«До українців у Радянському Союзі було найжорстокіше ставлення»
— Що допомогло вам не зламатися в таборі?
— По-перше, мені було легше, бо ми, шістдесятники, — Іван Світличний, Семен Глузман, Зиновій Антонюк, Микола Горбаль — були разом у таборі. Ми жили в таких бараках із двоповерховими ліжками, в яких перебувало по 30-50 людей. Також із нами були старші, які пройшли через національно-визвольну боротьбу, — члени ОУН, бандерівці, — і вони дуже нам допомагали. Українців узагалі було відсотків сімдесят — найбільше серед заарештованих. Були ще лісові брати із Прибалтики, багато євреїв, молодь із Вірменії. Ми мусили боротися за свої права, бо нас весь час за щось карали, і проти тих покарань слід було протестувати. Крім цієї щоденної боротьби, займалися ще підпільною роботою. Колись із Мордовії легко було передавати речі, які там писалися, — система була настільки прогнилою, що обслуговуючий персонал із місцевих мордвинів можна було підкупити. Тому і переселили кілька таборів із Мордовії на Північ — на Урал, щоби припинити передавання тих політичних документів. У нас було страшно строго, і ми не могли скористатися тими речами, які були дозволені в інших таборах. Але писали ми дуже багато: хроніку табору, різні заяви, художні твори, публіцистику — і все це хотілося передати. А зробити це можна було лише під час зустрічі з рідними. Мордовські методи передавання були вже занадто примітивними, тому ми почали ковтати «пігулки». Тексти писали на тоненькому папері з електрообмотки, яку брали в цеху і нарізали на клапті. Скручували кульку, загортали в кілька обгорток целофану і ковтали. Все було дуже організовано: ти, наприклад, пишеш, інший у цей час дивиться у вікно, хтось прогулюється поруч і в разі небезпеки хапається за шапку, тоді підбігає ще хтось інший, забирає в тебе написане і десь ховає. Доки приходили наглядачі з обшуком, у тебе вже нічого не було. Передати вдалося десь 70 відсотків написаного.
— Сьогодні складно збагнути, як за творчість, за написане слово можуть позбавити людину волі на такий довгий термін…
— Тепер це просто смішно та абсурдно у цивілізованій і хоч трошки демократичній країні, що за твори людину можуть звільняти з роботи, переслідувати, робити обшуки, заарештовувати. Ми знали, що за ті речі, які ми робили, навіть у Москві не заарештовували, хоча росіяни могли й гостріше писати. У Польщі теж не переслідували за поезію чи самвидав, який там і не був потрібним. Ми усвідомлювали, що до українців було найжорстокіше ставлення. Чомусь Росія завжди боялася (і боїться понині) українського самостійного життя. Тим, хто лишався на свободі, було теж важко. Нам було легше, бо ми були серед однодумців, нам не доводилося носити масок. Один мій товариш перебув надзвичайно тяжкі роки на свободі. Його посадили лише за те, що він прийшов на закритий суд до Ірини, точніше, прийшов не на сам суд, а сидів через дорогу у сквері й чекав. До нього підійшла міліція і забрала за хуліганство — мовляв, він щось викрикував проти совєтської влади. Товариш був науковцем, перекладачем, поетом… Йому дали 15 діб — і після того його біографія була знищена. Він ніде не міг влаштуватися на роботу, перебивався на якихось чорних заробітках — ходив труїти щурів… І так було з усіма, хто потрапив під нагляд КДБ, не зламався, не покаявся, не став стукачем.
— Ваша політична і суспільна діяльність, в яку ви поринули після заслання, була для вас сродною працею?
— То, можливо, було значно цікавіше, ніж наші 60-ті, бо ж тоді була до певної міри безнадія — ми знали, що нічого не виборемо, що нас знищать, хоча все одно щось робили. А тут ми вже усвідомлювали, що це національне відродження і що всі наші починання можуть мати добре завершення. Ми так поділилися, що Чорноволу віддали політичний «Український вісник», Осадчий відокремився від нас і мав літературно-мистецьку «Кафедру», Гель із Горинем робили «Християнський голос», а ми з Іриною взялися за культурологічне видання «Євшан-зілля». Рiч не в тiм, що ми щось друкували і збирали якісь дописи, ми все це ще й виконували в діях — організовували віча, панахиди, відкриття, поїздки. Перші такі багатолюдні зібрання робили не Чорновіл чи Горинь, а ми з Іриною, тобто наш журнал. Коли у Львові заборонили віча, Ірина спеціально створила Марійське товариство і через молебні й молитви збирала сотні й тисячі людей на різні акції. І вже не було страху. Ну що там — Ірину на десять днів посадили, то таке — більше забава, хоча вона й постраждала — її з температурою відразу потягли з суду за те, що вона організувала багатотисячний молебень на подвір’ї церкви Святого Юра, яка тоді була Московського патріархату, за участю греко-католицьких священиків. Уперше я зібрав людей на акцію, присвячену Антоничу, 5 жовтня 1987 року — на день народження поета. Організували на площі, де тепер пам’ятник Тудору на Чайковського. Тоді прийшло понад тисячу людей — то було перше нелегальне віче у Львові, зібране без дозволу КДБ. Згодом у Львові відновилися вертепи, якими займалося Товариство Лева. І ось мали бути вертепи в Шевченківському гаю, і мені треба було людям повідомити про це, а не було ж ні радіо, ні газети, ні телефону. І я стояв цілий день на брамі до Шевченківського гаю і кожному казав, що тоді-то о такій-то годині прийдіть туди-то. Я стільки говорив, що зірвав голос і до сьогодні його не відновив. Але тоді вдалося зібрати кілька тисяч людей.
«Я не хотів у віршах повторювати себе»
— Мені так і не вдалося відшукати у ваших інтерв’ю пояснення, чому після заслання ви перестали писати вірші і стали лише «імпресаріо поета Ігоря Калинця». Що стояло за тим рішенням?
— Я ставив перед собою як поетом певні завдання, випробовував усякі способи віршування, а далі було би просто механічне повторення того, що я для себе вже знайшов і виконав. До того ж, коли я вийшов на волю, почалося те ж саме, що було наприкінці 60-х, — ті ж настрої, та ж сама тематика. А мені це вже було нецікаво, я не хотів повторювати себе. І ще одне — мені просто відпала охота писати.
— Жодного разу вам не захотілося записати якісь рядки?
— Лише одного разу в 1999 році. То був уже такий передосінній серпень, і так мені раптом захотілося писати… Але я подумав і зрозумів: не хочу писати так, як я писав, хочу писати так, як Єжи Герасимович. І тоді я взявся його перекладати.
— На ваш погляд, поезія має віддзеркалювати той час, в який вона твориться?
— Неможливо не відтворити час у поезії. Можеш не писати на якусь конкретну тему чи про певну подію, але ти її пережив і вже не можеш якось від неї абстрагуватися. Моя поезія до арешту теж здається аполітичною, але в ній насправді все перемішано: і любов, і обшуки, й арешти. Так створюється настрій гнаного інтелігента 60-х. У пізніших моїх віршах теж немає таборового побуту, тюрма не названа тюрмою, але є настрій ув’язненої людини.
— Писання для дітей — це теж була потреба слова?
— Може, не так потреба, як бажання щось написати для дочки, а згодом для онучки. Коли мене ще не засудили, а Дзвінка була маленькою, я нічого не міг для дітей написати. Мені здавалося, дитячі твори писати дуже тяжко. Але в таборі я написав «Книжечку для Дзвінки», а потім писав по одному розділу довгої казки «Пан Ніхто» для двох хлопчиків мого брата, не знаючи, що з неї вийде. Я сідав писати лист, вміщував у нього кілька розділів, згодом забував про них і наступного місяця пригадував, на чому ж я закінчив і брався писати далі… Після 2004-го я вже нічого не писав для дітей, а тоді дивлюся — в Антонича немає біографії. Якісь дві-три сторінки в кожному дослідженні — то замало, бо ж про нього вже пишуть цілі дисертації, розвідки, а біографії і досі не було. І тоді я вирішив зібрати все, що можна: читав усякі старі спогади, шукав в архівах, листувався з тими, хто ще міг щось пам’ятати (мова про книжку Ігоря Калинця «Знане і незнане про Антонича. Матеріали до біографі Богдана Ігоря Антонича». — Авт.).
— Кого б ви сьогодні виділили серед молодих авторів?
— Тепер молоді повторюють те, що ми в 60-х здобували, також повторюють щось із поезії 20-х. Так має бути. У Львові є Маріанна Кіяновська, Мар’яна Савка… А ось приїхав Борис Гуменюк із фронту — і вразив, хоча таких більше не знаю. Жадан цікавий. Поет Андрухович теж, хоча я його досі не простив за роман «Дванадцять обручів». Якби то про мене був твір, я б простив, але ж він про Антонича написав, який не може за себе постояти, на жаль… Дуже багато тепер є добрих поетів, але немає чомусь таких, які могли б вразити, таких епохальних, хоча всі дуже грамотні, метафоричні, образні, так прекрасно знають світову літературу, сучасну поезію. У наш час поетів було менше, але ми якось одразу знали, що ось то є Стус, а то Симоненко…
Тетяна Терен
ДОСЬЄ «УМ»
Ігор Калинець
Народився 1939 р. в м. Ходорів на Львівщині. 1961 р. закінчив філологічний факультет Львівського університету. Автор 17 поетичних збірок, об’єднаних у цикли «Пробуджена муза» і «Невольнича муза», книжок для дітей «Книжечка для Дзвінки», «Пан Ніхто», «Казки зі Львова» та інших, а також розвідки «Знане і незнане про Антонича». Автор повісті «Молімось зорям дальнім». У 1972 р. засуджений на 6 років ув’язнення та 3 роки спецпоселення за антирадянську пропаганду та агітацію. Реабілітований 1990-го. Як депутат Львівської обласної ради першого демократичного скликання зініціював передачу музею Ленiна Музеєвi українського мистецтва, перейменування містечка Нестеров на Жовкву та повернення львівського собору Святого Юра греко-католицькій громаді. Чоловік Ірини Стасів-Калинець (1940-2012).