Ясна річ, у такий час про справжні блискавки чи інші природні катаклізми в іспанській столиці й гадки не може бути. Спеку під 40 не беремо в розрахунок, адже це – нормальне явище. Проте, безперечно, навдивовиж яскравим дійством, своєрідною блискавкою-сяйвом в житті українських трудових мігрантів, а також мешканців Мадрида та Барселони стали, безумовно, виступи танцювального колективу з американського Чикаго «Громовиця» та відомого на весь світ скрипаля Василя Попадюка з канадського Торонто.
Якщо стверджувати, що їхня концертна програма під оригінальною назвою «Сміливо до мрії» в іспанській столиці в неділю, 11 червня, стала надбанням історії, то це – дещо не так. Адже, очевидно, більшість з тих, хто побував на цьому напрочуд феєричному дійстві, ще довго «преретиратимуть» на жорнах своєї свідомості найяскравіші моменти цього унікального концерту, не бажаючи поскладати свої враження на поличку в «коморі» історії. А може я помиляюся і все набагато прозаїчніше?..
Зрештою, свідомо зробив паузу після виступу гостей, щоб дещо вляглися бурхливі пристрасті, заспокоїлися серця від прискореного ритму, викликаного концертом. Одначе навіть словами важко передати те захоплення, ті напрочуд високі емоції, які переповнюють чи не всіх без винятку глядачів, що удостоїлися великої честі бачити на свої ясні очі виступи таких артистів. Як урешті-решт важко й мені описати ті блискучі танці та неймовірно прекрасний «спів» (інакше це годі назвати) скрипки.
Це треба було бачити та чути, а не переповідати через тиждень після концерту. Тому нехай по-доброму позаздрять тим, хто став свідком цього неперевершеного видовища, ті, хто не побував на ньому. А мені залишається бодай своїми словами передати те, що відбувалося протягом двох з половиною годин на сцені мадридського театру «Nuevo Apolo». Не претендую на узагальнення виключно всіх думок, одначе не помилюся, якщо доводитиму, що вони перебували фактично в одному діапазоні позитиву від побаченого та почутого. По-іншому, це ще можна висловити так: ні словами сказати, ні пером описати. Та все ж спробуймо, якою б невдячною не видавалася б ця справа.
Тим паче, що в нас, ходорівців, ще й свої особливі почуття повинні нуртувати. Якого «милого», – запитаєте? Все дуже просто: в «Громовиці» виступають два брати Ільчишини – Володимир і Василь, які народилися не деінде, а в Ходорові. Їхній тато Богдан працював свого часу на заводі «Поліграфмаш», а 1999 року подався до США (про нього, між іншим, по телефону з Чикаго повів мені колишній ходорівський мер Степан Клапко, як і про те, що два братчики-ходорівчани завітють в Іспанію). А ось самі хлопці сходження до вершин танцювального мистецтва розпочинали в нашому тоді ще Будинку культури «Просвіта».
Направду, від усієї душі хочу поділитися з вами, дорогі читачі, враженнями від знайомства з танцювальними містеріями українсько-чиказької «Громовиці» (коріння художнього керівника якої Роксани Дикої-Пилипчак ведуть у Золочів, що на Львівщині) та віртуозною грою на скрипці (яку важко відрізнити від номерів циркового музикального ексцентрика) українсько-торонтського музиканта Василя Попадюка (уродженця Львова). Танцюристи, напевно, ошелешили усіх, «прогуркотівши» так потужно, що не залишили нікого байдужим. А ось у грі маестро Василя, яка перемережувалася танцювальними композиціями, відчувалася якась особлива харизматична енергія. Тож спробуймо поринути в атмосферу теплоти і щирості, з якою публіка зустріла артистів.
Молоді танцівники-аматори віком від 15 до 35 років виконували не лише такі колоритні українські народні танці, як «Гуцулка», «Буковинська полька», «Аркан» (хоч і доволі модерний), «Гопак», але й зачарували сучасними танками на зразок композиції «Сміливо до мрій». У самобутнього колективу помітно свій власний почерк, тобто стиль, де тісно переплітаються народні традиції, обряди та фольклор з елементами сучасного балету, джазу, хіп-хопу, свінгу та інших. Живий дух їхніх виступів проявився у невичерпному гуморі, яким насичені зокрема танцювальні замальовки «Дріянда», «Голубка», «Гуляй, гуляй» та ін. Спробую за допомогою бодай деяких епітетів змалювати своє бачення танцю у виконанні учасників «Громовиці». Як на мій погляд, вони упродовж двох частин програми злітали, дріботіли, вигиналися, тупотіли, вистукували, присідали, підскакували, проносилися, кружляли, виґецували, вшкварювали, витинали, вибивали, давали лиха закаблукам і т.п.
Але в усьому цьому простежувалася любов до землі своїх предків, без якої творити такі шедеври, які буквально заворожують глядачів, заряджають усіх і кожного надзвичайною енергетикою (що окриляє, змушує просльозитися та радіти, подумки зливатися з танцюристами в шаленому пориві запального танку), – не-мож-ли-во!
Проте, як висловилася мистецький керівник ансамблю Роксана Дика-Пилипчак: «Для нас танок – це не тільки рухи, крок, це частина нашого життя, це частка нашої душі й серця. Бувають такі танцюристи, що вміють робити складні піруети, «щупаки», стрибки, але якщо глядач не бачить спочатку усмішку, щиру душу, то він не буде дивитися на ноги. Для танцю необхідно мати натхнення!» Хто має бодай найменше відношення до танцю на сцені погодиться цілковито зі Сяною (так її кличуть в доволі широкому оточенні): ти можеш не дотягнути технічно, не виконати складний рух чи елемент, як мовиться, на всі сто, але не зіграти роль не маєш права. Вкладати у кожну композицію душу та серце, танцювати з любов’ю, – це часом важливіше, ніж професіоналізм. І вдячні глядачі це відчувають. Як відчули, очевидно, всі, хто прийшов на виступ «Громовиці» в «Nuevo Apolo». Свідченням цьому – запальний гопак, виконаний з таким завзяттям і натхненням, що глядачі у залі аплодували стоячи.
А що ж неперевершений Василь Попадюк? Скрипаль від Бога, він не просто грав, а демонстрував захмарний клас. Кожна наступна мелодія (а деякі навіть знайомі багатьом з дитинства як «Гуцулка Ксеня», «Гуцульська фантазія», чи молдавська сюїта, складена з хори, жоку, молдавеняски), у його виконанні спалахувала несподіваними барвами-самоцвітами. Щоразу це були неначе невеликі спектаклі (в тому числі, Robi song, Sun dance, Cranes, Debora, Real gypsy, Once upon a time in Amerika, Lark), граючи які, Василь дуже вдало – мімікою і жестами – зображав уявних героїв, творив несподівані образи. Він підтанцьовував, підтупцьовував, вихитувався, вигинався луком, підстрибував злегка, пружинився, балансував з однієї ноги на другу, стріпував розкуйовдженою та непокірною шевелюрою, викрешував вогонь, видобував незвичайні звуки, цигикав, пиляв, терликав та ін.
А ось скрипка у віртуозних руках маестро співала, вигравала, заколисувала, будила, ласкала, ніжила, голубила, пестила, оп’яняла, одухотворяла, обнадіювала, звеселяла, розтривожувала, здіймала у височінь, зачаровувала, нашіптувала, дурманила, збурювала, промовляла, леліяла, припрошувала, надихала, зворушувала, бентежила, спокушала, фліртувала, закохувала, вабила, вселяла оптимізм, тьохкала солов’єм, підпадьомкала перепелицею, туркотіла горлицею, кувала зозулею, курликала журавлем, квилила чайкою і т.д.
Кохання і розлука… Запальний народний танок і сучасна естрадна мелодія… Усе це органічно супроводжувалося театральними ефектами, грою світла й тіні, вдалим музичним супроводом. Варто було хоча б раз у житті побачити і почути таке!!!
А ось думки тих, хто таки переглянув виступи гостей і вирішив поділитися зі мною своїми враженнями. Ярослава Іванюк, керівник танцювального ансамблю української суботньої школи «Квіти України» з Торрехона-де-Ардос: «Концерт «бомбезний»! Хоча мені, як хореографу, все ж більше сподобався неперевершений… Василь Попадюк. Що він витворяв на скрипці? Які мелодії видавав? Я просякла емоціями, які непросто висловити. Це – просто чудо!». Андрій Сухович: «А мені, хоч і не великому, та все ж скрипалеві, припали до душі… танці «Громовиці». Супер!»
Сподіваюся, що світлини та відеоролики, вміщені тут, хоч трохи передадуть атмосферу цього величного мистецького свята.
Одначе, ми ще не прощатимемося з артистами. Невдовзі запропонуємо вам інтерв’ю і з мистецьким керівником «Громовиці» Роксаною Дикою-Пилипчак, і з Василем Попадюком. Хоча у своєму повідомленні на сторінку в фейсбуці однієї з організаторів концерту в іспанській столиці Лілі Ткачук Роксана написала: «Ми вдячні вам усім за вашу підтримку, за оплески. Ви нас обгорнули, як своїх рідних дітей. Низький вам поклін!.. Приїдемо до вас ще раз! Дякуємо!»
Любомир КАЛИНЕЦЬ, Мадрид-Ходорів.