10 грудня у Львівському національному університеті ім. І. Франка відбувся вечір, присвячений світлій пам’яті української письменниці, громадської діячки, правозахисниці, професора Ірини Калинець.

На захід прийшли люди, які любили і поважали цю непересічну жінку.«Вона й зараз є символом нестримного прагнення до волі. Вона належить до тієї когорти нескорених, які весь час говорять правду», – підкреслив ректор ЛНУ ім. І. Франка Іван Вакарчук. Під час вечора звучали вірші поетеси. А камерний оркестр заслуженої капели «Трембіта» виконував класичні музичні твори. Крім того, поет Ігор Калинець презентував п’ять томів творів дружини, які він видав після її смерті. Як повідомлялося раніше, за цю роботу поет узявся вже наступного дня після похорону Ірини Калинець. Він запланував видати роботи дружини у восьми томах. Нагадаємо, Ірина Онуфріївна Калинець (Стасів) померла 31 липня на 72-му році життя унаслідок тяжкої і тривалої недуги.

 

До цього повідомлення кореспондента інформаційної агенції  ZIK, який я вичитав у інтернеті варто додати, що дату проведення цього вечора його організатори вибрали неспроста. Адже на 6 грудня припадає день уродин пані Ірини. Чомусь відразу подумалось про те, що якийсь подібний захід  вартувало б провести і в нашому Ходорові, до якого вона причетна безпосередньо. Передусім через те, що вийшла заміж за ходорівського родака – Ігоря Калинця. Відповідно, неодноразово бувала у родичів чоловіка. Та й не тільки. Зокрема, пригадалось те, що я писав свого часу в книзі «Місто над ставом». Дозволю собі навести один невеличкий фрагмент: «…яскраві приклади змагань за незалежність України не забути. Понад 20 років про них вголос майже не говорилося. Але наприкінці 1980-х вони надихнули багатьох громадян до боротьби за побудову нашої держави. Ходорів одним з перших підхопив цей заклик.

Навесні 1989 року на заводі «Поліграфмаш» створено першу неформальну організацію – осередок Товариства «Просвіта», членами якої стали понад 100 працівників підприємства. 7 червня цього ж року мешканці Ходорова Ігор Овчар, Тарас Василик, Костянтин Назаренко, Тарас Пацановський створили міський осередок політичної організації «Народний рух України за перебудову. 30 липня на стадіоні «Будівельник» відбулося перше велелюдне народне віче, на якому були присутні народні депутати СРСР поет Ростислав Братунь, редактор журналу «Жовтень» Роман Федорів, а також голова Товариства «Меморіал» Євген Гринів, Ірина й Ігор Калинці та інші».

Згодом, якщо не помиляюсь, у міському будинку культури відбувся творчий вечір Ірини Онуфріївни, але мені не пощастило на ньому побувати. На заваді стали об’єктивні причини. Проте зустрічався з нею в їхніх з Ігорем Калинцем львівських помешканнях – спочатку на вулиці Кутузова (тепер генерала Тарнавського) неподалік від стадіону «Україна», а пазніше на вулиці академіка Єфремова поблизу палацу спорту «Спартак». Зазвичай, приходив, щоб порозмовляти з паном Ігорем: то інтерв’ю в нього брав, то уточнював деякі моменти з історії Ходорова. До пані Ірини якось руки не доходили. Спілкування з нею відкладав у довгу шухляду. Позаяк, коротко ми все ж перемовлялися. Якось вона експульсивно, в притаманній їй манері, вигукнула не так до мене, як до усіх ходорівчан: «Невже Ходорів заснув? Не спіть, робіть щось. А ти в першу чергу повинен усіх будити…» Достеменно не пригадую всі її слова, але в них звучав заклик до повсякденної копіткої праці на благо України. У цьому, власне, і була вся Ірина Калинець – патріотка до мозку кісток.

На жаль, мій задум побесідувати з такою надзвичайною особистістю та далекою-предалекою родичкою (усіх ходорівських Калинців в’яжуть поміж собою дальші чи ближчі родинні узи) «для преси» так і залишився нереалізованим. Тому, щоби віддати данину шани пані Ірині, я вирішив зібрати докупи деякі публікації про неї, здебільшого останні, підготовлені моїми колегами-журналістами. Ознайомившись з ними, таким чином, вклонімося усі разом перед  цією надзвичайною жінкою.

В УКРАЇНІ ОГОЛОСИЛИ КОНКУРС НА ПРЕМІЮ ІМЕНІ ІРИНИ КАЛИНЕЦЬ

Міжнародний освітній фонд імені Ярослава Мудрого оголосив конкурс на присудження премії імені Ірини Калинець за активну участь у громадсько-політичному житті України.

Як повідомили ІА ZIK організатори, до Дня українського політв’язня – 12 січня – щорічно Фонд присуджує премію особі, котра активно відстоює українські позиції у державотворчому процесі. Зокрема, премію надають за видатні здобутки та успіхи, що сприяють розвитку українського суспільства, за утвердження історичної пам’яті українського народу, його національної свідомості та самобутності, розвиток української освіти, культури та літератури.

До уваги беруть низку публікацій (наукових, науково-публіцистичних, публіцистичних), в яких утверджується авторитет України та вивчаються «білі плями» історії України.

Премію присуджують за рішенням науково-експертної ради Фонду, а висунення кандидатур триває до 15 грудня. Подання на премію приймаються від громадських організацій, державних установ і підприємств усіх форм власності за адресою: 01042, м. Київ, бульвар Марії Приймаченко, 6А, Міжнародний освітній фонд імені Ярослава Мудрого.

 

ЗАГРОЗА АНТИСЕМІТИЗМУ
(один з останніх прижиттєвих дописів Ірини Калинець)

Антисемітизм, як і інші форми ненависті до будь-якого народу, неприпустимий.

Не забуваймо – національна ідея України розвивалася у контексті свободи не лише для українців, а й для інших народів. На цю ідею опирався Народний рух, повагу до інших народностей посідала галицька інтелігенція на початку ХХ століття. Народи спинаються на ноги не лише за взаємної поваги, а й за взаємної підтримки. 

Префікс «анти» завжди несе якесь неприйняття й передбачає ідею підкорення, бо хтось вважає себе у чомусь кращим. В українській природі лежить ідея не підкорення когось, а навпаки – звільнення. Натомість антисемітизм бачить у людині ворога й раба. Гітлера зі Сталіним єднала насамперед ненависть і презирство до всього живого. 

Антисемітизм може бути інструментом для провокаторів, котрі хочуть кинути тінь на українську національну ідею. Вони готові використовувати будь-які форми наклепу, аби ненавистю принизити животворну ідею. Таких прикладів чимало і в новітній історії України.

Ідеологія антисемітизму споріднена з чорносотенством. Колись носії імперсь­кої вищості влаштовували єврейські погроми й придушували українство, зараз їх також чимало при владі. Чечетов, Колесніченко і Табачник хоча і не висловлюють антисемітських гасел, також сіють презирство і погорду до українців – щоправда, перелицьовуючи її у модні фрази. Єднає ж їх із антисемітами ненависть до людей – бо ж суттю будь-якого «анти» є зневага. Український патріот не має права нести її в собі. Мене дивує, що українські партії не надто заглиблюються у сенс слова «нація» – певно, недарма Шевченко послуговувався не цим терміном, є словом «душа».

Коли ми говоримо про націю як про державне чи про родове поняття, ми не повинні відкидати усі народи, що живуть на території держави. Нація – це ж як луг, сповнений розмаїттям, з нації проростають квіти, а їх не можна підживлювати ненавистю. Ясна річ, кожна нація відрізняється особливостями і кожен народ має окрему душу. Але культури між собою не воюють, ненависті не мають. І якщо замислитися над картою світу, стає зрозумілішим задум Великого Божого Різнобарв’я. 

Ірина Калинець, дисидентка, громадська діячка
газета ZIK №23 (14 червня 2012р.)

Відійшла у вічність «залізна» Ірина Калинець. Не зломлена тюрмою, не зіпсута владою чи славою. Їй завжди було діло до всього. Вона вичитувала «моральних авторитетів» і генералів, вона говорила вголос і тоді, і зараз. Не задля себе – заради всіх нас. Вічная Їй пам’ять. 

У дитинстві я аж ніяк не була слухняною – противний характер, а це не вкладалося у критерії батьків, особливо матері, котра мала своє бачення, якою повинна бути дівчинка у добропорядній галицькій сім’ї. Я ж робила майже все наперекір. Наприклад, матері хотілося, щоб я навчалася музики, а я хотіла читати – і замість нот на пюпітр ставила книжку. Тарабаню по клавішах щось несусвітне і гортаю сторінки книжки. Якось мати застала мене за таким заняттям. Ох-хо-хо, що то було… Тоді я вдалася до іншого способу – читала ночами під ковдрою, щоби світло з кімнати не пробивалося. 

Десь у восьмому класі зіткнулися ми з неабиякою, як на ті часи, подією: вчителька почала ставити явно завищені оцінки нашій однокласниці. Простежили, з’ясували, знайшли виправлений рукою вчительки твір, організували всім класом збори… Без класного керівника. 

Над буденними дитячими спогадами превалюють інші, нині незбагненні для юного покоління. Приглушений шепіт батьків: «Забрали… Вивезли»… Ночами – прислухання до гуркоту машин: де зупиниться, по кого?.. Одяг, про всяк випадок, акуратно складений на стільці, щоб усе було під рукою, коли прийдуть вивозити. Або п’яний стукіт у двері чобітьми: «Вот, квартіра двухкомнатная… Падходіт. Ванная, туалєт єсть? На общєм балконє? Нє падходіт. Паіщєм єщьо». А ще нічний арешт матері, яка пішла на нічне слідство з кількамісячним братиком на руках (потім він помер). 

Сибір нас оминув, та не оминув він багатьох моїх однокласниць – із 52 учениць першого класу 87-ї СШ у другому класі залишилася половина. Особливо запам’яталася одна дівчинка, яка провчилася з нами заледве перші кілька днів: вона носила хрестик, а вчителька змушувала його зняти. Дівчинка затулила хрестик рукою… Через кілька днів не прийшла до школи – вивезли з усією родиною. 

А ще листи – однокласниця писала з каторги: померли бабуся, дідусь, мати, батько… Далі листів не було. І шкільне (потім) подвір’я – тоді на ньому сиділи, скулившись над сірими клуночками, самі як клуночки, люди, сотні людей під дощем, снігом. Етапи на Сибір. 

А ще – воєнні роки. Здавалося б, що може запам’ятати чотири-п’ятирічна дитина? Однак і бомбардування, і висиджування по підвалах, «тихо, щоби бомба не почула».

Десь по війні мама нарешті взяла мене зі собою на стрих розвішувати білизну. Що таке стрих? Чому туди не можна було дітям ходити? На загадковому стриху між балок знаходжу книжку з дивними буквами – настільки дивними, що цього відчуття не позбулася донині. Мати побачила: «Це Божа книжка. Йди до божниці (синагоги), там віддаси»… Синагога поруч, через вулицю. Гурт людей у чорному, один – сумний з білим як папір обличчям, високий-високий. Так мені видалося тоді, бо був він страшно худий. Я тицьнула йому книжку і кинулася втікати, не слухаючи слів вдячності. Там тихий плач жебонів. Отож виявляється, на горищі у час війни ховалися євреї, а, втікаючи від облави, забули Біблію, друковану івритом. Минуло майже шістдесят років з того часу – і три роки тому дуже схожу, так само у чорній обкладинці, на тонкому папері Біблію (Старий Завіт), написану івритом, я придбала біля університету. 

Довідка

Ірина Калинець народилася у Львові. У 1972 р. «за антирадянську агітацію і пропаганду» засуджена на шість років таборів і три роки заслання. Покарання відбула у Сибіру повністю. Під час «перебудови» брала активну участь в організації Товариства української мови, «Меморіалу», Народного Руху України. Активно боролася за відродження УГКЦ.
Як депутат Верховної Ради першого скликання була заступником голови парламентського комітету з освіти. Водночас очолювала освіту Львівщини. Намагалася провести масову українізацію державних установ. Дружина визначного поета-дисидента Ігоря Калинця.

Антін Борковський, Ірина Кириченко 
газета ZIK №30 (2 серпня 2012 р.)

ОСОБИСТУ ОХОРОНУ МИ ВВАЖАЛИ ПАТОЛОГІЄЮ

У розмові з оглядачем тижневика ZIK Антоном Борковським «залізна леді» української політики 1990-х, соратниця В’ячеслава Чорновола дисидентка Ірина Калинець розповіла, чому демократам не вдалося перемогти комуністів, хто перший з політиків запровадив особисту охорону і чи міг покаятися Євген Марчук

– Чому у 1990-х в Україні не вдалося реалізувати націонал-демократичного проекту? 

– А чи був такий проект? Була боротьба романтиків за права нації та культурні здобутки.

– Але ж політично зрілі люди були. Скажімо, В’ячеслав Чорновіл, кардинал Любачівський, брати Горині, Ви… Невже цього виявилося замало? 

– Замало. Слід було закладати нові інституції і водночас боротися за владу. Крім того, ми мусили терміново шукати союзників у всіх республіках колишнього СРСР. Ми не мали права відокремлюватися від спільної боротьби.

– Наскільки складно було долати наслідки комуністичного правління? 

– Ця система не лише показала свою недолугість – вона знищила душу людини, як про це пише кардинал Ратцінґер, нинішній Папа Римський Бенедикт ХVІ. Люди втратили відчуття відповідальності, ініціативності, чесності.

Пригадую, як вороже сприймали ідею фермерства колишні споконвічні хлібороби. Якось один із них встав і запитав: «Отже, якщо я не буду фермером, то стану батраком у фермера?!» На жаль, він не розумів, що наймитом був у колгоспі. Звісно, для розвитку фермерського господарства слід було відкривати агрономічні школи. Так робили в Польщі. Тому я порушувала цю проблему на комісії ВР із питань освіти. На жаль, дарма. 

– Чи дослухався президент Кравчук до ініціатив депутатів-демократів? 

– Практично ні. Він мислив стереотипами першого секретаря ЦК. Як наслідок – провал сільського господарства. Прагнення легкої наживи дуже скоро опанувало багатьма, і не тільки з оточення Кравчука. 

– А як Чорновіл оцінював тодішню ситуацію?

– Чорновіл добре орієнтувався в тих процесах і мав значно глибше їх розуміння, ніж я. Але його розуму та напористості не вистачало на всіх. Давалися взнаки й амбіції його начебто однодумців. Та основне – ми всі виявилися безсилими перед реліктами совєцького мислення. Зокрема й перед байдужістю і навіть ворожістю до національних інтересів. 

– Вас не намагалися підкупити? 

– Мене – ні.

– А людей із середовища націонал-демократів? 

– Мабуть, пробували. Але було б краще, якби про це казали вони самі. Закон – це добре, але він ніщо, коли за ним не стоїть совість.

– Чому не вдалося піти іншим шляхом? Навіть коли Кравчук став президентом, Чорновіл міг би очолити уряд? 

– Уряд – ні. Реальнішою була би посада віце-президента. Але такого положення у тогочасних законодавчих актах не було. Тому мені часто згадується віце-президент Індії часів Неру геніальний філософ Сарвепаллі Радхакрішнан. Він закумулював моральний потенціал, що дозволило Індії вистояти в боротьбі за незалежність. Він писав про філософію та культуру, демонструючи інтелект світового рівня. Натомість ступінь інтелекту українських еліт визначався рівнем колишніх комуністичних функціонерів: якщо не погоджуєшся з моїми ідеями – ти не потрібен.

– Але шанс був. Зокрема коли 1991 року в Україні заборонили комуністичну партію.

– Партію заборонили, але світ, по суті, немовби не бачив неймовірної злочинності тієї системи. Щупальця Москви простягалися всюди. Мало хто знає, що на ІІ Ватиканському соборі було відхилено резолюцію про визнання комуністичного режиму злочинним. Якби це зробили, то комуністичного реваншу могло б і не бути. Адже одна річ, коли націю підтримує світова спільнота, і зовсім інша, коли вона сам на сам опиняється з ворогом як внутрішнім, так і зовнішнім. Україна проголошує незалежність, а фактично всі основні структури залишаються в руках старих функціонерів. Прокуратура завжди була вірним поплічником КПРС, такою вона є й донині. Армія, незважаючи на зусилля багатьох свідомих офіцерів, була дезорганізована й обкрадена усякими шмаровими. Найскладніше – зі службою безпеки, хоча там і траплялися поодинокі прибічники незалежності. Назагал, Симон Петлюра мав більше прихильників у колишній жандармерії, ніж свого часу мали ми. У підсумку, української служби безпеки створено не було – вона складалася зі старих кадрів. 

– «Гебісти» вели нечесну гру? 

– Дуже нечесну. Найвищі посади займали люди «старої школи», люди, на чиїх руках була кров невинних жертв. Наприклад, генерал Малік. Тож найважливішим завданням було повністю ліквідувати стару службу безпеки і творити принципово нову. І про це ми говорили Кравчукові.

– І що на це Кравчук? 

– Він чудово усвідомлював, що таке можливе за умови люстрації. У нас досі не розуміють, що таке люстрація. Фактично це самозвільнення. Людина, мимоволі втягнута в систему сексотства, мусить мати право покаятися, звільнитися від тягарів минулого, знати, що ніколи не буде жодного компромату, а отже і права на докір чи підозру. Люстрацію провели чимало посткомуністичних країн, наприклад, Чехія та Польща. В Україні влада боялася і надалі боїться цього явища як вогню. Чому б це?! 

– Чи була у Вас або Чорновола особиста охорона? 

– Ні, ми вважали це патологією. Першою, хто почав ходити з охоронцями, була Слава Стецько, котра приїхала в Україну з Німеччини. Це нас шокувало. Адже навіть Леонід Макарович тривалий час не обтяжувався подібним. «Доба охорони» почалася, коли прихід до влади означав боротьбу за кланові інтереси, коли спалахнула війна за гроші. Ця боротьба триває і нині. А нам на грошах не залежало. 

– Коли Ви відчули, що радянські часи перейшли в точку неповернення? 

– Це було очевидним одразу. У всій історії людства нема факту відродження бодай однієї імперії. Ассирія. Єгипет. Давній Рим. Імперії розвиваються до певного часу, а відтак тріскають як мильні бульбашки. 

– Як Ви ставились до так званої «національної кадри», котра зміцнювала комуністичний режим?

– Чимало людей подалося туди із самозбереження, що не є гріхом. Але якщо хтось зробив це задля задоволення своїх егоїстичних інтересів і винуватий у нищенні невинних людей, то необхідно ставити питання про відповідальність таких осіб. 

– А як було б із колишнім кадебістом Євгеном Марчуком?

– Мабуть, він виявився одним із небагатьох (і це доводить газета «День»), у кого спрацьовувала здорова оцінка ситуації і було бажання робити щось для України. 

– Гадаєте, він покаявся? Бодай внутрішньо? 

– Складно сказати. З огляду на те, як він виступав, це могло відбутися. Однак ми живемо у дивний час. Часто люди, кажучи, що розкаялися, роблять удвічі більше зла. З іншого боку, якщо ми вимагатимемо, щоби всі стали ангеликами, то самі, певно, будемо представляти чорта. Тому лишається єдине – дотримуватися закону моральної відповідальності, закону совісті, питаючи спершу себе самого: «А яким є я?»

– Політик може бути моральним?

– Багатьом негідникам зручно прикриватися словом «політика», хоча саме це слово, по суті, невиразне. Ним прикривають і злочинну ідеологію, і приватні гріхи, і навіть одежу слуги народу. Та чи хтось є справді слугою народу? Нинішня політика – це голі гасла, котрі викликають розчарування і сміх. Це не шлях залишити по собі добрий слід. Хто хоче його залишити, той не йде в політику, а живе за заповідями Христовими. Скажіть, чи були апостоли політиками?! Але ж Христове учення, яке вони проповідували, змінило світ, заклавши основи того, що ми й називаємо демократією. 

– Ви простили своїм ворогам?

– Я не бажаю їм зла. Знаєте, часто згадую Олену Боннер і Андрія Сахарова. У них ніколи не було бажання помсти. Набагато більше радості, коли кривдник навертається. 

– Коли зник Ваш страх перед репресіями?

– Певно, нема людей, у яких не було б такого страху. Радше, є чинник вибору. Часто згадую свою посестру Ірину Сеник, яка влилася в рух опору на початку 1970-х, хоча знала, що її чекає поновне ув’язнення. Вона пережила нечувані муки – у сталінських таборах її садили в карцер і по шию заливали крижаною водою. Як наслідок – важкі хвороби.

Вибір постав перед Іриною після хрущовської відлиги. І вона зробила вибір совісті – бути поруч із друзями, а не ховатись у непевному затишку. Віра має здатність долати страх. Христос в останню мить земного життя сказав фразу, яка дослівно означає: «Боже, як Ти мене прославляєш», – Йому відкрилося небо. Коли усвідомлюєш слова Христа, постають питання, оповиті тінню страху: «Чи достойно я прожила своє життя? Чи побачу краплинку світла в кінці тунелю, яку нам усім відкрив Христос?»

 ЛЬВІВСЬКА ПАСІОНАРІЯ. ДО ЮВІЛЕЮ ІРИНИ КАЛИНЕЦЬ

06.12.2010  Вікторія Садова

Серед когорти львівських “шістдесятників”, які, далебі, не планували бути державними злочинцями й “зеками”, а прагнули вивчати, зберігати й розвивати українську культуру, Ірину Стасів-Калинець завжди вирізняв темперамент. Полум’яний виклик так і рветься із неї, – енергійної, запальної, дотепної й дошкульної, демонстративно інтелектуальної і водночас надзвичайно чуттєвої.

…Молодий філолог-славіст із університетської освітою й учительським фахом Ірина Стасів, на початку 1970-х мешкала із чоловіком Ігорем Калинцем та донькою Звениславою на вул. Кутузова (тепер вул. Генерала М.Тарнавського). Тут 6 грудня 1971 р. вона відсвяткувала свої 31-ші уродини. А 21 грудня разом із В’ячеславом Чорноволом, Василем Стусом та іншими підписала заяву про створення Громадського комітету захисту Ніни Строкатої-Караванської. Цей комітет став першою правозахисною організацією в Україні.

Далі події розвивалися із блискавично швидкістю. 30 грудня 1971 р. політбюро ЦК КПРС постановило розгорнути боротьбу проти мережі виготовлення та розповсюдження самвидаву. 4 січня 1972 р. затримали бельгійського туриста Ярослава Добоша, якого використали для розробки об’єктів справи “Блок” та репресій проти них. І вже від 12 січня 1972-го по всій Україні прокотилися тисячі обшуків й сотні арештів.

Ірина Калинець розповідає, як у грудні 1971 р. до Львова приїхав Василь Стус, який лікувався тоді в моршинському санаторії: “Разом ходили колядувати. Маленьку Звениславу він просто зачарував. Ми показували Василеві музеї, церкви, цвинтарі. Його мучив виразковий біль, аж до паморок. А ввечері у нас вдома він надзвичайно артистично читав свої поезії. Його голос лився, як музика. Це можна було порівняти із очищенням. Увечері 9 січня, на Стефанії, Василь повертався до Києва, ми зі Славком Чорноволом проводжали його в аеропорт. Їдемо повз будинок КГБ, а там всі вікна світиться, тоді й подумалося – вони щось готують”.

Готували саме ці масові арешти. Як відбувався покіс 1972-го свідчать документи зі справи “Блок”. Ознайомитися із ними українські дослідники отримали змогу іще на початку 1990-х років. З огляду на це, більш ніж дивно сприймаються заяви теперішнього керівництва СБУ про небажаність оприлюднення документів про діяльність “шістдесятників”, бо це, мовляв, зачіпає іще живих, їхніх родичів і близьких. Під цим же претекстом СБУ вилучила й не повернула особисті комп’ютери директора та працівників Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького”, які готували другий етап музейної експозиції, власне присвячений руху опору 1960-80-х років.

Саме в цій тюрмі і перебувала Ірина Калинець під час слідства. Тепер вона – голова наглядової ради музею, розташованого у приміщенні колишньої в’язниці, через яку пройшли усі арештовані львівські дисиденти.

Зазнала своєрідного арешту й її творчість. Її заборонено було читати навіть науковцям.

У справі Ірини Калинець 9 томів, у справі її чоловіка Ігоря Калинця, якого заарештували того ж таки 1972 року, – 4 томи. Вирок їх поєднав: за статтею 62 Кримінального кодексу – 6 років позбавлення свободи з утриманням у виправно-трудових колоніях суворого режиму і три роки заслання.

Та навіть і там вони не зламалися: в ув’язненні Ірина Стасів-Калинець оголошувала голодування на підтримку інших в’язнів, висилала телеграми з протестами в різні установи СРСР.

Це означало, що навіть при такому вироку Ірина не занепала духом, хоч донька лишалася на волі без батьків.

Завдяки незрадливій підтримці друзів із кола митців і любові рідних Ірина (або як її ласкаво кличуть приятелі – Оришка) з гідністю витримала кагебістські репресії: обшуки, арешт, засудження, заслання.

Коло Калинців – це вихованці так званої “катакомбної академії” Карла Звіринського й Романа Сельського: графіки Роман Петрук й Богдан Сорока, маляри Любомир Медведь, Олег Мінько, Володимир Патик, Богдан Сойка, Ярослав Мацелюх, майстер скла Андрій Бокотей, скульптор Марія Савка, авторка гобеленів Стефанія Шабатура. Усіх годі й перелічити.

“Нас із Іриною ці полотна вражали буянням фарб. Можливо, до такого сприйняття спричинилася молодість. Як ми були молодими, то любили збиратися разом, радіти повноті життя, поезії і вину”, – розповідав Ігор

Калинець, коли десять років тому на 60-ий ювілей дружини влаштував художню виставку із творів “шістдесятників”. Та експериментальна експозиція показала, якими творчими потенціями володіло їхнє покоління, якими самобутніми величинами увійшли в історію мистецтва його представники.

У спогадах Романа Корогодського “Брами світла. Шістдесятники” можна надибати емоційні описи: “У середині 60-х у художника Олега Мінька збиралася тоді “нова генерація”… Молоді, розкуті, добре освічені, веселі. Правила бал Ірця Калинець, завзята й гостра на слово, і поетеса, й літературознавець, і мистецтвознавець, й історик, і критик… Хлопці до неї прислуховувалися, а критики її боялися. Ми співали, водили козу на колядках… Гаряче дискутували, пили каву, читали поезії, співали… Задавала тон темпераментна Ірця Калинець, яка всіх знала і видавала аванси в “талановиті” та “геніальні”. Інших серед нас не було…”.

Та Ірина Калинець сама невіддільна від мистецтва: писала вірші (збірки “Поезії” (1991), спільна книжка з Ігорем Калинцем “Це ми, Господи” (1993) і “Шлюб з полином” (1995), новелістику, історичну белетристику (детективний роман “Вбивство тисячолітньої давності”), казки для дітей (випущені в світ окремими виданнями й опубліковані Лідією Лемик в журналі “Світ дитини”).

Видала Ірина Калинець також і свої історичні праці “Студії над “Словом про Ігорів похід” (1999), “Загадки хрещення Русі” (2000), “Епоха гунів та її передісторія”. У історичних розвідках її порадником і критиком був професор Ярослав Дашкевич.

Хоча у самої Ірини Калинець є певна ностальгія за молодими роками, але вона іншого характеру: “Сумую за тим періодом, коли мої однодумці були внутрішньо вільними. Ми не могли миритись з тим, що найвизначніші моменти нашої історії, культури, релігії безжалісно перекручувались. Ми вірили, що Україна буде незалежною, тільки не знали, коли саме. З одного боку, можна сказати, що той перший арешт перекреслив життя, але з другого – ні, бо воно малу іншу програму. Я зовсім не заздрю тим, які обирали позицію байдужості та відстороненості, бо то штовхало на компроміс із совістю, а значить на служіння злу. Якщо за чимось і шкодую, то тільки за змарнованим часом, який можна було б використати для інтенсивнішої роботи”.

Отож по поверненні до Львова із заслання у Забайкаллі, Ірина Калинець із нерозтраченою енергією заповзялася до громадської, творчої й наукової роботи. Стала співредакторкою самвидавного культурологічного журналу “Євшан-зілля” (1988-1990), була серед організаторів “Меморіалу”, Руху, увійшла до Наукового Товариства ім. Шевченка, написала понад три сотні статей.

Ірина Калинець була депутатом Верховної Ради України ХІІ – “першого демократичного” – скликання, яка проголосила Незалежність.

Як зазначив Роман Корогодський, “Навіть в умовах декоративної присутності у Верховній Раді енергійна Ірина була невтомною й духом молодою, як у 60-х. Вона перша заголосила, що українських дітей продають за кордон, а жінки валкою їдуть туди на заробітки. Калинці – це типово українське покликання стояти на чатах, це роль будителів втілення громадського неспокою.

Та Калинці – поети, передусім поети. А поети – справжні. Вони й живуть як поети. Неспокійні, як весняні води, що рвуть греблі умовностей і вигаданих кабінетних понять. Творять культуру і чин цей не маліє з часом, а набирає нових рис, охоплюючи нові обрії культурології, історіософії, і я лише  тішусь, що Калинцева казка як форма і стиль життя має happy and. Хай таланить Вам , мої любі друзі!”.

6 грудня у пані Ірини Калинець 70-літній ювілей, і вітатимуть її сім’я із дітьми й онучкою, ректор Львівського національного університету імені Франка Іван Вакарчук, усі її численні “похресники” – студенти різних вишів і вихованці військового ліцею ім. Героїв Крут, історики Центру досліджень визвольного руху та колектив музею-меморіалу “Тюрма на Лонцького”.