Священики та жителі Дори кажуть, що в намоленому роками такими монахами, як отець Порфирій, храмі й далі творяться дива. Це ж саме, рівною мірою, можна твердити і про ще одну дорівську святиню, а сааме…
ХРАМ ЧУДА СВЯТОГО АРХИСТРАТИГА МИХАЇЛА
Збудований в гуцульському стилі у XVII столітті, його оновили в 1844 році. Ця церква являє собою двоярусну споруду в плані рівноконечного хреста. Первісне гонтове покриття стін і даху не збереглося. В храмі знаходиться різьблений іконостас, декілька ікон, які мають художню вартість.
До 1946 року церква належала греко-католицькій громаді, потім відійшла до православної. Ще кілька років після Львівського псевдособору літургії служились в греко-католицькому обряді завдяки о.Антонію Казновському. Довгий час ще поминали на Службі Божій Святійшого Отця. З 1990 року церква знову повернулась у лоно УГКЦ.
За останні сім років храм повністю відновлено. В останню неділю квітня ординарій Коломийсько-Чернівецький владика Василь Івасюк освятив новий престіл.
Цьогоріч у серпні виповнилося 25 років, відколи у церковці служить отець Іван Лейб’юк. Завдяки йому діють молодіжні спільноти і хор, різні згромадження.
«Я виховувався у підпільній семінарії в о.Михайла Косила разом із іншими хлопцями, – розповідає отець Іван.
– А зараз найважливішим у своїй праці бачу роботу з дітьми та молоддю. У школі веду гурток з релігії. Старшокласники у мене здають екзамен, отримують посвідчення. Вони добровільно залишаються після занять. Купляю їм молитовники, катехизми, Біблії, вервички. Голодними діти сидіти не будуть, а після шостого уроку вже всі хочуть їсти. Тому купляю їм свіжого хліба, печеного на дровах, сиру, мандарини, конфети, готую чай. Заохочую призами. Веду музичні гуртки, маю власну апаратуру. Діти співають та грають на різних духовних заходах. Часто їжджу з ними по різних парафіях, ставимо вертепи під звуки скрипки, акордеона, сопілки, баяна. Молодь перевдягається в гуцульські та бандерівські строї, складає сценарії, пісні. Закінчується коляда, починаються хресні дороги, які проводяться щодня.
У новозбудованій школі є величезна каплиця, в якій відправляються богослужіння. З церкви для шкільної каплиці ми дали престіл, кивот, метрове розп’яття. Особливо людно там під час свят або перед екзаменами.
Щороку вожу дітей по храмах Львова, Києва. Тих, хто найкраще працював цілий рік, влітку везу на море. Раніше були в Криму, Херсоні. Щодня відправляю там Службу Божу, між дітьми розподілені обов’язки, хто що робить протягом дня.
Цей храм знаменитий не лише як архітектурна споруда, але і як центр духовного відродження. Рушійною ж силою в цьому процесі виступив один з великих мужів переслідуваної Української Греко-Католицької Церкви, згаданий нами вище –
ІСПОВІДНИК ВІРИ ОТЕЦЬ-МИТРАТ МИХАЇЛ КОСИЛО
«Найперше своїм покликанням я завдячую своїй переслідуваній, зневаженій, а відтак воскреслій Церкві. Просто я бачив цих людей, які у собі несли цю Церкву… Якщо говорити про особу священика, який справив вирішальний вплив на моє священиче покликання, то це – покійний Михаїл Косило, який довгі роки виконував обов’язок ректора підпільної духовної семінарії, що тоді розташовувалася в селищі Дора біля Яремча. Для мене отець Михаїл був учителем священичої жертовності, ревності та чистоти. Завдяки його харизматичному – в доброму сенсі цього слова – впливові я рішився на цю дорогу, і саме в неодруженому стані, бо в тому часі послужити Церкві потрібно було до кінця» – так згадає його світлу пам’ять у своєму першому інтерв’ю уже як глава УГКЦ Блаженніший Святослав Шевчук.
Подальшу нашу розповідь провадитимуть два вихованці о.Косила з підпільної семінарії: теперішній декан Делятинський о.Петро Голіней (кому як не йому, історику за фахом, бути краще обізнаним як з усіма деталями життя свого наставника, так і функціонуванням унікального закладу, в якому сам і навчався) та, вже згаданий нами, парох храму Чуда святого архистратига Михаїла о.Іван Лейб’юк. Їм слово.
о.Петро: – Народився отець Михаїл Косило 20 грудня 1932 року, тут таки, у Дорі. Його батьки Василь і Катерина (з роду Спасюк) були ревними і побожними християнами й свідомими українцями – активними членами «Просвіти» та місцевої читальні. У такому ж дусі виховували і свого сина, якому змалку прищеплювали любов і до Бога, і до рідної землі. Щоденні молитовні практики, Служба Божа й святе Причастя стали для хлопчини насущною, а згодом і життєвою потребою. Постать його діда Миколи Спасюка, який дозволяв прислуговувати малому під час богослужінь, прихилили його до духовних речей. А непомітний, але, очевидно, один із визначальних впливів на його життя, як і на майбутню духовну формацію, відіграв студитський монастир святого пророка Іллі. Безсумнівно, ченці завдяки багатим духовним дарам молитовної сили, прозріння, провідництва душ уже в передвоєнний час мали великий авторитет у краю. Ними захоплювались, їх наслідували. Особливо малі вихованці, які вже зранку поспішали на молитву до церкви.
З восьми років Михась співав з іншими хлопцями на хорах церковні піснеспіви, а з десяти – відповідав за підготовку літургійних книг до богослужінь. Загалом, прислуговуючи в церкві монастиря, він з малих літ не лише здобув фундаментальні знання церковного уставу, літургійних і молитовних практик, а й формувався у сопричасті з молитовним духом жертовності студитів.
Друга світова війна, другий прихід «совєтів» лише загартували та посилили його потяг до вічних цінностей. У післявоєнні роки розпочинаються нові випробування для УГКЦ: її заборонено, переслідувано та загнано в підпілля. Студитські ченці вповні поділяють долю своєї Церкви і свого народу. Певною мірою, вони закладають духовну основу «катакомбної» Церкви ХХ століття в карпатському краю. Приклад їхнього служіння як і щире прив’язання до переслідуваних пастирів – отців-студитів, знаходить глибокий відгук у серці юного Михаїла. Для нього настає час вибору.
У травні 1949 року на парафію в Дорі прибуває отець Антоній Казновський. Щоб мати уявлення про цього ревного священика, згадаємо тільки два епізоди з його життя. Він був поставлений на парафію слугою Божим Андреєм Шептицьким замість раптово померлого о.Глібовецького з умовою виховати і поставити на ноги сімох дітей померлого, хоч пізніше мав ще й п’ятьох своїх. Капелан УГА. Був наділений від Всевишнього даром проповідництва й ораторства. Патріот з великим організаторським хистом і безстрашним характером, непохитний у своїх переконаннях, коли мова заходила про Господні речі чи честь Вітчизни.
Запримітивши в молодому Косилі палке бажання послужити Господеві та своєму народу, отець Антоній докладає всіх зусиль, щоб Михаїл зумів здобути богословську освіту в часи греко-католицького підпілля. Він пише листа до єпископа Івана Лятишевського, який тоді відбував заслання у Джамбульській області Казахстану, в якого просить благословення на богословські студії для хлопця. Владика дозволяє. Семінарійні заняття Михайло поєднує зі щоденною працею, адже родина молодого підпільного богослова в 1950-х роках, як і весь наш народ, перебувала у великій матеріальній скруті. А наближеність до переслідуваних монахів та опального отця Казновського викликала невсипуще «зацікавлення» каральних органів. Постійні обшуки, «роз’яснювальні бесіди», численні виклики в Яремчанський міський військовий комісаріат чи відділ МДБ створювали серйозний прес залякувань і намагань зламати молодого богослова та відірвати його від «страшних уніатів». Одначе виглядає, що ці випробування тільки міцніше загартували майбутнього священика.
Михаїл Косило складає всі іспити за програмою Львівської богословської академії. Втім, духовна праця не обмежується «тихими» відправами. Надворі 1958 рік. У Совєтскому Союзі – з однієї сторони «хрущовська відлига», з іншої – боротьба з поодинокими випадками дрібнобуржуазних пережитків «якоїсь там віри в Бога, якого немає». А з «уніатами з хрестом і мечем» – і поготів, бо їх же «саморозпустили» ще в 1946 році!
І раптом у селі Дорі о.Казновський ініціює, а його учень М.Косило здійснює збір підписів для реєстрації греко-католицької громади та виносить перед обласною владою прохання віддати у відання цієї громади монастирську церкву святого Іллі. Михаїлові вдається зібрати не багато-не мало, а 1 250 підписів. Можна тільки уявити собі яку бурю викликав у «квітучій радянській атеїстичній державі» цей героїчний вчинок підпільної громади забороненої і переслідуваної Церкви на чолі з безстрашними її духовними провідниками!
Звісно, відповідь не забарилася: 10 червня 1958 року з обох взято підписку про невиїзд.
Буквально через три дні, а саме 13 червня, ісповідник віри єпископ Миколай Чарнецький висвячує Михаїла на священика.
Перервемо на хвильку розповідь отця-декана, сконцентрувавши увагу на озвученому ним факті. Як видно, владика-блаженномученик, слідами котрого ми і «прошкуємо» карпатськими плаями, не вагаючись у такий складний час, виконав покладену на нього місію, рукоположивши парубка. Проте не довго довелося нововисвяченому душпастиреві здійснювати духовну опіку вірних. Отець Петро продовжує:
– Уже 25 червня того ж року в Яремчанському суді винесено вирок: 80-літньому о.Казновському – рік тюрми і п’ять років заслання. До його ж учня застосовано суворішу кару: два роки тюрми і десять років виселення «за незаконну релігійну та антирадянську діяльність». У тюрмі на руках у свого вихованця, який уділив йому останнє святе Причастя, отець Казновський відійшов у вічність.
15 січня 1962 року о.Михаїла було знову засуджено до позбавлення волі у виправно-трудовій колонії посиленого режиму терміном на три роки із засланням в Омську область.
На початку 1970-х років блаженномученик єпископ Станиславівський Іван Слезюк призначає о.Косила ректором підпільної духовної семінарії. Під його духовним проводом священичу формацію здобули понад 20 священиків: найстарший з них – митрополит Тернопільсько-Зборівський Василь Семенюк, наймолодший – нинішній Глава УГКЦ Блаженніший Святослав Шевчук.
Варто підкреслити, що «косилівська» семінарія не мала форми чітко окресленого та звичного нам духовного навчального закладу: ні конкретних приміщень, ні викладацького складу попросту не існувало. Натомість, це була спільнота, в якій свого часу визріло пару десятків молодих хлопців, а в майбутньому – священиків, загартованих духовно й фізично. Не залишилося жодних засновницьких чи установчих документів, не було написано статуту й не велося підпільної канцелярії, оскільки будь-яке документування діяльності семінарії загрожувало б виявленню й арешту осіб, причетних до цієї установи. Тому, ще більшої ваги набувають свідчення очевидців подій, що відбувалися навколо постаті о.Михайла Косила.
о.Петро Голіней: – До семінарії вступали завдяки особистому контакту з підпільною Церквою, зберігаючи максимальну конспірацію. Вступних екзаменів, як таких, не існувало. Жодних записів, журналів. Дуже рідко велися записи конспектів, які теж ховалися від влади. Будь-який конкретний семінарійний запис у руках КДБ послужив би доказом у кримінальній справі проти отця Косила на суді. До речі, отець Михайло на той час уже відбув два ув’язнення. І кожен суд тоді міг припинитися, коли б підсудній підписав згоду про перехід до Російської Церкви.
Священики ніколи не носили з собою церковних речей, а йдучи на богослужіння, все необхідне несли переважно жінки між особистими речами в сумках чи при собі. Коли приходили до приміщення, там теж не було нічого такого, що б могло вказувати на богослужбові практики: замість чаші використовували фужери, ілитоном була звичайна чиста хустина, тарілка замість дискоса, ложка і ножик – все це побутові речі.
КДБ при обшуках звертали увагу на всі деталі. Вони навіть запитували підозрюваних господарів, чому в холодильнику багато масла. Люди імен священиків не знали, а говорили: «той біленький» чи «той чорненький» – за кольором волосся. Коли хтось питав як отця звати – це кидало підозру, що вивідують для КДБ.
Як семінаристів карали за порушення дисципліни? Тоді часто потрібно було говорити впівголоса, але «хлопці тихо не говорять». Отець підходить і запитує: «Ти сміявся?! Я добу їсти не буду!» Брат мусив просити вибачення, щоб отець-ректор не постив.
Якби не вірні люди, ми би нічого не були варті, нас би заарештували. Закон забороняв служити «під відкритим небом». Коли затримали отця і дяка через відправляння богослужень, то оправданням священика стало те, що «під час служби над ними небо не відкривалося». Таке своєрідне буквоїдство порушників радянського закону разом з гумором інколи рятувало переслідуваних від арешту й обходилося штрафами.
Часто священиків не арештовували по тій причині, що більше користі бачили у вербуванні їх для співпраці, щоб отримувати від «зламаних» душпастирів інформацію про підпільну Церкву. На допитах у стінах КДБ велися інколи й дуже відверті розмови, коли самі працівники служби виявляли повагу до незламних духом «ворогів народу», бо тут теж не любили зрадників», а, отже, – й цілу радянську систему.
(Закінчення незабаром)
Любомир КАЛИНЕЦЬ.