Продовжуючи серію матеріалів, приурочену до дня народження Великого Каменяра, звернемо погляд на особу, яка має безпосереднє відношення до його родини. В свою чергу, цікаво, що її доля тісно переплелася і з нашим містечком. Зрештою, вона назавжди з’єдналася з ним, знайшовши вічний спочинок на міському цвинтарі…

Не так давно Жидачівщина попрощалася з родичкою Івана Франка, авторкою кількох книг, об’єднаних спільною назвою «Галичина – Terra incognita» Олександрою Черпітою, яка упокоїлася в Бозі 18 квітня на 88-му році життя. 20 квітня цю надзвичайно скромну і талановиту жінку поховали в Ходорові, як вона того хотіла, біля чоловіка Василя Черпіти.

Незважаючи на те, що я вже оповідав про пані Олександру в своїй книзі «Слідами» Івана Франка на Ходорівщині», буквально через кілька днів після Каменяревих уродин хотілося б ще раз згадати про неї. Тут ще й такий нюанс: маю на меті відразу двах зайців вполювати. І про українського Мойсея черговий раз нагадати, і покійній належну шану віддати.

У цьому контексті зосереджу свій погляд на теперішній вулиці 600-ліття Ходорова, перед цим знаній як вулиця Пушкіна, а ще раніше Нова. Неподалік від перехрестя з вулицею Хмельницького притулилася невеличка хатина, в якій, як відомо лише похилого віку містянам, мешкала родина Поташників. Главу цього сімейства ходорівці шанобливо кликали «пан інжінєр» (з наголосом на другому складі). Ще б пак, адже виготовлювану ним пасту для взуття «Шварц» знали навіть у… Де б ви думали? В Англії. Про те, що він закінчив гімназію у Відні, а потім здобув фах хіміка в Чехії, мені розказував його син Богдан. Він же повідомив, що їхня сім’я має тісні родинні зв’язки з… Франками. Однак про це детальніше знає його двоюрідна сестра Леся, котра живе в селі Лівчиці неподалік від Гніздичева…

Зізнаюся відверто, не думав-не гадав, що в пошуках франкових «слідів» помандрую до лівчицького помешкання Олександри Романівни Черпіти. Що довідаюся стільки цікавого від неї, що напрочуд багатогранною виявиться вона сама. Словом, непересічність господині впала в око вже з перших хвилин спілкування. Хоча ще до цієї «здибанки» чимало інформації почерпнув про неї, гортаючи підшивки районної газети «Новий час». Зокрема, довідався, що пані Олександра добре відома серед педагогів і громадськості району. Що, перебуваючи на пенсії, не пориває творчих уз із колективом Лівчицької допоміжної школи-інтернату, в якій трудилася з 1952 року. Керувала там місцевим учительським хором, була автором численних сценаріїв на актуальні теми, організатором драматичного гуртка. Силами самодіяльних артистів на підмостках Жидачівського Народного дому за її оригінальним сценарієм було поставлено одноактову виставу «Випадок над Збручем». Мала вона досягнення і в дослідницько-науковій сфері. У 1984-2000 роках двічі видавався її посібник «Для дітей і дорослих з порушенням механізму читання». І це ще не все. Упродовж останніх років Олександра Романівна написала і видала роман у фрагментах «Галичина –Terra incognita», що складається з трьох частин.

Не буду переповідати зміст цієї трилогії. Обмежуся лише зауваженням, що твір зображує суспільні відносини ХХ та початку ХХІ століть. У ньому немало автобіографічного і відчувається вплив атмосфери родинного гнізда Великого Каменяра. Деякі фрагменти пов’язані з Ходоровом. Додам, що підписані ці книги псевдонімом Олекса Чинилук. Власне, ця обставина і збила мене спочатку cпантелику. Довелося порухати мізками: що за дивне прізвище таке? Розмірковуючи над ним, пригадав, що дехто з авторів іноді використовує такий «фокус»: повертає своє прізвище у зворотньому порядку, ведучи відлік букв з кінця. Зробімо це зараз і прочитаємо: Чинилук – Кулинич. Тепер усе стає на свої місця. Олекса – це скорочений варіант імені Олександра, а ось Кулинич – дівоче прізвище авторки. А яку воно має дотичність до Франків, зараз довідаєтеся.

Пригадуєте, на кого вказав Богдан Поташник? На сестру Леся з Лівчиць. Тобто доводиться вона племінницею його матері Антоніні. А значить Роман, тато Лесі, її рідний брат. І походили обидвоє з роду Кулиничів. І саме вони були спершу власниками будиночка, в якому згодом мешкали Поташники. Про це, а також інші захоплюючі моменти, пов’язані з родоводом, розповіла мені вже сама Олександра Романівна. Розпочала ж зі свого дідуся, на честь якого і була названа.

Олександр Кулинич (1870 або 1871 року народження) за «бабці» Австрії обіймав посаду директора школи в Бібрці. В польські часи працював на такій же посаді в Бориничах, зазнаючи утисків від влади. Вийшовши на пенсію, в середині 1930-х років переїхав до Ходорова. Купив недобудовану хатину, яку невдовзі довів до ладу. Чудово грав на фортепіано та скрипці, Вів активну суспільно-просвітницьку роботу. Був заступником голови товариства «Рідна школа в Ходорові». Його перша дружина померла під час пологів, народжуючи наймолодшого сина Юрія. Крім нього були ще Роман, Іванна, Антоніна, Олександр. Похований Кулинич-старший на ходорівському цвинтарі.

А ось зараз – чи не найцікавіше. Найстарший син глави сімейства Роман одружився в 1924 році з Францішкою Фацієвич. Шлюб взяли в Бібрці, уродженцями якої були. Францішка, названа в честь австрійського цісаря Франца-Йосифа (перша складова його імені), мала сестру Йосипу (друга частина імені монарха). Крім них було ще дві сестри – Анна та Катерина. Остання, як дві краплі води, була подібна до Францішки, через що їх часто плутали. Так ось: Катерина вийшла заміж за… Тараса Франка – сина Великого Каменяра.

З цією родиною доля тісно звела пані Олександру Кулинич (у заміжжі Черпіту) на тривалий час. Особливо міцною виявилася її прив’язаність до доньки Тараса Зені. Про це пані Леся розповіла пізніше в нарисі-спогаді «Ми росли разом», опубікованому в книзі «Зіновія Франко. Статті, спогади, матеріали», виданій у Львові 2003 року.

У львівський будинок Франків Леся потрапила в 1938 році, коли, успішно склавши іспити, стала ученицею Львівської академічної гімназії. В хаті (так називав свій дім Іван Якович: не будинок, не кам’яниця) на вулиці Понінського, що на Софіївці за Стрийським парком, Гайця пробула рік. Чому Гайця? Так з легкої руки вуйка Тараса її лагідно кликали майже всі домочадці. А чому він сааме так нарік її, Олександра Романівна не знала до останнього часу. Між іншим, саме вуйко навчив її грати у великий теніс. Дещо пізніше, коли вона стала студенткою, перемогла у чемпіонаті Львова з цього виду спорту. Безумовно, перебування дівчини у колі Франкової родини залишило великий вплив на її подальшу творчу та життєву долю.

Я неспроста написав вище, що майже всі в домі Франків кликали Лесю Гайцею. Тому що була одна особа, яка зверталася до неї по-іншому, а саме: Сашенька. Це – дружина Івана Франка Ольга Хоружинська, або поміж своїми «бабця». Її пані Олександра згадує з великою приємністю бо відчувала надзвичайно тепле відношення до себе.

Особливо в її пам’ять врізався такий епізод. Підійшовши до перил сходової клітки на другому поверсі, де розташовувалась її кімната, бабця Оля покликала дівчинку. Коли та опинилася поряд, вона якось задумливо та сумно запитала: «Саша, ти думаєш, що Франко для мене написав того вірша?» І почала тихенько наспівувати фрагмент із поезії «Веснянки» зі збірки «З вершин і низин»:

Дивувалась зима,
Чом так слабне вона,
Де той легіт бересь,
Що теплом пронима?..

Тоді зупинилася і промовила: «То не мені, то Целіні…» Очевидно, мала на увазі польку Журовську-Зиґмунтовську.

Пригадується Олександрі Романівні також як бабця давала всім дітлахам по злотому за кожну зірвану з дерева вишеньку, яку вони потім з’їдали. Сашенька не лізла, бо боялася. А ось Зеня, Люба (Дарія-Любомира) та Рольцьо (Роланд) видряпувалися із завидною спритністю.

У 1939 році, за перших совітів, Франки переїхали до Станіславова. Поселилися в священичій бурсі. Взяли туди з собою і Гайцю. Вуйко Тарас викладав у школі російську мову. І дуже хотів, щоб племінниця також оволоділа нею. Якось запропонував вивчити «Пісню про Сокола» Максима Горького, аби потім продекламувала цей вірш на одному з концертів. Вона вийшла на сцену і переплутала слова й наголоси. Пробула в бурсі півроку, поки батьки не забрали її до школи в Бібрці.

Під час німецької окупації Зеня знову покликала сестру Лесю до Станіславова. І та радо відгукнулася. Коли в 1944 році прийшла радянська армія, повернулася до рідної Бібрки. Деякий час мешкала в своїх родичів у Ходорові, в уже відомому будиночку на вулиці Новій. Їздила звідси на навчання до Львівського педагогічного інституту, куди вступила на хіміко-біологічний факультет. Потоваришувала з Влодзею Вербовською (в заміжжі Семигинівською), про яку з приємністю постійно згадувала.

Спілкуючись у Лівчицях з Олександрою Романівною, розповів їй про факт перебування Тараса Франка в Ходорові, про який довідався з уст Ірини Медвецької (з роду Климковичів). Остання твердила, що бачила Франкового сина в Народному домі, де він танцював під час однієї з імпрез. Але пані Леся не змогла ані підтвердити, ані спростувати це. Лише припустила, що, зважаючи на міцні родинні узи, підтримувані упродовж багатьох років, таке могло бути цілком можливим.

Любомир КАЛИНЕЦЬ.