ці наші, ходорівські!..
Як би там не було, але Петро з особливою теплотою відгукувався про учасників колективу, яким диригував. А йому ж нелегко доводилося, бо ж то – люди без музичної освіти, які в Україні співали, здебільшого, в сільських хорах. Проте вони були музично обдарованими, мали гарні голоси і своїм співом прикрашали відправи.
Тішився також Михайлович і двома своїми ученицями ще з часів Ходорівської музичної школи – Богданою Литвин і Мар’яною Чорною, які не припинили концертну діяльність у нелегких умовах заробітків.
Не таємниця, що перебування в далеких краях на самоті – річ надзвичайно важка. Туга за рідними, одинокість, недоглянутість дошкуляють страшенно. Ось і Петрові було нелегко, аж поки не приїхала його дружина Ольга. Після цього у нього ніби відкрилося друге дихання.
Проте на Андрушківих чекало нелегке випробування. Якось спозаранку, коли Михайлович вирушив на роботу, авто з іспанцями, що поверталися з нічної гулянки, несподівано вискочило на тротуар і збило його. Опинився в лікарні. Дякувати Всевишньому: все обійшлося. Але скількох неприємних хвилювань це коштувало. Та й і здоров’ю шкоду неабияку нанесло.
…Здибався з ним у Ходорові під час чергової відпустки. Він з гордістю провів мене по всіх закутках відремонтованого Палацу мистецтв, де зараз працює.
Я ж не міг натішитися шикарною сценою, на якій колись доводилося танцювати, зручними кімнатами для переодягання. Михайлович бачив мій піднесений стан і, мабуть, саме тому наголосив під час прощання: «Приїжджай! Ще обов’язково виступимо з тобою на цій сцені». Його б слова та й Богові у вуха! Я не проти…
Любомир КАЛИНЕЦЬ.