Ходорівська вишивальниця з п’ятнадцяти років прикута до ліжка. А її вироби роз’їжджаються по всьому світу

Береш до рук роботи цієї жінки, і не віриш, що можна так бездоганно вишивати. Не відразу розбереш, де лицевий бік, а де виворіт – візерунок практично однаковий… Вона, не маючи можливості вставати з ліжка чи навіть сісти, лежить, спершись на лікоть, з дня у день, і не видаючи втоми, вишиває… Дитяче захоплення вишивкою стало сенсом життя і чи не єдиною розрадою молодої жінки з невеличкого містечка Ходорова Жидачівського району Львівщини Ярини Цвик. У п’ятнадцять років юну та життєрадісну дівчинку спіткало нещастя. У ванній дівчині раптово стало зле – її паралізувало. Далі були тривалі і безрезультатні перебування у лікарнях, ампутація ноги. Спочатку Ярина могла принаймні сідати в інвалідний візок, але потім і це стало неможливим. Та на цьому випробування не припинилися – за один рік дівчина втратила обох батьків. Залишилася сама, прикута до ліжка.
Ярина походить із родини, де любов і вміння вишивати передавалося з покоління в покоління. Її тіткою є відома майстриня Ольга Возниця. Ярина вперше голку до рук взяла у п’ять років. Найперше дівчинка вишила великодній рушничок на свій кошик. А вже у тринадцять років почала готувати собі весільні рушники. Але захворювання в одну мить внесло свої корективи, і вишиття стало не просто захопленням, а сенсом життя і, певною мірою, можливістю забути про страшне нещастя.

– Тоді я намагалася вишивати якомога більше і якнайскладніші візерунки, – розповідає Ярина Цвик. – Це були і неймовірно довгі дво-, триметрові рушники, величезні обруси, барвисті подушки. Сподівалася на видужання, і саме вишивка давала надію. Мені здавалося, що чим більше вишиватиму, тим більшою буде ймовірність знову стати на ноги. Вишиття якоюсь магічною силою вводило у забуття, зменшувало відчуття фізичного болю і притуплювало нестерпний душевний. Зараз мені здається, що без вишивки я просто не виживу.
Після смерті найрідніших людей Ярину підтримала тітка Ольга Возниця. Саме вона допомогла їй освоїти нові методи вишивання – “виколювання”, “низинку”, “занизування”, навчила плести прикраси з бісеру. Зараз для того, аби зрозуміти, як плести гердани чи силянки, Ярині навіть не потрібні схеми. Та й великодні писанки майстриня робить неабиякі.
Жінка живе вишиттям, і бажання відпочити від цього щоденного заняття в неї виникає рідко і ненадовго – на годину-дві, не більше. В той час майстриня виплітає хитромудрі прикраси з бісеру. Вона не лише добре вишиває, а й чудово знається на колористиці, притаманній усім регіонам України.
– Я люблю всі кольори, але найбільше мені до душі наші, західноукраїнські, – червоний, жовтий, вишневий, зелений, а також сині відтінки, якими славиться Ходорівщина, – каже майстриня. – Але зазвичай я перш за все бачу не кольори, а візерунок. Якщо він мені припав до душі, то вишию його дуже швидко, яким би не був складним.
Талант вишивальниці не залишився поза увагою людей. Варто було лише одного разу вишити на замовлення, і ті, хто бачив старанно виконаний виріб Ярини, радили її як добру майстриню іншим. Зараз вишиття Ярини Цвик є вже в багатьох країнах світу. Так жінка отримала можливість мати хоча б якийсь заробіток і можливість реалізувати себе. Замовлень вистачає, тож Ярина може платити жінці, яка за нею доглядає.
– Вишиваю не для себе – хочу, щоб мої вироби приносили радість іншим. Вкладаю у них всі тільки найкращі емоції, щоб мої роботи приносили людям лише радість. Дітям, які приходили до мене вчитися вишивати, я також завжди казала, щоб робили подарунки мамі, бабусі, подругам чи навіть просто знайомим. Щоб вишивки розходилися поміж людьми, щоб вони знаходили красу у візерунках, поверталися до нашої української традиції. Дуже тішить, що вишиванки зараз такі модні, особливо серед молоді, – каже майстриня.
Зрозумівши, що самій не судилося стати на рушничок щастя, свій весільний рушник, вишитий в юності, Ярина подарувала добрій знайомій. За вісімнадцять років вишила незліченну кількість весільних рушників – для інших.
– Кажуть, вишиваючи весільний рушник, вишиваєш долю подружжя, – каже вишивальниця. – Тому, коли я вишиваю шлюбні обереги, намагаюся не допустити жодної поганої думки, жодного смутку. Якщо мене щось болить, навіть до рук не беру весільний рушник, щоб, не дай Господи, не покласти свій біль на нього. Мені хочеться, щоб у тих людей доля була найщасливішою, щоб все складалося якнайкраще і життя було легким.
Ярина вважає, що її життя вишите, як у пісні, – червоними і чорними кольорами. Незважаючи на розчарування, біль, а часто й безвихідь, які їй доводиться переживати, вона залишається оптимісткою.
– Мене завжди дивують люди, які навіть через незначні проблеми втрачають надію і перестають боротися, – зауважила Ярина. – З власного досвіду знаю, що як би погано і важко не було, завжди навіть у тому можна знайти щось добре. Життя надто коротке, щоб опускати руки. Просто жити і знаходити радість у всьому. Великі цінності насправді в малому, і цього не можна втрачати.
Наталія ПАВЛИШИН.

ВИСОКИЙ ЗАМОК, 6 липня 2010 року

(Продовження незабаром)